Коли над Києвом лунають сигнали повітряної тривоги, більшість кінотеатрів зупиняють покази й просять глядачів спуститися до підвалів або паркінгів. У Kyiv Cinema Society проєктор продовжує працювати.
Це тому, що покази відбуваються в підземному кінотеатрі Kino42 на Подолі у Києві. Цей зал під землею може також слугувати бомбосховищем.
У цьому є свій символізм, каже засновник Kyiv Cinema Society Чад Гарсія.
«Ми можемо намагатися жити якнайповніше або ж просто ховатися в бомбосховищі», — сказав він Kyiv Post після показу нео-нуарного фільму 1970-х років. «Тобто ми перебуваємо в бомбосховищі — але не ховаємося. Ми разом переживаємо велике мистецтво».
Гарсія, американець за походженням, приблизно два роки тому співзаснував спільноту разом із Марком Вілкінсом, експатом зі Швейцарії, та невеликою групою однодумців.
Організація регулярно проводить покази класичних і міжнародних фільмів мовою оригіналу.
Прогалина в культурному житті міста
Після повномасштабного вторгнення Росії Гарсія переїхав до Лісабона. Він жив навпроти сінематеки, де щодня показували класичні фільми мовою оригіналу, і майже щодня туди ходив.
Повернувшись до Києва, Гарсія виявив, що нічого подібного тут немає. У міських кінотеатрах, зокрема у відомому «Жовтні» поруч із кіномайданчиком Kyiv Cinema Society, фільми здебільшого демонструють з українським дубляжем. «Я вже майже зневірився, намагаючись знайти фільми мовою оригіналу», — сказав Гарсія.
Заснована ним спільнота заповнює цю нішу, але вже вийшла за межі репертуарного кіноклубу. Двічі на рік учасники організовують виїзди за місто — поїздки автобусом на природу з вогнищами та їжею. За словами Гарсії, навколо показів уже сформувалося ком’юніті.
Більше, ніж кіно
Віола, яка відвідує покази вже близько двох років, розповіла, що дізналася про спільноту через груповий чат і відтоді ходить регулярно. Останнім часом вона була змушена зробити перерву через особисті справи, але планує повернутися в червні.
Вона каже, що приходить не лише заради самих показів.
«Найцінніше — це поділитися думками й відчуттями після перегляду, коли ми обговорюємо фільм», — сказала вона після одного з недавніх показів. «Цього не отримаєш, дивлячись фільм наодинці вдома чи в звичайному кінозалі.»
Обговорення після показу — невід’ємна частина заходів спільноти: відкрита розмова між глядачами, яка, за словами Гарсії, набула особливого характеру в умовах війни.
«Люди ведуть дуже, дуже спокійні й коректні розмови, і, думаю, це може бути пов’язано з війною», — сказав він. «Схоже, що найгірші риси людської природи трохи відійшли на другий план в Україні, доки ми не переможемо у цій війні. Ми ніби всі стали трохи братами і сестрами.»
«Можливо, я це романтизую», — додав він. «Але я справді так відчуваю.»
Покази під звуки сирен
Вибір проводити покази в укритті має як практичне, так і символічне значення. Згідно з правилами цивільного захисту в Україні, громадські заклади під час повітряної тривоги мають припиняти роботу й переводити відвідувачів у визначені безпечні місця. Проводячи заходи одразу в укритті, спільнота повністю уникає таких перерв.
Гарсія говорить про це в ширшому контексті. Для багатьох киян повсякденне життя нині — це постійний баланс між звичними справами і реальністю війни.
За його словами, ця спільнота свідомо не зупиняє своє життя попри війну.
«Ми разом переживаємо велике мистецтво», — сказав він.
Кіно, що об’єднує
Відвідуваність стабільна, тож покази вдається проводити регулярно, а поїздки за місто двічі на рік стали для постійних учасників ще одним приводом зібратися разом.
Гарсія вважає, що війна сприяла незвичній згуртованості серед киян, і це, за його словами, відчутно в тому, як люди взаємодіють одне з одним під час показів.
«Думаю, саме тому в нас з’явилася ця маленька, майже магічна спільнота», — сказав він.
Наступний показ уже запланований. Укриття знову буде повним. Світло згасне. І фільм — незалежно від сирен — покажуть до кінця.