Смерть цього тижня патріарха Філарета у віці 97 років спричинила хвилю вшанувань, у яких його називають одним із засновників незалежності українського православ’я. Втім, ці некрологи, попри добрі наміри, оминають важливий ранній етап його біографії: на початку своєї кар’єри Філарет не підтримував прагнення України до церковної й політичної самостійності, натомість залишався лояльним до радянської влади та взагалі активно виступав проти незалежності. Також у них не пояснюють, чому в останні роки життя він розірвав зв’язки з церквою, яку сам же допоміг створити.
Не вдаючись до написання окремого некролога цього впливового релігійного діяча, варто врахувати кілька важливих аспектів, оцінюючи його роль і внесок.
У радянський період Філарет обіймав посаду митрополита і очолював Український екзархат Російської православної церкви — фактично представляючи Москву в Україні.
Він не просто обіймав цю посаду. Наприкінці 1980-х, коли політика гласності відкрила простір для відродження Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, Філарет виступав проти цих процесів, захищаючи церковну монополію Москви.
Його задокументовані зв’язки з КДБ, як і зв’язки багатьох його сучасників у тодішньому релігійному середовищі, свідчать про глибоку інтегрованість у радянську систему — систему, якій, за його ж словами, він згодом сміливо протистояв.
Коли СРСР розпадався, Філарет не позиціонував себе як лідера незалежної української церкви. Натомість він зробив ставку на найвищу посаду — керівництво всією Російською православною церквою. Його обрали місцеблюстителем — тимчасовим очільником Московського патріархату — і він висунув свою кандидатуру на посаду патріарха Московського і всієї Русі, найвищу в російському православ’ї.
Він не здобув цієї посади. Лише після цього він розвернувся до підтримки незалежності українського православ’я, що зрештою призвело до його «розриву з Москвою» приблизно у 1991–1992 роках.
Показовим є приклад його колеги Леоніда Кравчука, який, обіймаючи посаду ідеолога Комуністичної партії, забезпечував дотримання радянської ортодоксії, а згодом переорієнтувався і став українським національним лідером — першим президентом незалежної України наприкінці 1991 року.
Обидва мали добре розвинене політичне чуття й уміли вчасно змінювати позицію, пристосовуючись до обставин.
Подальша діяльність Філарета зі створення Київського патріархату як незалежного від Москви була справді вагомою.
Інституційна незалежність, яку він допоміг утвердити, була реальною — навіть якщо його мотиви радше виглядають прагматичними, ніж щиро патріотичними.
Як і у випадку з Кравчуком, йому вдалося здобути повагу, яка затьмарила його більш суперечливе минуле.
В останні роки життя перед ним постало серйозне випробування — переговори 2018 року щодо Томосу про автокефалію, тобто формального визнання незалежності українського православ’я Вселенським патріархатом Константинополя. Ключовим було одне питання: чи надасть Константинополь повну автокефалію з визнанням цілком незалежної церкви з патріаршим статусом, чи запропонує нижчий статус митрополії, що передбачає автономію, але не повну незалежність.
Філарет наполягав на повній автокефалії — і не погоджувався на менше. Однак президент Петро Порошенко, готуючись до переобрання і прагнучи швидкого політичного результату, був готовий до поступок. Він погодився на статус митрополії під проводом одного з молодших протеже Філарета — Епіфанія, прийнявши нижчий рівень автономії в обмін на швидке рішення.
Для Порошенка це була прагматична політика; для українського православ’я — все ж історичне досягнення після десятиліть боротьби. Водночас це не відповідало тим очікуванням, які мав Філарет і багато українських вірян.
Для Філарета це було неприйнятно. Він не погодився з цим результатом. Чи справа була лише в принципі?
Ті, хто добре його знав, описували його авторові як людину вкрай зосереджену на собі та схильну до домінування. За їхніми словами, він не міг прийняти рішення, яке ухвалили без нього. І в цей вирішальний момент, коли українське православ’я нарешті здобуло визнання від Константинополя, Філарет відвернувся й порвав із більшістю власної ієрархії.
Спочатку, у 2018 році, він підтримав об’єднання кількох українських православних церков у Православну церкву України (ПЦУ) та обрання Епіфанія її першим предстоятелем.
Однак уже наступного року стало очевидно, що Філарет не може змиритися зі зменшенням своєї ролі, і між ним та Епіфанієм спалахнув конфлікт. Філарет намагався відновити Київський патріархат як окрему структуру, фактично ставлячи під сумнів авторитет Епіфанія та розколюючи щойно об’єднану церкву.
Спричинений Філаретом розкол послабив інституцію, яка могла б виступити єдиним духовним фронтом у найтяжчі для країни часи — у 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Його життєва модель замкнулася: людина, яка вміла підлаштовуватися під політичні вітри, не змогла прийняти результат, що обмежував її особистий вплив.
Історія справедливо запам’ятає Філарета як людину, що відіграла важливу роль у зміцненні незалежності української православної церкви. Водночас повна оцінка його постаті має враховувати і його ранню роль, і подальші дії.
Спадщина може бути водночас значущою й суперечливою, героїчною й недосконалою. Чесно згадуючи патріарха Філарета, ми вшановуємо не святого, а складну людину, чиє найбільше досягнення ледь не було знівельоване його неспроможністю довести справу до кінця.
Втім, Філарет був складною постаттю — як і сама Україна, що шукала свій шлях у непросту й суперечливу епоху.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.