Сашко Дерманський — український письменник і казкар, член Національної спілки письменників України. Його роман «Мері» отримав «Дитячу книгу року BBC — 2018» та потрапив до почесного списку IBBY Honour List 2020. У 2021 році він був номінований від України на Меморіальну премію Астрід Ліндгрен. Міністерство освіти рекомендує твори Дерманського для читання в молодшій та середній школі.
У час війни дитяча література набуває нової ваги: книжки стають інструментом пояснення реальності, терапією для дітей та простором, де формується українська ідентичність. Через мову і близькі образи дому та родини вони допомагають юним читачам знаходити надію та внутрішній спокій.
Kyiv Post (KP): У час війни дитяча література набуває нової ваги. Як, на вашу думку, змінюється її місія сьогодні в Україні?
Сашко Дерманський (СД): Сьогодні місія дитячої літератури в Україні виходить далеко за колишні довоєнні межі. Якщо в мирний час роль дитячої книжки зводилася переважно до естетично-дидактичної — розважити і навчити, то тепер вона більш функціональна. Твори для дітей зараз часто терапевтичні, допомагають переживати складні або й травматичні емоції. Книжка є інструментом пояснення реальності, в якій ми опинилися. Через мову, культурні коди, близькі кожній людині образи дому, батьківщини, родини вона допомагає формувати і зберігати українську ідентичність. Фактично книжка стає простором, у якому дитина знаходить надію на світло і який сприяє внутрішньому спокою.
KP: Ваші тексти часто поєднують гумор і глибину. Як сьогодні писати для дітей так, щоб не уникати реальності, але й не травмувати?
СД: Автор так чи інакше мусить шукати баланс між тим, про що і як з дитиною говорити. Є ризик прикрасити реальність, відірвати від неї дитину й залишити неготовою до життя, але й перевантаження жорсткою правдою може травмувати. А ще в деяких авторів є спокуса поринути в кон’юнктурну тематику без власної внутрішньої зрілості, без достатньої майстерності говорити про складне через цікаві й близькі дітям образи. Щодо гумору – то він був і є невід’ємною складовою мого авторського стилю. Сміх – прекрасні душевні ліки і для дорослих, і для дітей. В сучасних реаліях, можливо, частіше ніж зазвичай використовую прийоми комічності не заради комічності, а як «інгаляцію», що допомагає дихати, відволіктися від поганого.
KP: Що сучасні українські діти, на вашу думку, шукають у книжках?
СД: Найкраще було б спитати в самих дітей, але, думаю, сьогодні діти шукають чесних історій. І не обов’язково — реалістичних. Просто чесних — у межах будь-якого жанру чи напрямку. Діти люблять і хочуть не ідеальних, але правдивих героїв: тих, які помиляються, сумніваються, бояться.
Не чорно-білих, а складних, багатошарових. Не картонних, а колоритних. Не плакатних або ідеалізованих, а чимось схожих на них самих чи на їхніх друзів. Хочуть чітко розуміти, хто є хто, хочуть знайти те, на що можна спертися, щоб не впасти, хочуть світла, зрештою. І, сподіваюся, хочуть якісних, талановито написаних текстів.
KP: Чи відчуваєте ви, що українська дитяча література зараз переживає момент переосмислення, і якщо так, то в чому це проявляється?
СД: Так, і це видно неозброєним оком. Найперше, що варто відзначити, — це сміливіша тематика: війна, втрати, постійна небезпека, травми, еміграція, інклюзія, смерть тощо. Зростає роль психологічності в текстах, бо автори тепер гостріше усвідомлюють вплив написаного на юного читача та його нестабільний або й тяжкий внутрішній стан. А отже, відчувають (або ж мають відчувати) більшу відповідальність. Дедалі більше українська дитяча книжка тяжіє до різного роду нон-фікшн літератури, не дуже звичної для нас у минулому. Мабуть, це неминучі процеси, пов’язані з тим, що ми орієнтуємося на західні тенденції, хочемо бути почутими у світі.
KP: Міжнародний день дитячої книги — це також про глобальний контекст. Як ви оцінюєте присутність українських дитячих авторів у світі сьогодні?
СД: Присутність українських дитячих авторів у світі вкрай незначна, але очевидно, що сьогодні інтерес до нашої літератури помітно зріс. І ми знаємо, в чому причина. На жаль, зараз українці переживають досвід, якому ніхто у світі не позаздрить, але який страшенно цікавий для стороннього спостерігача. Світ хоче зрозуміти, як ми його проживаємо. Війна породжує надзвичайно сильні емоції, через це з’являється багато щирих, не прикритих награними почуттями текстів.
Якщо говорити саме про дитячі книжки, то великими популяризаторами їх у світі є наші майстерні ілюстратори. Малюнок — це те, що не треба перекладати іншими мовами, його видно одразу. Особливо в малотекстових книжках. Саме вони в першу чергу потрапляють до редакційних портфелів іноземних видавництв. З текстовими книжками складніше: не кожен художній текст легко перекласти, надто якщо він вкорінений у наш культурний простір. Можна перекласти слова, важче — контексти.
Загалом можливості й шанси бути почутими за кордоном у авторів, особливо у тих, хто був змушений виїхати, зросли. Але насправді просування українських авторів у світі — здебільшого справа самих авторів. Дехто дуже активний у цьому і має успіх. Але щоб ми по-справжньому були видимі й визнані, потрібна системна державна робота. Деякі кроки вже робляться. Національна секція IBBY вже не один рік подає наших авторів на найпрестижніші міжнародні літературні премії, а УІК втілює програму підтримки перекладів «Translate Ukraine».
Але сьогодні хочеться сподіватися насамперед на успіх дитячої книжки серед українських дітей в українській Україні.