Три ключові чинники визначають історію країни: розташування, розташування і ще раз розташування.
Цю думку, спершу висловлену про Мексику, озвучив Порфіріо Діас — диктатор країни на початку ХХ століття, — однак вона так само стосується і України, і Ірландії.
Розділені географією, вони поділяють дух спротиву, що проявляється в прагненні зберегти власну ідентичність — зокрема через літературу.
Втім, їхній досвід за останнє століття суттєво відрізнявся.
Минулого тижня прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер прибув до Ірландії, де в аеропорту Корка його зустрів тішек (прем’єр-міністр Ірландії) Мікел Мартін напередодні саміту Велика Британія — Ірландія. Округ Корк, відомий як «бунтівний округ», став місцем проведення саміту такого рівня — що свідчить про близькість між країнами.
Справді, у суботу Ірландія пережила те, що колись можна було б назвати кризою ідентичності у відносинах з Англією. Щоб виграти турнір Шести націй, ірландцям потрібно було, аби збірна Англії з регбі перемогла французів у Парижі. У пабах і клубах по всій країні розгорталася незвична картина: люди гаряче вболівали за перемогу англійців. Утім, перемогли французи — довівши принаймні те, що Бог не є англійцем.
І в цьому — окрема історія. Вперше відтоді, як король Генріх II у 1169 році відправив до Ірландії військо, країна має союзників, які надають їй ваги на міжнародній арені. Так, президенти США регулярно приїжджали до «Еріну», щоб зміцнити підтримку ірландського електорату вдома, але нинішня ситуація — інша.
Після того як Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії у 2016 році проголосувало за вихід з ЄС, Ірландія опинилася в блоці, який цілком міг конкурувати з ізольованою Британією як економічно, так і у військовому вимірі.
Іронія полягає в тому, що це сталося саме тоді, коли дві країни — і досі — переживають найтепліший період у відносинах із буремних перших десятиліть ХХ століття.
Країною, яка втратила найбільше територій унаслідок Першої світової війни, була не Німеччина і не Росія. Це була Британія. Ірландія колись становила 26 відсотків її території, але Перша світова війна — яку до того називали Великою — запустила процеси, що зрештою призвели до політичного розриву.
Ірландські націоналісти вважали, що війна відволікла Британію і дала шанс активізувати боротьбу за незалежність.
І Україна, і Ірландія пережили голод, і їхню долю значною мірою визначили події, що розгорталися на тлі масового голоду. Великий голод в Ірландії після неврожаю картоплі у 1845–1852 роках скоротив населення з 8 мільйонів до 4 мільйонів (два мільйони померли, ще два мільйони емігрували).
Країна була виснажена і жила з глибоким відчуттям несправедливості через те, що Лондон не зробив достатньо, щоб полегшити страждання. У той час, коли люди голодували, продовольство продовжували експортувати. Ірландія фактично була частиною Британії. Багато хто ставив запитання: як Британська імперія та Вестмінстер могли допустити таку катастрофу у своїй країні?
Великий голод підживив ірландський націоналізм. На Великдень 1916 року група повстанців узялася за зброю. Через погану комунікацію те, що мало стати загальнонаціональним повстанням, перетворилося на обмежене повстання — переважно в Дубліні. Повстанці, звісно, усвідомлювали свою дилему, але вірили, що їхня жертва надихне майбутні повстання.
Спочатку мешканці ірландської столиці були налаштовані проти повстанців і освистували їх, коли британські військові проводили їх вулицями міста.
Та згодом настрої різко змінилися. Багатьох повстанців стратили, що викликало звинувачення у надмірній жорстокості. Водночас зростали побоювання, що запровадження призову — яке обговорювали в Лондоні, але так і не впровадили в Ірландії — призведе до загибелі тисяч молодих ірландців у багнюці французьких полів. Посилювалося відчуття, що ірландських солдатів кидають на смерть заради порятунку англійців.
Згодом, у 1919–1922 роках, дедалі більше повстанців бралися за зброю — у війні, яку нині називають Війною за незалежність. Укладений після цього договір, за яким Лондон пропонував не повну незалежність, а автономію, спричинив громадянську війну 1922–1923 років. У результаті Ірландія була поділена: північний схід Ольстеру — шість графств — залишився у складі Великої Британії, тоді як решта трьох графств провінції увійшла до Ірландської Вільної держави, а згодом — до Республіки Ірландія.
Сто років потому — саміт у Корку. За останні 30 років відносини між країнами помітно зміцніли. Громадяни Ірландії та піддані Великої Британії можуть вільно подорожувати та працювати без віз. Уродженець Корка Рой Кін став футбольною зіркою в Англії. У колись глибоко католицькій Ірландії нині рідше ходять на меси, однак ірландські вболівальники майже як на прощу щовихідних вирушають із Голвея, Лімерика та багатьох інших міст і містечок на футбольні стадіони Англії.
У ХХ столітті Ірландія дала світу чотирьох лауреатів Нобелівської премії з літератури (Бернард Шоу, В. Б. Єйтс, Семюел Беккет, Шеймус Гіні), а також цілу плеяду інших відомих письменників (Оскар Вайльд, Дж. М. Сінґ, Шон О’Кейсі, Джеймс Джойс).
Ірландська література ХХ століття є важливою для глибшого розуміння англійської мови.
Кордон із Північною Ірландією не позначений, і щодня тисячі людей з обох боків перетинають його, щоб зробити покупки, відвідати друзів або працювати. Ціни на житло на Півночі нижчі, ніж на Півдні.
Цей культурний розквіт мав свою ціну. Він вимагав політичного бачення і мужності з обох боків поділу.
Десятиліття насильства далися взнаки. Недовіра досі зберігається. Водночас є й відчуття спільного майбутнього — і розуміння, що ненависть не передаватиметься далі.
У ці похмурі дні важко уявити подібний сценарій у Росії. І в Британії, і в Ірландії було розуміння, що майбутнє не повинно бути заручником минулого.
І Британія, і Ірландія прагнуть конструктивних відносин і налаштовані не дозволити історії диктувати їм умови.
Росія ж прагне переписати історію, щоб закріпити своє домінування. Британія та Ірландія зробили вибір на користь майбутнього. Росія ж і далі живе минулим.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.