П’ятий рік повномасштабної війни — це життя, що триває в умовах невизначеності. Психіка щодня змушена утримувати рівновагу між втратами та надіями, між витривалістю й виснаженням. У цій реальності український театр дедалі виразніше постає як простір колективної терапії — не спрощеної, а глибоко екзистенційної.
«Нині театр не стільки про естетику, скільки про етику і свідчення, — вважає Ольга Стельмашевська, театральна та музична критикиня, журналістка, культурна менеджерка, директорка PR-агенції «Дель Арте». — Театр документує війну майже в реальному часі, працює з досвідом травми, створює простір, де можна проговорити те, що часто не встигає осмислитися у швидкозмінній повсякденності. Змінився репертуар: дедалі більше звернень до укрсучдрами (української сучасної драми — прим. ред.), документального та постдраматичного, фізичного театру».
Найбільший запит мають вистави, що безпосередньо працюють із досвідом війни, окупації, втрати та ідентичності. Водночас український глядач активно шукає комедії й трагікомедії як форму психологічного захисту. Документальні тексти, нова драма, переосмислення класики й свідчення очевидців формують репертуар, який уникає пафосу й маніпуляцій. Резонанс викликає не естетизація травми, а щирість і можливість очищення через правду.
Після початку повномасштабної війни українські театри системно відмовляються від російськомовного репертуару та текстів російських авторів як жесту культурної й етичної дистанції. Отже, можна констатувати, що наш театр повністю вийшов із російської тіні.
Театр у війні: між укриттям і сценою
З лютого 2022 року більшість театрів на певний час стали волонтерськими центрами й шелтерами. Частина змогла відновити роботу вже наприкінці весни 2022 року, інші — досі грають в укриттях.
В Україні з’явився новий феномен — «театри-переселенці», які втратили свої сцени, але не втратили голос. Паралельно триває робота в містах, що залишаються під постійною загрозою, — зокрема у Харкові та Одесі, у Дніпрі та Запоріжжі, де театральний процес не зупиняється, а набуває нових форм і сенсів.
Нова мова сцени: від документалістики до інклюзії
Театральний процес останніх років демонструє не лише стійкість, а й активний пошук нової мови. Серед ключових робіт — «Сірано де Бержерак» Давида Петросяна та «Макбет» у режисурі Івана Уривського в театрі ім. І. Франка, «Казки Гофмана» в Національній опері, оновлений «Золотий обруч» Бориса Лятошинського у Львові.
Як зауважує Ольга Стельмашевська: «Театр перестає бути виключно конвенційним. Він говорить про все детально, препаруючи: ґендер, місячні, сексуальне насильство, ідентичність і самоідентифікацію, тіло і тілесність, смерть і табуйовані теми життя. Він рухається від емоційної реакції до структурування досвіду, формуючи канон війни. Театр сьогодні різний».
Особливою подією 2025 року стала «Енеїда» Театру ветеранів — інклюзивна музично-пластична вистава, де на сцену виходять військові з ампутаціями та серйозними пораненнями. Це не лише мистецький жест, а й радикальне розширення меж театру як простору присутності. У цьому спектаклі, як зазначає Kyiv Post, Ольга Стельмашевська: «Режисерка Ольга Семьошкіна (хореографка-постановниця спектаклю «Енеїда», головна балетмейстерка театру Франка — прим. ред.) не естетизує травми (фізичні і психологічні), а вчить героїв, які пройшли крізь вогонь, знову знайти себе: через рух і слово, пісню і танок, відвертий монолог і стендап, дотик і підтримку, єдиний подих глядацької зали і плече партнера по сцені».
Безперечним лідером глядацьких симпатій став проєкт «Ребелія» молодого творчого об’єднання МУР — емоційна історія боротьби за незалежність України від 1950-х до 1991 року, яку вже називають одним із найефективніших уроків історії для різних поколінь.
