Раніше Kyiv Post уже знайомив читачів з історією створення українського Вільного театру Мрія у німецькому місті Бонн. Ми розповідали про те, як навколо ідеї згуртувалися кілька активних творчих людей. Поступово перші репетиції перетворилися на справжній театр.
І він став не просто осередком українства в серці Німеччини, а потужною зброєю української культурної дипломатії, яку, на жаль, не хочуть помічати наші дипломати в Німеччині.
Наразі Вільний театр Мрія Бонн – це вже офіційно зареєстрована організація, театр активно виступає і гастролює.
Напередодні Міжнародного Дня театру ми поговорили з акторкою та співзасновницею театру Ольгою Демидовою.
Вашій увазі наша розмова про театр, що став втіленням дитячої мрії Ольги, чим він живе зараз, про плани на майбутнє у наш нелегкий час.
Kyiv Post (KP): Пані Ольго, ми вже писали про ваш театр раніше, тому зараз хочемо запитати: яка ваша роль у проєкті та які найближчі плани на майбутнє?
Ольга Демидова (ОД): Просто нагадаю, що почалося все на початку повномасштабного вторгнення, коли я познайомилася з українською режисеркою Мариною Люшиною. Театр – це моє захоплення ще з дитинства, і тому тема мені дуже близька. Спочатку ми вирішили створити театральний гурток для дітей. Я відповідала за організацію, пошук дітей та приміщення. Згодом наша ініціатива переросла в дорослий театр і потім - громадську організацію - Вільний театр Мрія Бонн. Марина є головою організації, а я першою заступницею. Окрім того, я займаюся продюсуванням, PR, контактами з пресою та організацією гастролей, але водночас продовжую грати в спектаклях як акторка.
KP: Ви згадали про офіційний статус. Наскільки складно було перетворити аматорську ініціативу на професійну структуру?
ОД: Це було свідоме рішення кількох людей діяти організовано. Ми зрозуміли, що хочемо поставити цей український театр на ноги, щоб займатися soft diplomacy та популяризацією нашої культури. Окрім мене та голови, у нас є другий заступник і скарбник.
KP: Що зараз у вашому репертуарі та які вистави ви готуєте до показу?
ОД: Зараз ми домовилися про гастролі нашого першого спектаклю «Закрите небо». Це вистава за участю чотирьох акторок, де сюжет базується на реальних свідченнях жінок, які пережили окупацію в Маріуполі та на Київщині. Постановка супроводжується живою музикою Віктора Мозера та фотографіями українських реалій часів війни.
У Бонні ми вже мали чотири вистави при повних залах, а наприкінці квітня покажемо її в Кельні.
KP: Чи працюєте над чимось новим?
ОД: Так, зараз ми інтенсивно працюємо над «Конотопською відьмою» за Квіткою-Основ’яненком. Це буде наше власне бачення з елементами хореографії та містики.
Музику спеціально для нас пише український композитор з Чернігівщини, також ми шиємо автентичні костюми. Ми дуже хочемо вразити німецьку публіку, особливо тому, що в цьому ж культурному центрі наступного півріччя показуватимуть «Трьох сестер» Чехова. Нас це тригерить, тож хочем ще раз показати, наскільки українська культура глибока та недооцінена.
KP: Чи помітили ви зміни у ставленні німецької та української громад до вашої діяльності останнім часом?
ОД: Ставлення німців до українців загалом змінюється, вони втомлені від внутрішніх проблем, що відображається на рейтингах певних партій. Часом у соцмережах з’являються агресивні коментарі, але щодо нашого театру — цікавість лише зростає. Наприклад, свого часу на виставу «Між нами війна» приїхав цілий шкільний клас із Дюссельдорфа. Щодо підтримки з боку офіційних українських структур, то вона, на жаль, мінімальна. Генконсульство України у Дюссельдорфі та Український інститут у Німеччині часто не відповідають навіть на просте прохання поширити афішу. Ми просуваємо культуру власними силами «знизу», безпосередньо серед звичайних німців.
KP: Як у вас зараз з фінансуванням?
ОД: Ми самі себе забезпечуємо: збираємо членські внески, подаємося на гранти – наприклад, не так давно отримали невеликий муніципальний грант від міста Бонн на нову постановку, нашу версію «Конотопської відьми». Хоча ми працюємо на волонтерських засадах і часто купуємо реквізит за власні гроші, ми не стоїмо осторонь допомоги іншим. Наприклад, збирали кошти на ноутбук та екофлоу для нашого композитора в Чернігові, допомагаємо в організації зустрічей з українськими митцями, як наприклад Анастасія Дмитрук чи Фоззі.
KP: Якою ви бачите свою «Мрію» через п’ять років?
ОД: Це складне питання, бо після війни частина колективу повернеться в Україну. Проте я бачу створення цілої мережі українських театрів у Німеччині та проведення загальнонімецького театрального фестивалю. Мрію про регулярні професійні вистави, повні зали та належну інформаційну підтримку.
KP: Наостанок, якби ви були на місці журналіста, про що б ви запитали саму себе?
ОД: Я б запитала, як я прийшла до театру. І відповіла б, що це моя найдитячіша мрія. Я виступала ще в садочку, вела концерти в школі, але свого часу побоялася вступати в театральний. Життя кидало мене в різні сфери: я була вчителькою фізкультури та біології, перекладачкою, журналісткою. І ось тепер я повернулася до цієї мрії. Тож бійтеся мріяти — мрії таки здійснюються.
