Всі знають, що українців у Канаді багато. Їх було там багато ще 150 років тому, під час перших хвиль імміграції. Торонто, Монреаль, Ванкувер та інші великі міста приваблювали новоприбулих можливістю швидше знайти роботу або опанувати нову професію. Зараз велика діаспора у Канаді вже нікого не дивує.
У великих містах давно сформувалися великі українські громади: цілі українські квартали, як от Bloor West Village у Торонто, чи North End у Вінніпезі. А як щодо менших?
Візьмімо, до прикладу, Галіфакс (південно-східна провінція Нова Шотландія). Це портове місто з населенням близько 400 тисяч розташоване на півострові, що нагадує Крим. У переписі населення 2021 року лише близько тисячі мешканців Галіфаксу та передмість вказали на своє українське походження. З 2022 року – після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну – до Канади переїхало близько 400 тисяч українців, і близько 5 тисяч із них облаштувалися на півострові.
Серед цих 5 тисяч українців Галіфаксу – моя співрозмовниця і подруга Марина Ярославська, активна представниця місцевої української громади, професійна журналістка, мати чотирьох дітей. Моє перше запитання до неї – про асоціацію «Галіфакс творчих українців» (Halifax Creative Ukrainians Association), яку вона очолює.
Kyiv Post (КР): Привіт, Марино. Розкажи, будь-ласка, про вашу асоціацію. Чим вона займається і на що орієнтується?
Марина Ярославська (МЯ): Вітаю. Ми, “Галіфакс творчих українців”, як видно з назви, займаємося творчими проєктами і заходами. Популяризуємо і зберігаємо українську культуру та звичаї. Майстер-класи, творчі вечори, ярмарки, кінопокази – це все ми. Ось нещодавно ми отримали статус «Non-profit organization» (неприбуткової організації), і можемо залучати більше коштів на свою діяльність, а також співпрацювати з різними організаціями і фондами.
КР: Без цього статусу це неможливо було би зробити в Канаді ?
МЯ: Справа не в можливо-неможливо. І не в тому, що нон-профіт організації вільні від сплати податків. Це перш за все репутація. Отримати цей статус – значить бути в усіх реєстрах, бути «білим», бути тим, кому довіряють.
КР: Судячи з вашого фейсбуку, з довірою у вас усе добре.
МЯ: Саме так, вже більше тисячі підписників. Може здатися, що це мало, але всього українців у Галіфаксі близько 5 тисяч. Тобто це кожний п’ятий.
КР: І я так розумію – кожен знаходить щось своє.
МЯ: Саме так. До прикладу, ми не могли не оминути свято Великодня, яке важливе для більшості з нас, тож організували майстер-клас із випікання пасок. У березні були «Шевченківські дні», де декламували вірші Кобзаря, розповідали про його постать і навіть писали український диктант.
КР: Це чудово! Був хтось, хто набрав максимально можливий бал – написав без помилок?
МЯ: Скажу так: у нас був найкращий результат і найгірший (усміхається). І за той, і за інший були призи й подарунки. Переможець отримав сертифікат і книгу, а той хто пас задніх… теж отримав призи: сувеніри з символікою, карти.
КР: До речі, а хто профінансував покупку подарунків? Можливо, є гранти чи спонсори?
МЯ: Все робимо поки що самі. Або за свій кошт, або з пожертв, зборів чи аукціонів, чи наприклад, бартер.
КР: Бартер?
МЯ: Так, тут це нормальна практика. Ми, наприклад, співпрацюємо з однією церквою. Вони нам приміщення під виставку, концерт – ми їм під канадські свята чи служіння робимо пісенний виступ. А от щодо грантів, це вже інша історія. Наприклад, у нас тут є «Грант Шевченка», але він може допомогти лише частково та має певні умови. В нашому випадку ми на нього не подавалися, бо той проєкт, який хочемо зробити, досить великий, а вони не виділяють кошти на ремонт чи оренду приміщення. Здебільшого на якісь фестивалі чи концерти.
КР: На початку розмови, перелічуючи, чим займається асоціація, ти згадала про кінопокази. Які фільми показуєте? Українське кіно чи світове українською?
МЯ: Останній показ був про Крим. Документальний фільм про окупацію півострова в 2014 році. Про обшуки в будинках кримських татар і незаконні судилища.
КР: Цікаво…
МЯ: Так. Насправді, я раніше працювала з кримськотатарськими медіа і дуже тепло ставлюся до цього народу. Якось вирішила зробити показ фільму і несподівано дізналася, що в нас у Галіфаксі є татари, 40% яких якраз із Криму. Вони, побачивши нашу афішу, не могли пройти повз. На показі навіть була можливість поспілкуватися з безпосереднім учасником тих жахливих подій. Одна з кримських татарок, що була на показі фільму, розповідала, що робили російські окупанти на її очах, та про їхні методи. Тож це був не тільки показ фільму, а ще й відверта розмова. Був навіть аукціон.
КР: Ви ще й аукціони проводите?
МЯ: Так, саме на показі фільму ми зібрали непогану суму, продавши національну кримсько-татарську сумку, розшиту вручну, керамічну тарілку і книжки. Лоти передавали друзі з Торонто, Калгарі та Києва. А гроші спрямували… Хоча я не знаю, чи можна про це говорити, адже ми, як нон-профіт організація, не маємо права передавати кошти, наприклад, на військову сферу, зброю і таке інше. Проте гроші передали кримськотатарському батальйону ім. Девлета Гірея (у складі 109-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ – ред.). Це все, що можу сказати.