У сучасній хореографії вирізняються «Солярис» Катерини Курман, «Леся» і «Мавка» Артема Шошина, а також «Травіата» Раду Поклітару — роботи, що тонко працюють із темами духовного відродження.
Особливо показовим є розвиток Львівської національної опери, яку вже називають «найсміливішим, найзухвалішим і наймоторнішим українським театром у своєму прогресі». Понад вісім років команда театру реалізує програму «Український прорив», створюючи сучасні оперні та балетні постановки на основі української музики.
Топ-5
Аналіз медіазгадок, театральних премій (зокрема «ГРА») та критичних оглядів дає змогу виділити п’ять найбільш резонансних вистав воєнного часу:
«Зерносховище» (реж. Максим Голенко, Рівненський драмтеатр). Ця постановка є лідером за кількістю нагород та увагою преси. Вистава стала тріумфатором головної театральної премії України — фестивалю-премії «ГРА», перемігши у номінації «За найкращу драматичну виставу». Її часто називають однією з найсильніших театральних рефлексій на тему Голодомору в сучасній Україні.
«Подорож ученого доктора Леонардо...» (реж. Артем Вусик, Малий театр). Постановка за твором Майка Йогансена отримала широке висвітлення у провідних лайфстайл- та культурних виданнях. Критики відзначають її візуальну естетику та вдалу роботу з текстом «Розстріляного відродження».
Опера «Золотий обруч» (реж. Іван Уривський, Львівська опера). Постать режисера Івана Уривського (автора надпопулярної «Конотопської відьми») автоматично привертає пильну увагу медіа до кожної його роботи.
«1975» (реж. Томі Янежич, Франківський драмтеатр). Цей проєкт привертає увагу через міжнародний статус (режисер зі Словенії) та експериментальний формат. Поєднує українську театральну школу з європейським авангардом.
«Робота з тінню» (реж. Тамара Трунова, Театр на лівому березі). Тамара Трунова є однією з найбільш титулованих режисерок України, чиї вистави стабільно потрапляють до рейтингів найкращих. Медіа висвітлюють її роботи як зразок сучасної інтелектуальної драми.
Театр як відповідь на досвід, що триває
Режисер і засновник об’єднання МУР Олександр Хоменко так описує внутрішній імпульс сучасного театру: «Мені здається, нинішній вибух українського мистецтва пов’язаний із дуже простим відчуттям: багато митців буквально відчувають смерть у спину. Є усвідомлення, що ти можеш зникнути раніше, ніж встигнеш сказати все, що мав… Тому ти не чекаєш, не відкладаєш, а просто пробуєш, лізеш у нові форми, експериментуєш». Його визначення театру як мистецтва «тут і зараз» набуває під час війни особливої ваги: «Актор, який грає Ричарда Третього чи Коріолана, стояв у тих самих заторах, що й ти… І коли ми сьогодні слухаємо плівки НАБУ, фраза “ці стіни мають вуха”… сприймається абсолютно інакше».
Оперний режисер Євген Лавренчук додає: «Мистецтво — не інструмент-приймач, а спроба так загорнути простір, щоб це світло стало наочним». І водночас зауважує: «Війна, як би це цинічно не звучало, завжди була законодавицею певних стилів і естетик».
А відомий британсько-французький актор Едвард Акроут, який регулярно відвідує Україну з 2013 року, згадує: «Після однієї з наймасштабніших атак восени 2022 року, коли стався блекаут, я на власні очі побачив, як люди з ліхтариками йдуть на вистави… Я зрозумів, наскільки важливим є мистецтво».
Багато іноземців, які приїжджають до України під час війни, говорять про відчуття «місця сили» — простору, де особливо відчутна жага до життя.
Світло, яке стає видимим
Сьогодні український театр — це вже не лише реакція на травму. Це спосіб жити з нею на довгій дистанції. Простір, де формується нова етика, нова мова і нова спільність.
І, можливо, саме сьогодні найточніше проявляється головна місія театру — зробити видимим те світло, яке інакше залишалося б непомітним.