«Усуньте диктатора, — вважають вони, — і проблема зникне».
Минуло понад чотири роки з початку найбільшої війни в Європі з часів Другої світової, але ця думка залишається напрочуд стійкою. У західних ЗМІ, політичних дискусіях і поп-культурі Росію часто досі зображують як суспільство, яке перебуває в заручниках одного авторитарного правителя.
Рішення присудити «Оскара» за найкращий повнометражний документальний фільм російській стрічці «Містер Ніхто проти Путіна» — фільму про пропаганду в російській системі освіти — лише закріплює це уявлення.
І саме в цьому полягає проблема.
Вже не перший рік Україна та її прихильники намагаються пояснити західній аудиторії, що війна Росії проти України – це не виняток із російської імперіалістичної історії, що вона розпочалася й триває не всупереч волі більшості російського суспільства.
Однак це дійшло не до всіх. Хоча значна частина західної політичної еліти визнала, що це не просто «війна Путіна» (на чому наголошували такі аналітики, як Кір Джайлз із Чатем-Хаусу в інтерв’ю, які він мені дав), багато інших цього не усвідомили.
На жаль, до них належить і Голлівуд. З 2023 року Академія присудила «Оскари» кільком фільмам, які підкріплюють образ Росії як країни, народ якої проти авторитаризму.
Одним із прикладів є «Навальний» (2023) — документальний фільм про лідера російської опозиції Алексєя Навального. Він розповідає про розслідування його отруєння у 2020 році та його політичну боротьбу проти Путіна.
Нещодавно вийшов фільм «Містер Ніхто проти Путіна», який розповідає про російського вчителя, який таємно документує факти впровадження воєнної пропаганди у школі після вторгнення Росії в Україну у 2022 році.
Також є фільм «Анора» (2025) режисера Шона Бейкера, в якому знялися російські актори Марк Ейдельштейн і Юрій Борисов. Ця стрічка – про хаотичний світ російського олігархічного багатства та злочинності.
Ейдельштейн здебільшого уникав публічних обговорень війни, тоді як Борисов, який раніше відвідував анексований Росією Крим і знімався у проросійських кінопроєктах, був номінований на премію «Найкращий актор другого плану».
І лише одного «Оскара» отримав фільм, що безпосередньо документує руйнування України Росією – «20 днів у Маріуполі» українського журналіста і режисера Мстислава Чернова.
Фільм, який у 2024 році отримав нагороду за найкращий повнометражний документальний фільм, розповідає про російську облогу і систематичне руйнування Маріуполя — другого за величиною міста в Донецькій області — в березні 2022 року.
Цього року новий документальний фільм Чернова «2 000 метрів до Андріївки», який супроводжує українських солдатів під час контрнаступу 2023 року, коли вони прориваються крізь сильно укріплені позиції, щоб відбити село Андріївка на Донеччині, навіть не потрапив до фінального списку номінантів.
Проте проблема не просто в кількості нагород. Це ширший меседж, який кіноіндустрія надсилає громадськості. «Оскар» має глобальну аудиторію майже 20 мільйонів глядачів, і для багатьох людей церемонія має набагато більшу культурну легітимність, ніж промови політиків чи правозахисників.
А історія, яку глядачі постійно чують, така: ця війна — насправді не війна Росії. Це продукт одного злого лідера. Україна просто виявилася жертвою. Звісно, це прикро, але не більше того.
Ця наративна лінія підкріплюється й в інших сферах кіноіндустрії.
Одним із прикладів є Анастасія Трофімова, колишня співробітниця міжнародної пропагандистської мережі Кремля Russia Today (RT), авторка скандального документального фільму «Росіяни на війні» (2024).
У фільмі Трофімова подорожує окупованими Росією територіями України та з симпатією зображує російських солдатів, водночас майже повністю ігноруючи руйнування та скоєні ними воєнні злочини. Документальний фільм демонстрували як на Венеційському кінофестивалі, так і на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Після цього Служба безпеки України розпочала кримінальне розслідування щодо Трофімової.
Ще гірше те, що Росію допустили до участі у цьогорічній Венеційській бієнале, через що кінофестиваль може бути позбавлений фінансування з боку ЄС.
Ніщо з цього не означає, що російську культурну продукцію слід відкидати в цілому.
Навальний був справжнім опонентом Путіна і представляв набагато кращу — хоча й недосконалу — політичну альтернативу для Росії та її сусідів. Так само фільм «Містер Ніхто проти Путіна» дає важливе уявлення про те, як російська держава індоктринує своїх дітей. Також безсумнівно, що принаймні частина росіян не підтримує режим і війну, хоча важко оцінити, скільки саме.
Але ширшу наративну лінію — що війна Росії проти України є якоюсь історичною аномалією, нав’язаною тираном — треба відкинути.
Війна Росії проти України – це не виняток.
З моменту розпаду Радянського Союзу в 1991 році Росія застосовувала військову силу в пострадянському регіоні щонайменше шість разів:
- 1992 – Війна в Придністров’ї: російські війська вторглися в Молдову, допомагаючи створити сепаратистську «Придністровську республіку».
- 1994–1996 – Перша чеченська війна: Росія намагалася придушити незалежність Чечні.
- 1999–2009 – Друга чеченська війна: Москва завоювала Чечню після повторного вторгнення.
- 2008 – Війна з Грузією: Росія вторглася в Грузію після зіткнень у Південній Осетії, а згодом визнала сепаратистські регіони Південної Осетії та Абхазії.
- 2014 – Крим і Донбас: Російські війська захопили Крим і розпалили війну на сході України.
- 2022 – дотепер – Повномасштабне вторгнення в Україну: Росія розпочала найбільшу війну в Європі з часів Другої світової війни.
Окрім того, Росія допомагала сирійському диктатору Башару Асаду під час громадянської війни в Сирії.
Навіть довірена особа Навального Алексєй Яковлєв сказав мені минулого року, що наївно стверджувати, ніби «Путін — це огидний тиран, який просто взяв нашу країну в заручники».
Навпаки. Путін – не чужа сила, нав’язана Росії. Він, як визнав Яковлєв, є справжнім росіянином.
Погляди авторки статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.