В Українському домі завершилася одна з найбільших виставок у творчій біографії художника Матвія Вайсберга — «В пошуках втраченого сенсу».
Вона відкрилася символічно — у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту — і об’єднала понад 200 живописних і графічних робіт, створених протягом трьох десятиліть. Епіграфом до виставки Вайсберг обрав власний текст — розповідь про родинну пам’ять про Голокост, втрати війни та безперервність життя: «Немає жодної єврейської родини, якої не торкнувся би Голокост.
Моя прабабуся з сином, дідовим молодшим братом, згинули в Бердичівському гетто. Моя двоюрідна бабуся — частка попелу Бабиного Яру. Майже всі чоловіки нашої великої сімʼї воювали, обидва мої діди загинули на війні. Ця памʼять ніколи не зітреться. Так чи інакше, ми є нащадками тих, хто загинув, і тих, хто вижив. Мої батьки були безбатченками.
Моє покоління було поколінням, яке не знало своїх дідів — тільки бабусь. Батьки мої, діти війни, мали надію, що це ніколи не повториться. На жаль, так не сталося. Любов і довіра — це те, що завжди обʼєднувало нашу родину.
На жаль, мої бабусі, мама й тато не встигли побачити мого сина, який так схожий на мого батька. У цій подібності — моя надія на майбутнє, на безперервність життя та памʼяті, на Перемогу врешті-решт. Миру тобі, Симоне Матвійовичу. Перемоги усім нам.»
Kyiv Post зустрівся із художником після закриття виставки, яку на сьогодні Вайсберг назвав найважливішою у своєму житті.
Kyiv Post (КР): Ви працюєте всередині війни, а не з дистанції. Як воєнні роки змінили вас і вашу мову як художника?
Матвій Вайсберг (МВ): Фелліні казав, якби він знімав фільми про життя риб, це все одно було б автобіографічне кіно. (Усміхається.) Так само і в мене: все, що я малюю, так чи інакше має відношення до наших подій. Навіть недільні малювання з натури. Буває, я відправляю свої роботи волонтерам — на знак вдячності за їхню допомогу. Не тому, що «ти мені — я тобі», а просто хочеться якось бути причетним. Я вже не кажу про участь у численних благодійних виставках, аукціонах...
Коли почалася повномасштабна війна, ми виїхали прямо 24 лютого. Я дуже цього не хотів, пропонував родині їхати без мене. Мені навіть казали, що є якісь «розстрільні списки» й я в них, зокрема через мої роботи про Майдан. Але родина сказала: «Ми без тебе не поїдемо». Ми чотири доби стояли на кордоні. Це був справжній Армагеддон.
Я знаю зі свого досвіду після «Стіни» Майдану (цикл робіт «Стіна» Матвій Вайсберг створив під впливом подій на «Майдані», художник був активним учасником «Майдану» 2014 року — прим. ред.), що художник може і мусить відповідати на такі речі. По-перше, це рятує психіку. По-друге, завжди є надія, що це комусь потрібно. (Усміхається.)
Вже у Німеччині, а ця країна через друзів дуже підтримала мене, й я колись про це напишу окремо, купив на початку свого перебування багато матеріалів, і серед іншого — сто аркушів чорного паперу. І раптом зрозумів: поки я їх усі не замалюю, я не повернуся. Приблизно так і сталося. Так з’явився «Дорожній щоденник» — у кожному аркуші день мого життя. Перші роботи я намалював 1 березня 2022 року. Я малював усе, що бачив: дороги, літаки, їхні сліди в небі... Я малював і малював, викладав у соцмережах. І за кількістю реакцій розумів, що люди цього чекають.
Ми жили тоді в Мюнхені, і за вікнами була залізниця. Для мене вона була символом дороги додому. Земля ж кругла. (Усміхається.) Навіть коли малюєш дерева, це все одно про війну. Є фраза Брехта: «Що це за часи, коли розмова про дерева майже злочин, бо передбачає мовчання про стільки жахіть?» І я зрозумів: навіть дерева можуть нагадувати про злочин.
А ще з весни 2022 року мені почали приходити дуже дивні сни. Я був майже хворий від цього стану. Раптом зрозумів, що пам’ятаю Київ до найдрібніших деталей — тріщини на асфальті, двори, дерева. І ці сни були такими фрагментами пам’яті, але водночас і якимись жахами. Наприклад, мені наснилося місце в парку Шевченка, куди впала ракета восени 2022 року — приблизно за місяць до того, як це сталося насправді. Я не думаю, що тут є якась містика. Просто це місця мого життя. Ми з сином майже щодня гуляли в цьому парку, коли він був малий.
