Є речі, які важко прийняти навіть на четвертий чи п’ятий рік великої війни. Одна з них - це те, що людина, яка їде рятувати цивільних, сама стає ціллю. Причому, не випадковою жертвою чи “супутнім ризиком”, як можна прочитати у деяких аналітичних довідках, а саме ціллю. І коли довго працюєш у гуманітарній сфері, починаєш особливо гостро бачити головну проблему: війна вже змінилася, а право, правила і частина міжнародних підходів досі дивляться на неї так, ніби FPV-дронів і полювання на евакуаційні екіпажі просто не існує.
Як відомо, кожна країна готується до війни. Це повною мірою стосується й гуманітарної сфери, яка завжди супроводжує збройні конфлікти. Країни, які, на щастя, не стикалися з війною, часто керуються іншою логікою, ніж тією, якої вимагає польова дійсність. І ці країни є нашими донорами. Їхні правила, протоколи, механізми реагування часто створені за старою логікою загроз. Але війна змінюється швидше, ніж встигають змінюватися норми. Ми в Україні відчуваємо це щодня.
Коли я спілкуюся з міжнародними донорами та партнерами, я чітко знаю, що вони довіряють українським гуманітарним фондам, експертизі та спроможності реалізовувати великі проєкти. Але міжнародне право, яким вони керуються, частково побудоване на уявленнях, які вже не відповідають тому, що відбувається у полях.
Евакуація під прицілом
За час нашої роботи нам доводилось не раз змінювали підходи до реагування. Причому, ми починали як маленький чат у месенджері, де було кілька небайдужих людей, потім це перетворилося на велику системну роботу Благодійної організації “Координаційний гуманітарний центр”. Щотижня на нашу гарячу лінію 203 надходять сотні заявок на евакуацію. За кожним зверненням стоїть доля окремих людей, які хочуть не те, що жити в безпеці, а просто жити. Це люди старшого віку, маломобільні люди, діти. Часто вони не можуть виїхати прямо від дому. Інколи доводиться самим долати десятки кілометрів, щоб дістатися до евакуаційного екіпажу.
Ті, хто їздить в евакуаційних екіпажах у прифронтові населені пункти, добре знають, що таке бути під прицілом. Це при тому, що транспортні засоби мають гуманітарне маркування. Але ці позначки не рятують. Попри те, що ми з консорціумом “STEEL” використовуємо броньовані автомобілі, вони не завжди можуть гарантувати повну безпеку.
Ми пишаємося тим, що разом із міжнародними партнерами нам вдалося застрахувати життя 3 900 волонтерів. Але треба чесно сказати: страхування не береже життя і здоров’я. Воно не зупиняє FPV-дрон. Тому нам вкрай необхідно мати офіційний дозвіл на застосування засобів РЕБ, адже головний пріоритет у нас - це збереження життя екіпажу та людей, яких він везе.
Про тих, хто вивозив цивільних і не повернувся
Тільки за минулий 2025 рік ми разом із партнерами евакуювали близько 70 тисяч людей. Це велика цифра. Але за нею - дуже висока ціна. Нещодавно я був на Алеї пам’яті волонтерів у Молодіжному парку Харкова, де ми встановлювали оновлену дошку з іменами загиблих. На ній аж 34 імені.
Про цих людей говорять мало. Їхні імена не часто звучать публічно. Але ми їх пам’ятаємо. І пам’ятають ті, кого вони вивезли, кому вони дали шанс на більш безпечне життя. Це не просто число. Це нагадування, що волонтерів і гуманітарних працівників треба берегти та системно вдосконалювати персональний захист.
І ми точно знаємо, що, на жаль, це не всі імена волонтерів, які загинули і заслуговують на вшанування. Тому ми відкрили анкету, куди можуть звернутися звичайні люди, керівники організацій, яким відомі історії волонтерів, які загинули, виконуючи гуманітарні місії.
Правові прогалини, які коштують життя
Сьогодні волонтери, які щодня ризикують стати мішенню FPV-дронів, не можуть вільно використовувати засоби радіоелектронної боротьби для власного захисту без юридичних і фінансових ризиків. У міжнародно-правовій логіці такі засоби часто трактуються як зброя або як інструменти військового призначення. І виникає абсурдна ситуація: люди, які вивозять цивільних, рятують дітей, старших людей і маломобільних, у суто правовому трактуванні ніби використовують “зброю”. Хоча насправді вони лише намагаються вберегти життя екіпажу і тих, кого евакуюють.
Через це виникають і практичні наслідки. Оснащення автомобілів РЕБ створює ризики для фінансування з боку міжнародних донорів, для обґрунтування витрат, для проходження аудиту. Проблема в тому, що немає чітко кодифікованої й загальновизнаної міжнародно-правової бази, на яку донори могли би безпечно спертися, коли йдеться про оплату таких витрат у гуманітарних місіях.
Тут важливо зафіксувати головне: ми не говоримо про участь у бойових діях і не говоримо про зміну статусу гуманітарної місії. Ми лише говоримо про базовий захист тих, хто рятує цивільних. Якщо світ визнав евакуацію людей гуманітарною місією, то він має визнати й право захищати цю місію від нових типів загроз.
Україна вже живе у війні, де волонтер може стати мішенню так само швидко, як і військовий. І якщо міжнародне гуманітарне право не почнуть змінювати під цю реальність, ми й далі будемо залишати гуманітарні екіпажі сам на сам із небезпекою, яку вже давно не можна вважати винятком. Сьогодні волонтерам потрібна не лише подяка. Їм потрібен реальний, законний і визнаний захист - як з боку держави, так і з боку міжнародної гуманітарної спільноти.