З наближенням чергової річниці Чорнобильської катастрофи більша частина світової дискусії повернеться до звичних тем: трагічної аварії, дефектів системи та довгої тіні, яку вона кинула на Україну та Європу.
Однак те, що Росія робить сьогодні, — це не повторення історії. Це щось набагато більш навмисне — ядерний тероризм.
Причини Чорнобильської катастрофи були системними: недосконала конструкція, неправильні рішення та політична система, яка ставила контроль над інформацією вище за безпеку громадян. Ціну заплатила не лише Україна, а й решта світу, де змінилося уявлення про ядерний ризик. Протягом десятиліть після 1986 року панувала думка, що найбільшу небезпеку становлять аварії – порушення в системі.
Зараз така думка вже не актуальна. Ризики, які ми бачимо зараз, не є результатом неправильного управління чи збою. Їх створюють, підтримують та використовують як частину ширшої стратегії – навмисного використання ядерного ризику як частини війни.
З моменту ескалації війни Росії у 2022 році ядерна інфраструктура стала частиною поля бою у спосіб, який раніше вважався немислимим. Росія не просто погрожує Україні – вона перевіряє, як далеко можна розширити межі глобальної толерантності.
Найяскравіше цю зміну ілюструє окупація Запорізької АЕС. Цивільний ядерний об’єкт, спроєктований та експлуатований за суворими міжнародними стандартами безпеки, перетворився на об’єкт, контрольований військовими. На її території розміщена військова техніка, робота станції порушена, а український персонал працює під постійним тиском, який ніколи не враховувався в протоколах безпеки. Неодноразові пошкодження зовнішніх ліній електропередачі змушують використовувати резервні системи, неодноразово станція була близька до втрати стабільної потужності охолодження. Кожен із цих інцидентів збільшує ризик серйозної аварії, навіть без прямого удару по самому реактору.
У цьому контексті «ядерний тероризм» — це не риторична етикетка, а функціональне свідчення того, як використовується ризик — через маніпулювання ядерними об’єктами та загрозу потенційної аварії для впливу на поведінку, обмеження рішень та підвищення вартості дій для інших. Загроза не обов’язково має бути реалізована, щоб бути ефективною. Сама можливість стає інструментом.
Останні оцінки Інституту вивчення війни (ISW) підняли питання про можливість інсценування або використання радіаційної аварії, причому Росія має намір звинуватити в цьому Україну, щоб вплинути на міжнародну реакцію, послабити західну підтримку та сформувати наратив щодо війни. Незалежно від того, чи реалізуються такі сценарії, сам факт серйозного аналізу цих сценаріїв відображає те, як ядерний ризик зараз розглядається в логіці війни.
Саме в цьому найбільш різка різниця між поточною ситуацією та Чорнобилем 1986 року.
У Чорнобилі небезпека походила від збою системи та від держави, яка намагалася це приховати. Сьогодні небезпека походить від того, що ядерні об’єкти використовуються для формування військових і політичних результатів. Ризик є не лише технічним, а й стратегічним. Він існує не лише тому, що щось може вийти з ладу, а й тому, що нестабільність навколо ядерних об’єктів підтримується як частина ширшої динаміки війни.
Водночас існують очевидні паралелі, які роблять поточну ситуацію особливо тривожною. В обох випадках рішення, що впливають на ядерну безпеку, ухвалюються в умовах обмеженої прозорості та зовнішнього нагляду, а потенційні наслідки виходять далеко за межі України. Будь-яка серйозна аварія на ядерному об’єкті матиме екологічні, економічні та гуманітарні наслідки, що зачеплять сусідні країни і, можливо, значну частину Європи. Радіоактивні осади не зупиняються на кордонах держав, не розрізняють комбатантів і цивільних і не залишаються локалізованими.
Ця реальність не залишається непоміченою тими, хто приймає рішення. Вона стає способом впливати на те, як далеко інші готові зайти, як швидко вони реагують і на які ризики готові піти.
Зараз є ще один додатковий аспект: наявність активних бойових дій поблизу ядерної інфраструктури.
Це створює зовсім іншу категорію ризику. Експлуатація ядерних об’єктів поблизу лінії фронту, в умовах окупації та примусу створює постійну нестабільність і збільшує ймовірність прорахунків, технічних помилок, пошкодження критично важливих систем або навмисної ескалації. Все це може мати серйозні наслідки.
Навіть без серйозних інцидентів довгострокові наслідки вже стають очевидними. Відбувається ерозія встановлених норм ядерної безпеки. Створюється прецедент, що ядерна інфраструктура може використовуватися як важіль впливу в конфлікті. Це перший випадок, коли великомасштабний ядерний об’єкт використовується таким чином — як військовий актив і як засіб стримування. За цим пильно стежать інші актори, і те, що допускається зараз, визначатиме поведінку в майбутньому. Ця динаміка зберігається саме тому, що наслідки були би надто серйозними.
Міжнародні механізми, призначені для запобігання ядерним катастрофам, були створені не для цього. Як наслідок, міжнародна реакція залишається обмеженою за обсягом. Такі інституції, як МАГАТЕ, відіграють важливу роль у моніторингу та звітуванні, але вони не мають можливостей боротися з мілітаризацією ядерних об’єктів у зоні активних бойових дій і забезпечувати дотримання умов безпеки в цьому середовищі. Вони не можуть змусити окупаційні сили діяти відповідально. Існує розрив між усвідомленням ризику та здатністю ефективно йому протидіяти. Тому ситуацію не вирішують, а лише контролюють, і кожен новий поворот подій випробовує межі того, що вважається прийнятним.
Чим довше це триває без чітких наслідків і структурних змін, тим більше це стає нормою. Те, що колись вважалося неприйнятним, поступово вписується в ширший контекст війни. Ця нормалізація сама по собі є частиною проблеми.
Існує також тенденція, особливо за межами України, розглядати ядерний ризик як щось абстрактне або віддалене — гіпотетичне, малоймовірне або занадто складне, щоб серйозно ним займатися. Це помилка. Ризик в Україні існує й для всіх інших. Відсутність катастрофи досі не слід тлумачити як стабільність. Натомість це відображає зусилля українського персоналу, який працює під постійним тиском, щоб підтримувати функціонування систем. Але це не стабільна рівновага. Це середовище високого ризику, яким активно керують день у день.
Головне, що потрібно зрозуміти: ядерний ризик вже не є лише побічним продуктом збою. Його використовують – і це змінює те, як до нього слід ставитися.
По-перше, необхідно чітко усвідомити, що це таке: не ризик аварії як побічного ефекту війни, а цілеспрямована стратегія.
По-друге, ядерна безпека має розглядатися як глобальний пріоритет, що не підлягає обговоренню, а не як другорядне питання, яке тихо вирішується технічними каналами.
По-третє, використання ядерної інфраструктури як інструменту примусу повинне мати наслідки. Без наслідків структура стимулів залишається незмінною.
Зрештою, це вимагає чіткішого усвідомлення природи загрози, більшої уваги з боку міжнародної спільноти та готовності розглядати ядерну безпеку як ключовий елемент глобальної безпеки.
Чорнобиль показав світові, що відбувається, коли недооцінюють ядерний ризик.
Нинішня ситуація перевіряє, чи серйозно сприйняли цей урок. Зараз питання в тому, чи готовий світ діяти, перш ніж історія повториться у набагато більш радикальній формі.
Погляди авторки статті не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.