Повернення Дональда Трампа до Білого дому мало знаменувати нову епоху американської сили на Близькому Сході. Натомість загострення протистояння з Іраном дестабілізувало регіон. Ормузька протока опинилася під загрозою закриття, а традиційні союзники США щоразу частіше замислюються, яким може бути Близький Схід без американської присутності.
Водночас, поки увага багатьох прикута до інших подій, дедалі актуальнішим стає питання: як НАТО функціонуватиме без звичної та надійної військової опори США.
Але головна історія цього тижня — не лише провал політики Трампа на Близькому Сході. Йдеться про дії його адміністрації щодо України, поки світ зосереджений на Ірані.
7 квітня віцепрезидент Джей Ді Венс прибув до Будапешта — за п’ять днів до вирішальних виборів в Угорщині — і відкрито підтримав Віктора Орбана — одного з найпомітніших критиків спільної позиції Заходу щодо України та очевидного партнера, якщо не союзника, Владіміра Путіна.
Віцепрезидент США фактично став на бік одного з найбільш незговірливих опонентів Володимира Зеленського в межах ЄС і НАТО. Виступаючи поруч з Орбаном, Венс назвав критику з боку України на адресу угорського прем’єра «скандальною» та охарактеризував її як «один із найгірших прикладів іноземного втручання у вибори, які я коли-небудь бачив».
Тут усе очевидно: терпіння Вашингтона щодо «непокори» України вичерпалося.
Зеленський опинився в ситуації жорсткої іронії, яку вже неможливо замаскувати: ключовий гарант безпеки його країни водночас створює умови, що ставлять під загрозу виживання України, і фактично грає на користь її противників.
Навіть якщо зберігається політична воля щодо підтримки України, наслідки ескалації довкола Ірану вже відчутні й лише посилюються. Американські військові ресурси, перекинуті до Перської затоки, більше не доступні для оборони України. Державний департамент спрямовує озброєння на близькосхідний напрямок.
Збої на енергетичних ринках через кризу підвищують витрати для і без того ослабленої української економіки. Росія тимчасово виграє від цього хаосу, підтримуючи Тегеран, поки увага США відволікається від України.
Але стратегічні наслідки значно глибші. Україна опинилася між двома хижацькими центрами сили, кожен із яких вимагає підпорядкування як ціну виживання — і тепер Вашингтон лише посилює цей тиск.
З боку Москви: погодитися на територіальні поступки, відмовитися від курсу на НАТО і стати нейтральною буферною державою. У Кремлі розраховують, що перевантажений Вашингтон тиснутиме на Київ, змушуючи його прийняти угоду, яка дозволить США перекинути ресурси на інші напрями.
З боку Вашингтона — інший, але не менш руйнівний тиск, який тепер відкрито проявився у виступі Венса в Будапешті.
Адміністрація Трампа дивиться на Київ у суто транзакційній логіці. Підтримка стає умовною і залежить від готовності підлаштовуватися під американські пріоритети — що дедалі частіше означає погоджуватися на рішення, вигідні для внутрішньополітичного порядку денного Трампа, та зважати на інтереси наближених до нього автократів.
Коли Зеленський критикує Орбана за блокування допомоги ЄС, Венс називає це втручанням у вибори. Коли Орбан вибудовує відносини з Москвою та Пекіном, одночасно підриваючи підтримку України, Венс хвалить його за «захист західної цивілізації». Цей подвійний стандарт не просто очевидний — він виглядає відверто неприйнятним.
Ще показовіше те, що в Будапешті, говорячи про реальні мирні переговори, Венс звів територіальні питання України до нібито «торгу за кілька квадратних кілометрів».
Кілька квадратних кілометрів!
Ця фраза показово передає зневажливе ставлення Вашингтона до українського спротиву. Україну подають не як державу, що захищає свій суверенітет, а як нібито незначного, але надокучливого учасника, який торгується через дрібні питання.
І байдуже, що ці «кілька кілометрів» — це українські міста, села, інфраструктура, оборонні рубежі та люди. І байдуже, що кожен втрачений метр означає довготривалу стратегічну вразливість.
Тепер — ще один поворот: навіть запевнення Заходу щодо захисту виглядають дедалі менш переконливо. У той самий день, коли Венс був у Будапешті, Трамп попередив генерального секретаря НАТО Марка Рютте, що Європа не може розраховувати на подальшу військову підтримку США для України.
