Після зростання цін на пальне в США — до приблизно 4 доларів за галон — президент Дональд Трамп відступив від свого ультиматуму про знищення «цивілізації» Ірану. Він обрав компромісний варіант, погодившись на двотижневе перемир’я. У Вашингтоні це подали як «перемогу», однак це не відповідає дійсності.
Режим в Ірані залишається при владі, зберігає союз із Москвою, продовжує завдавати ударів, прагне контролювати Ормузьку протоку (що дає змогу використовувати енергетику як інструмент впливу) і не готовий дотримуватися перемир’я, поки Ізраїль не припинить операцію в Лівані.
Водночас партнер Ірану — Кремль — привітав Тегеран із підписанням угоди про перемир’я, але відмовляється укладати подібну домовленість з Україною, попри те що Росія також зазнає втрат як у військовій, так і в економічній сферах.
У 2026 році Україна відкрила новий фронт у своїй тривалій боротьбі проти Росії, вирішивши вдарити по її експортній нафтогазовій інфраструктурі — нафтопереробних заводах, трубопроводах, портах і танкерах, які забезпечують армію, ведення війни та фінансування тероризму. Київ запропонував перемир’я, щоб спонукати Москву припинити вбивства українських цивільних і обстріли шкіл, лікарень та енергетичної інфраструктури. Але безрезультатно. Як зазначив Володимир Зеленський, Путін «фактично розпочав Третю світову війну ще кілька років тому — в Україні».
Зв’язок між війнами в Ірані та Україні очевидний для всіх, окрім Трампа. Він зневажає іранських аятол, але захоплюється Путіним, попри те що Москва втратила понад 50% територій, захоплених у 2022 році, втратила контроль над Чорним морем, половину флоту — через удари українських морських дронів — і зазнала понад 1,3 мільйона втрат (із них 25% — загиблі) у війні, яка мала тривати лічені тижні.
Фінансові ресурси Росії настільки скоротилися, що Путін нещодавно звернувся до олігархів із проханням особисто долучитися до фінансування війни.
Путін опинився під серйозним тиском після провалу весняного наступу. Його війська увійшли на високотехнологічне, цифровізоване поле бою, де дрони виявляють цілі та фактично знищують солдатів у режимі реального часу.
У так званих «kill-зонах» втрати російських військ перевищують темпи їхнього поповнення. У березні повідомлялося про 35 300 втрат Росії, і українська сторона ставить за мету довести цей показник до 50 000 на місяць.
Український оборонно-промисловий комплекс досяг світового рівня й значною мірою зменшив залежність країни від зовнішніх партнерів. Україна вже має власні далекобійні ракети та дрони, а нещодавно почала розширювати міжнародну співпрацю у сфері безпеки, формуючи ширшу коаліцію протидії Росії.
Команда Зеленського укладає довгострокові, зокрема десятирічні, угоди про передачу технологій і експертизи з різними країнами. Під час загострення навколо Ірану основну увагу було зосереджено на постачанні військових технологій і навчанні для Саудівської Аравії, Катару, Об’єднаних Арабських Еміратів, Кувейту та Йорданії.
Україна поступово стає вагомим гравцем у сфері безпеки, маючи значний досвід у дронах, ракетах, роботизованих системах, тактиці та технологіях поля бою. Поїздки Зеленського до заможних арабських країн та інших партнерів можуть забезпечити фінансування, співставне з 90 мільярдами євро (105 мільярдами доларів) кредитів ЄС для Києва, які блокує угорський прем’єр Віктор Орбан.
Дивно, але Трамп — який зазвичай підтримує лише «переможців», а не «лузерів» — стає на бік Владіміра Путіна, соціопатичного лідера, що формально контролює країну з 11 часовими поясами, економікою у спаді та неефективною армією.
Насправді Росія дедалі більше занепадає — значною мірою через інтелектуальну й військову перевагу її «невеликого, але стійкого» сусіда, який виграє війну. Водночас показово, що «друзі» Росії — енергетично залежний Китай і його союзник Пакистан — відіграли ключову роль у тому, щоб підштовхнути Іран до переговорів про перемир’я. Обидві країни значною мірою залежать від нафти з Близького Сходу, а не від російських ресурсів, і були зацікавлені у відкритті Ормузької протоки.
