Ця війна з Іраном не завершиться дипломатичним тупиком. Вона закінчиться одним із двох сценаріїв: або нинішній режим збережеться, можливо з певними кадровими перестановками, або ж ця система влади буде зруйнована. Для України та її партнерів вирішальним є другий варіант.
Серйозна поразка нинішньої іранської системи влади перекроїть карту Близького Сходу. Але її наслідки не обмежаться цим регіоном.
Упродовж років Іран був ключовою опорою неформальної осі ворожих до Заходу режимів: постачав озброєння, допомагав Росії обходити санкції, забезпечував дипломатичне прикриття та створював образ спільної стійкості. Якщо ця опора похитнеться, це стане потужним ударом по режиму Владіміра Путіна — у момент, коли Кремль і без того занурюється в дедалі глибшу внутрішню кризу.
Напруга вже відчутна. Проблеми союзників — Сирії, Венесуели, тепер Ірану — дедалі більше обтяжують Москву. Кожен «брат по зброї», який зазнає поразки, лише додає їй тягаря.
Під цим тиском навіть давні прихильники російського домінування почали змінювати риторику. Російська пропагандистська машина, яка раніше обіцяла неминучу перемогу, тепер сама продукує скандали у власних політичних токшоу. Один із другорядних інформаторів, який сказав зайве в ефірі, вже встиг перетворитися на «новітнього Петра Чаадаєва» (російського філософа XIX століття, якого цар Микола І оголосив божевільним) і був відправлений на психіатричне «лікування».
Ще показовіше — що говорять більш впливові фігури.
У нещодавній колонці Kyiv Post «Велика гра: чи настає перелом у російському мисленні?» ми проаналізували інтерв’ю з Костянтином Затуліним — першим заступником голови комітету Держдуми у справах СНД і давнім апологетом російського імперського мислення. Протягом десятиліть Затулін просував ідею російського «домінування» на пострадянському просторі.
В інтерв’ю у прайм-тайм із Дмитром Саймсом — впливовим пропагандистом режиму та досвідченим представником розвідувальних кіл — Затулін спокійно озвучив тезу, яка ще два роки тому була б немислимою на російському державному телебаченні:
«Якщо говорити об’єктивно, деякі цілі, проголошені нашим президентом, важко реалізувати або вони взагалі недосяжні. Є бажане, а є можливе. Сьогодні важко повірити, що Україна як незалежна держава може зникнути з політичної мапи світу».
Жодні з цих факторів не змінюють головного: долю війни вирішують українська зброя та рішучість Заходу. Політична боротьба триває паралельно.
Двоє лояльних до системи людей на головному державному телеканалі починають із того, що сприймають як очевидне: їхній президент поставив за мету знищення України. Далі вони сходяться ще в одному: на їхню думку, ця мета «почесна», але нереалістична.
Затулін іде ще далі, натякаючи, що спроба реалізувати цю недосяжну мету може обернутися катастрофою вже для самої Росії.
З цього випливають два висновки.
Перший: Затуліна не змусили замовкнути і не прибрали. У сучасній Росії це майже напевно означає, що він озвучує те, що значна частина верхівки еліт думає насправді. Він не одинак-дисидент — він їхня обережна, озвучена на телебаченні совість.
Другий: він продовжує повторювати цей сигнал. Це означає, що його адресовано не лише московським кабінетам, а й Києву. Чітко розмежовуючи «бажане» і «можливе», він дає зрозуміти: частина істеблішменту вже більше боїться ціни імперських амбіцій, ніж того, що їх не вдасться реалізувати.
Як Україні реагувати на такі сигнали?
Один варіант — ігнорувати їх і зосередитися виключно на полі бою. Інший — використати їх у власних інтересах.
Верховна Рада могла б офіційно запросити комітет Держдуми у справах СНД до проведення російсько-українських парламентських консультацій щодо завершення того, що обидві сторони з різних причин досі називають «братовбивчою» війною між двома слов’янськими народами.
Мета — не легітимізувати агресію і не довіряти Держдумі, а змусити тих, хто приватно визнає обмеженість цієї війни, публічно зіткнутися з цим у межах інституційного процесу.
Очевидним майданчиком міг би стати Мінськ — під «посередництвом» президента Білорусі Олександра Лукашенка. Після чверті століття в ролі молодшого партнера в союзі з Росією Лукашенко має власні образи й амбіції. Він охоче взявся б за таку роль, а сам формат радше оголив би суперечності в позиції Москви, ніж допоміг би їх розв’язати. Він не відчуває особливої симпатії до Путіна — як і більшість українців. І, можливо, навіть менше йому симпатизує, ніж дехто з російських переговорників.
Жодні з цих факторів не змінюють головного: долю війни вирішують українська зброя та рішучість Заходу. Політична боротьба триває паралельно. Події навколо Ірану відгукнуться у Москві. Російські інсайдери вже прямо в ефірі визнають: «ідея знищення України зазнала краху». Україна має використати обидві ці реальності.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.