КР: Багато людей було на показі?
МЯ: Ми під покази і схожі події орендуємо «ком’юніті центри» – це здебільшого колишні школи чи спортзали. Вони вміщують приблизно 100-200 людей. Ми не знали, що буде такий ажіотаж, тож орендували зал на 80 місць, і він був ущерть заповнений. А за законом і контрактом, ми не маємо права впустити більше людей, ніж дозволено, навіть стільці доставити – зась. Тож можна було би сміливо брати вдвічі більший зал. І в ньому точно не було би вільних місць.
КР: Це дуже добре, що ти займаєшся організацією саме таких подій – не лише акцій до річниці початку повномасштабного вторгнення, як це роблять багато інших.
МЯ: Саме так. Не війною єдиною. В нас є що показати і канадійцям, і світу. Минулого року ми організовували великий ярмарок до Дня незалежності. Концерт, співи, українська кухня. Так щоб ти розумів – половина з гостей були канадійці чи іноземці.
КР: І як був настрій?
МЯ: Все пройшло чудово. Канадійці люблять таке, особливо в маленьких містах. Це щось незвичне для них, те, що урізноманітнює їхнє життя. Як же приємно зустрічати людей, наприклад з Бразилії, які приходять на твій майстер-клас із ліплення вареників! Дуже багато людей не знають навіть, де на карті світу Україна. Показують десь на Сибір чи західну Європу. Через такі заходи і фестивалі місцеві більше дізнаються про нас, про нашу культуру і звичаї. Про те, що ми – не тільки країна війни.
КР: Якщо з географією у них не все в порядку, то як з людськими якостями? Яке загалом ставлення до українців? Чи були, можливо, у тебе проблеми чи нюанси з місцевими?
МЯ: Абсолютно жодних. Я і чоловік працюємо в одній канадській компанії. Власник – канадієць. Жодних проблем, тільки підтримка. Зламалася якось автівка – колега допоміг із цим. Витратив свій час, порадив автомайстерню, де не обмануть, і ще й сам заплатив за ремонт. Я була в шоці. Як я не намагалася повернути гроші – не взяв. Сказав – посваримось. Каже, треба допомагати один одному.
КР: Якби ж то так було скрізь…
МЯ: Не скажу за інших, але мені щастить на людей. До початку повномасштабного вторгнення я працювала в Туреччині. Коли все почалося 24 лютого, я була в Анкарі. Була лише допомога і підтримка. Так, мене не влаштовувала позиція місцевих щодо росіян. Не подобалося, що вони говорили про туристів – мовляв, їм добре і з українцями, і з росіянами. «І вашим і нашим», як то кажуть. Але в усьому іншому – без проблем. А ще була Польща.
КР: Хочеш сказати, що не чула там «Spierdalaj na Ukraine»? (грубий вираз польською, що означає «забирайся в Україну» – ред.)
МЯ: Ні. жодного разу. Швидко влаштувалася на роботу, дітей у школу і садочок. І там, і там – без проблем. Підтримка і співчуття. Одного разу прийшла в Ужонд (Urząd – державна або муніципальна установа в Польщі, яка займається вирішенням бюрократичних питань, реєстрацією документів, пропискою, працевлаштуванням і податками – ред.) подавати якісь документи. Місцевий поляк побачив у моєму паспорті канадську візу. Ну, і з єхидством спитав: «А чому пані не в Канаді?». Я одразу зрозуміла, що він має на увазі – життя за їхні податки, за рахунок Польщі – і відповіла тому пану запитанням на запитання: «А чому я маю їхати в Канаду?». А він каже: «Пані має візу в Канаду, то що робить у Польщі?». Ну, і я спокійно кажу: «Так тут у мене робота». «Яка робота?» – питає поляк. Відповідаю, що працюю журналісткою на польському радіо. І тут у нього змінюється обличчя. Він усміхається, каже – не так зрозумів, перепросив і швидко зробив усі документи. І тут я зрозуміла: робота. Поляки, канадійці – будь-хто – не люблять дармоїдів. Якщо ти сумлінно працюєш, інтегруєшся – до тебе не буде ніяких зауважень. Далі лише людський фактор, а він є будь-де.
КР: Але зараз ти все-таки в Канаді.
МЯ: О, це вже зовсім інша історія (усміхається). Було багато причин переїхати, одна з яких – діти. Хоча дуже люблю Варшаву і вдячна полякам.
КР: А як же Україна?
МЯ: Я чекаю на перемогу – і одразу назад. Перше, куди поїду, буде навіть не мій рідний Київ, а Крим. Дуже за ним сумую.
КР: А поки ти тут, у Канаді, які найближчі плани?
МЯ: Допомагати Україні, її захисникам, допомагати своїм тут. Найбільша мрія – відкрити тут, у Галіфаксі, великий український культурний центр. З кав’ярнею, бібліотекою, музеєм тощо. Щоб усе під одним українським дахом.
КР: Я щиро бажаю досягти цього якомога швидше.
Марина Ярославська – одна з мільйонів українців, яких війна змусила покинути рідну землю, і далеко не одна серед тих, що не сидять на шиї місцевих платників податків, а працюють, беруть активну участь у громадському житті, відкривають Україну для місцевих, усіляко допомагають своїй батьківщині та її захисникам. Kyiv Post щиро бажає їй реалізувати свої плани в Канаді та якнайшвидше здійснити свою мрію – побачити Крим після Перемоги і повернутися до рідного Києва!