У Колонній залі Національної філармонії України відбудеться концерт «Польовий і Польова» — подія, що є частиною масштабного проєкту «Звільнена музика», спрямованого на повернення до культурного обігу імен українських композиторів, витіснених із історичної пам’яті.
На одній сцені зустрінуться дві епохи й дві оптики — музика композитора ХХ століття Валерія Польового (1927-1986), чия творчість довгий час залишалася в тіні, та твори його доньки, однієї з найвідоміших та затребуваних сучасних українських композиторів Вікторії Польової.
У концерті візьме участь справжнє сузір‘я: Національний ансамбль солістів «Київська камерата» під орудою диригентки Кері-Лінн Вілсон (США–Канада), дитячий хор «Щедрик» (художня керівниця Маріанна Сабліна), солісти-скрипалі Богдана Півненко, Кирило Бондарь та Мирослава Которович.
У центрі програми — твори Валерія Польового, композитора, чия доля стала відображенням драматичної історії української культури ХХ століття. Учень Бориса Лятошинського, Польовий належав до покоління митців, зламаних радянською репресивною машиною. У 1950 році він був заарештований за сфабрикованим обвинуваченням і засуджений на 25 років суворого режиму в Казахстані, на мідних копальнях Джезказгану. Навіть у таборі він продовжував писати музику — вуглиною на випадкових клаптиках паперу й мішковині. Саме там народилися задуми його Струнного квартету №2 та Концерту для двох скрипок з оркестром — обидва твори прозвучать у програмі вечора.
Після повернення до Києва Польовий був реабілітований, однак його музика так і не стала частиною активного концертного життя. Вона залишалася «поза каноном» — занадто самобутня, інтелектуально насичена, не вписана у рамки офіційної естетики. Попри це, композитор продовжував працювати — як педагог, редактор, консультант Спілки композиторів.
Його доробок охоплює симфонічну, камерну, вокальну музику, твори для народних інструментів і навіть експерименти з кольоромузикою — спробою поєднати звук і світло в єдину художню систему.
Сьогодні ця музика повертається — не як архівний матеріал, а як жива тканина культурної пам’яті.
Особливу драматургію концерту формує поєднання творів батька й доньки. Вікторія Польова — композиторка, чия музика давно звучить на провідних світових сценах, — продовжує родинну лінію, але водночас формує власну естетику, глибоко вкорінену в духовному досвіді сучасності.
Напередодні концерту Kyiv Post поговорив із Вікторією Польовою про спадщину її батька, пам’ять і музику як форму діалогу крізь час.
Kyiv Post (KP): Концерт 9 квітня фактично повертає музику вашого батька у публічний простір. Досвід репресій і вимушеної тиші глибоко позначив його долю. Наскільки, на вашу думку, ця історія прочитується у самій музиці батька? Чому про це важливо говорити сьогодні?
Вікторія Польова (ВП): Історія, напевно, не була для батька матеріалом дослідження. Він нею жив, брав досвід страждання, втрат, зрад, несправедливості, але не переносив цього у музику напряму. Хоч я можу й помилятись. Все це було надто близько, звучало надто щільно до мене — як щось невіддільне від тогочасного життя. Напевно, татова історія життя прочитується у вокальних творах найсильніше. Це — неймовірно інтимні звернення до втраченого батьківського дому, до українського степу, до Дніпра… Або ж вокальний цикл «Листи до Янека», написаний на вірші Ніни Сосніної, спаленої живцем разом з її батьком ( Ніна Сосніна — підпільниця часів Другої світової війни — загинула в підпаленому нацистами будинку в 1943 році, похована у на Житомирщині — ред.). Тут він розкривається повністю. Я думаю, що в інших жанрах багато що ховається за технікою, за особливим драматизмом, властивим тому часу. Але тут є ще одна надважлива річ: сама манера виконання 60–70-х років минулого століття не була достатньо експресивною, щоб відкрити цю прірву. Я знаю, що зараз виріс новий клас музикантів, які розуміють дещо більше про життя. Тоді панував певний «академічний затиск», а сьогоднішні музиканти (особливо в Україні) мають інший емоційний поріг. Вони знають, що таке катастрофа, не з підручників. Тому музика мого батька зараз може прозвучати актуальніше, ніж у час її створення.
КР: Ви поділилися кілька років тому, що «розмовляєте» з батьком через музику. Як цей творчий діалог звучить для вас сьогодні?
ВП: Цей діалог нескінченний, але він стосується не тільки музики. Я постійно згадую і починаю розуміти деякі нюанси наших відносин — те, що здавалося і так зрозумілим, але було проявом вищої довіри. Наші прогулянки, читання вголос, нескінченні розмови, походи у далекі гори — це була дуже концентрована наука життя, клубочок Аріадни, який потроху розмотується в мені як у людині. Сьогодні я вже набагато старша за батька. Граю його музику, лаюсь, плачу, сміюсь і розумію його як ніколи.
КР: Ви обидва належите до різних поколінь української композиторської школи. У чому ви відчуваєте найбільшу близькість до його мислення — і де свідомо від нього віддаляєтесь?
ВП: Найбільша близькість — у зоні особистого саморозкриття. Тобто у вокальній музиці. Саме тут, я відчуваю, для мене є мелодійне живе джерело, те, що перейшло до хорових творів. А свідомо я віддаляюсь від академічних прийомів розвитку, від навмисної драматизації, від форми, яку необхідно «наповнювати». Я більше пішла в сторону аматорства — тобто пишу так, як на душу лягає, і нікому не підсудна у цьому. Тому я маю власну територію — мені простіше.
КР: Напередодні цього концерту — яким ви бачите значення цієї події для себе, для спадщини батька й для сучасної української музики в цілому?
ВП: Музика мого тата, Валерія Польового, має повернутись у концертні зали, я у цьому впевнена. Це чудова музика у стилі українського академічного романтизму 60–70-х років. І вже давно немає на світі тих, хто забороняв її, ставив «палки в колеса», відмовляв їй у цінності. Зараз буде потужний концерт з «Камератою» (Національний ансамбль солістів «Київська камерата» — ред.), а наступний рік для батька буде ювілейний — 100 років від дня народження. Я сподіваюсь виконати головний твір його життя — «Реквієм» на вірші українських поетів. Також маю багато планів щодо виконання камерних, вокальних, фортепіанних творів. Також хочу надрукувати всі батькові ноти. І моя заповітна мрія — хочу видати його «Сповідь» повністю. Це неймовірна книга, написана частково у концентраційному таборі, частково у Києві, при мені. Вона робить постать Валерія Польового не тільки композитором, а й свідком епохи. Це маніфест повернення голосу людини, яку намагалися стерти.
Вікторія Польова представить у концерті-діалозі два свої твори — «Missa brevis» для дитячого хору та камерного оркестру — твір, написаний у 1986 році, в рік смерті батька, і присвячений його пам’яті. Це музика внутрішньої молитви, що перетворює особисту втрату на універсальний досвід скорботи. Ще один твір — «Осяяна печаль» для двох скрипок і струнних — створений уже в часи повномасштабної війни.
Концерт відбудеться з ініціативи культурного центру «Дом Майстер Клас» у партнерстві з Національною філармонією України та Національним ансамблем солістів «Київська камерата» і стане продовженням проєкту «Звільнена музика», ініціативи культурологині Вікторії Зубенко.
Концерт «Польовий і Польова» — це не лише гучна музична подія, а й спроба повернути цілісність українській музичній історії. Історії, у якій голоси, колись заглушені, сьогодні звучать з новою силою.