Сигнал був цілком зрозумілий. Поки НАТО відмовляється долучатися до війни Трампа з Іраном та інших його ініціатив, а європейці ставлять власні безпекові інтереси вище за політичні амбіції, підтримка США для оборони України залишається умовною, тимчасовою і може зникнути взагалі. До цього додається й ризик виходу США з НАТО — крок, яким роздратований Трамп останнім часом погрожує.
Україна опиняється під тиском Вашингтона погодитися на територіальні поступки, водночас отримуючи чіткий сигнал: на військову підтримку США розраховувати не варто. Опинившись між капітуляцією та ризиком залишитися без підтримки, Зеленський намагається втримати позиції.
Останніми тижнями, поки Вашингтон зосереджувався на Тегерані, президент України розгорнув дипломатичний наступ, який отримав значно менше уваги, ніж заслуговував. Його візити до столиць країн Перської затоки — Ер-Ріяда, Абу-Дабі, Дохи — стали частиною стратегічного переформатування: налагодження відносин із державами, що мають ресурси, вплив і підстави не підпорядковуватися ні Вашингтону, ні Москві.
Розвиваючи контакти поза межами традиційного західного альянсу, Зеленський розширював можливості для маневру України й водночас використовував нестабільність, посилену близькосхідною політикою Трампа.
Та потім Венс прибув до Будапешта.
Безпрецедентне й відверте втручання віцепрезидента у вибори в Угорщині показало, наскільки ризикованою є ця стратегія Зеленського — і наскільки вона може обертатися проти інтересів України. Диверсифікація партнерств і розвиток відносин із країнами Перської затоки працюють лише тоді, коли ключовий гарант безпеки готовий миритися з такою самостійністю. Адміністрація Трампа дала зрозуміти, що цього не буде.
Коли Зеленський намагається вибудовувати альтернативні зв’язки, коли критикує лідерів, які блокують допомогу Україні, коли відмовляється просто приймати умови, про які Вашингтон і Москва домовляються без його участі, відповідь — не бодай формальна повага до суверенітету України. Відповідь — покарання.
Країни Перської затоки мають нафту, суверенні фонди з активами на трильйони доларів і геополітично вигідне розташування, що робить їх незамінними для глобальних енергетичних ринків. Україна має мужність, веде справедливу боротьбу і гостро потребує підтримки. Коли Саудівська Аравія діє всупереч побажанням США, Вашингтон висловлює невдоволення, але зрештою пристосовується. Коли так само діє Україна, віцепрезидент летить до Будапешта, щоб агітувати на користь її опонентів.
Проблема не лише в системі, яку очолюють США. Європейський Союз також переживає кризу узгодженості. Брюссель уже не може розраховувати на автоматичну підтримку держав-членів у питаннях політики щодо України. Цим розколом користуються противники Києва: Орбан блокує допомогу, спираючись на розбіжності всередині ЄС, а Венс використовує їх, щоб виправдати зближення Вашингтона з автократами.
Україна стикається з екзистенційною загрозою з боку Росії й потребує західної підтримки, щоб вистояти.
Питання в тому, яка стратегія дозволить Україні зберегти суверенітет, коли ключовий гарант її безпеки фактично діє їй на шкоду.
Ставка Зеленського — не підпорядковуватися ні Москві, ні Вашингтону, розвивати альтернативні партнерства й відстоювати суверенітет через власну рішучість, а не чекати, поки його «нададуть», — стала справжнім випробуванням.
Тепер перед ним стоїть жорсткий вибір. Поступки Вашингтону можуть допомогти зберегти хоча б частину американської підтримки, але водночас ризикують перетворити український суверенітет на ілюзію, а територіальну цілісність — на предмет торгу. Відмова від поступок може обернутися втратою цієї допомоги. Війна з Іраном стає зручним приводом для такого сценарію.
Питання не в тому, чи була стратегія Зеленського правильною — вона була виправданою. Питання в тому, чи може спрацювати будь-яка стратегія, коли Вашингтон фактично діє проти тебе, коли озброєння спрямовують на інші війни, а віцепрезидент веде кампанію на користь твоїх опонентів.
Відповідь дедалі більше залежить від того, як інші партнери України — в Європі та поза її межами — відреагують на разюче непослідовну, егоїстичну й руйнівну зовнішню політику президента США, не схожого на жодного зі своїх попередників.
Тим часом Україна знову демонструє, що не готова просто капітулювати перед тими, хто нехтує міжнародним правом і керується логікою сили, і розраховує на тих, хто й далі поділяє цінності вільного світу.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.