КР: Вам приходять віщі сни, ви часто пишете янголів. Янгол періоду повномасштабної війни дуже виразний. Як і коли у вас почали народжуватися янголи?
МВ: Це давня історія. Перший мій янгол з’явився у 1987 році. Це був «Янгол виходу». Тоді багато людей із київської єврейської спільноти виїжджали з Радянського Союзу. Такий був ексодус. У ті роки в мене прокинулася єврейська ідентичність. Я прочитав роман Григорія Кановича «Свічки на вітрі»… А потім я побачив мацеви — старі єврейські надгробки у Західній Україні. Ці символи, мінори, тварини — така архаїчна пластика…
Мій батько помер 1988 року. Ми були атеїстами, але малювати янгола для мене було майже як молитва. І потім цей «Янгол» якось супроводжував мене аж до Майдану 2014 року. Тоді я знову дуже гостро відчув цей образ, коли ми стояли на Грушевського і на нас світив прожектор. Тоді мені здалося, що той «Янгол» просто там є.
До речі, мій «Янгол» був представлений на вуличній виставці на фасаді ЦУМу. І його звідти вкрали. Я був трохи гордий цим. (Усміхається.)
Пізніше, вже під час повномасштабного вторгнення, я знову повернувся до цього образу.
КР: Ви назвали крайню виставку в Українському домі найважливішою у своєму житті. Чому?
МВ: Виставка вийшла неочікуваною — доказовою сама для себе. Я не хочу, щоб це виглядало як «виставка-резюме», як люблять казати. До резюме мені ще, вірю, дуже далеко. (Усміхається.)
Знаєте, щоб зрозуміти форму Всесвіту, треба вийти за його межі. Фізично це майже нереально, але метафорично я зробив це. Зазвичай бачу свої роботи з відстані п’яти метрів максимум. А тут — справжня перспектива. Я побачив себе зовні, і це відчуття цілісності мене вразило.
Як казав один японський художник, у мене немає принципів, є нерви. Нерви у мене є, але є й принципи. Іноді вони заважають, а іноді полегшують життя. Наприклад, моя майже абсолютна незалежність — від спілок художників, від різних «систем». Я майже ніколи не малюю для продажу, але продаю те, що створюю. Це досвід ще з часів, коли я був вуличним художником. Тоді малював портрети просто на вулицях Києва — хтось залишав пʼять, хтось десять карбованців, якщо портрет сподобався. Частину робіт у мене вкрали, і деякі зараз у приватних колекціях. Це був час свободи і спонтанності — справжнє мистецтво життя.
Щодо виставки в Українському домі цієї суворої зими, мене дуже підтримали друзі. Я майже відійшов від підготовки експозиційної частини — це професійно робили Катя Лісова, Міша Кулівник, команди Бабиного Яру та Українського дому. Я довірився їм майже повністю.
Коли дивився на серію «Сім днів», яку багато разів виставляв, я відчув щось особливе: живопис змінюється не в сенсі форми, а в сенсі значень. Через роки роботи набувають нових смислів, і час відкриває їх по-новому.
Я дійшов висновку: живопис — це найбільш безпосереднє послання у часі. Безпосереднє, бо створюється зараз, експресивно, через дотик. Хоч слово Хайма Сутіна «доторкання» звучить точніше, ніж просто «дотик». Доторкання передає щось випадкове, але живе, справжнє. І воно не замінюється штучним інтелектом. Малюючи, я залишаю лист у часі: він одразу йде у минуле, а вектор його спрямований у майбутнє. Робота переживе мене, і вона є посланням від автора — умовного Рембрандта ван Рейна. Ми відкриваємо цей лист і читаємо його зараз. І в цьому сила живопису: він вічний, незалежно від часу та змін. І саме тому виставка стала для мене таким метафоричним всесвітом — довершеним і живим.
KP: У яке майбутнє вірите для України? Подаруйте, будь ласка, позитивну візію.
МВ: У мене немає іншої візії, крім позитивної. (Усміхається.) Коли я кілька місяців прожив за кордоном після вторгнення, я зрозумів одну річ: я не зможу ніде жити, крім України. Мені здається, що сьогодні Україна — одне з найпритомніших місць у світі. Бо ми точно знаємо, де ворог, а де друг.
Я дуже люблю історію античних героїв. І зараз у нашому житті вони є насправді. Наприклад, нещодавно писав портрет «Філі» (командир батальйону «Вовки Да Вінчі» Сергій «Філя» Філімонов — прим. ред.). Для мене це абсолютно античний герой, майже як Геракл. Молодий хлопець, але на ньому відповідальність за тисячі людей. Вони воюють і бережуть кожне життя. І для мене це диво!
Отже, я щасливий, що я тут, що я — маленька частина цього часу й що я роблю те, що можу робити — і те, що повинен.