Китай не є безумовним союзником Путіна — він керується прагматичними економічними інтересами, а не реваншизмом чи експансіонізмом, і тому не долучається до «Третьої світової війни» Путіна.
Пекін більше зацікавлений у збереженні стабільних торговельних відносин зі США та Європою. Хоча Китай може постачати Москві окремі компоненти й технології, він відмовляється підписувати довгострокову угоду про будівництво трубопроводу для викопного палива через Сибір.
Росія стала джерелом глобальної нестабільності — вона стоїть за обома війнами, а також за насильством у Судані, іншими конфліктами та міжнародним тероризмом.
У 1999 році Путін розпочав свою війну за відновлення й розширення імперії колишнього СРСР. Основними цілями стали Євразія та Африка. Того ж року Москва відмовилася вивести війська з Молдови; у 2008-му вторглася до Грузії; у 2013-му Путін створив ПВК «Вагнер», яка стала ключовим інструментом гібридних війн по всьому світу — від Криму до Судану, решти Африки та Близького Сходу, а з 2015 року — у Сирії та Лівії. Паралельно розширювалися кібератаки та дезінформаційні кампанії, а у 2014 і 2022 роках Росія вторглася в Україну та перекинула війська до Білорусі.
Попри все насильство та руйнування, Трамп демонструє прихильність до Путіна, а його двозначна позиція щодо України виглядає незрозумілою, зважаючи на те, що саме Україна з 2014 року стримує подальше просування Росії в Євразії й нині фактично захищає Європу.
Російська воєнна машина здебільшого діє непомітно, але саме вона стоїть за більшістю сучасних конфліктів у світі. Це не єдина цілісна сила, а радше гідра з тисячами щупалець, що за десятиліття розрослися по всьому світу. Путін віддає перевагу гібридній війні: використовує найманців, держави-ізгої та недержавних гравців — від терористів до політичних екстремістів — щоб розхитувати ситуацію і провокувати заворушення.
Він перетворює продовольство й енергоносії на інструменти тиску, підриває економіки, вибори, репутації та цілі галузі. Російські структури корумпують держави, катують, отруюють або підкуповують людей, викрадають дітей, захоплюють заручників, а також ведуть кібератаки й дезінформаційні кампанії у промислових масштабах.
У підсумку ці дії вилилися у великі війни, що нині тривають у Європі, на Близькому Сході, а також у катастрофічний конфлікт у Судані.
На міжнародному рівні немає згоди, що це вже Третя світова війна. Натомість лідери торгуються щодо наступних кроків, заграють із Путіним і зважують, чи фінансувати боротьбу України чи Ізраїлю — ніби за всіма цими конфліктами не стоїть одне й те саме зло.
Хочеться сподіватися, що обидві війни завершаться, а глобальний баланс сил зміниться. Збройні сили Росії та Ірану скоротяться. Іран передасть свій збагачений уран. Росія зазнає серйозного удару, залишатиметься під санкціями та в ізоляції, доки війна не завершиться. А коли Москва програє або вийде з війни, Путін більше не очолюватиме країну, і вона розпадеться на низку менших держав за етнічним принципом. Її ядерний арсенал буде взято під контроль і демонтовано.
США та Північна Америка стануть потужними енергетичними гравцями. Це дасть їм додаткові важелі впливу на Китай, Азію та Європу. Уже найближчим часом Китай може підписати масштабну угоду про торгівлю, енергетику та інвестиції, вигідну для Трампа.
Європа прийме Україну до свого складу і або обмежить вплив Орбана, або змусить його піти, якщо він чинитиме опір. Близькому Сходу знадобляться роки, щоб відновитися. Водночас регіон, як і Європа, нарощуватиме військову силу і стане важливою частиною західного альянсу, необхідного для стримування глобальних амбіцій Путіна.
Успіх України та активна дипломатія Зеленського показують: боротьба проти Росії й Ірану — це не два окремі фронти. Українці вже розуміють, що йдеться про Третю світову війну — і світ також має це усвідомити, якщо хоче покласти їй край.
Передрук із dianefrancis@substack.com — Diane Francis on America and the World.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.