Порівняння політичних змін в Угорщині з очікуваннями в Сербії виглядають привабливо, але насправді вони поверхові й хибні. Аналогії — один із найдієвіших інструментів у політиці: вони спрощують складні процеси, роблять пояснення коротшими й створюють відчуття, що все зрозуміло. Точність тут не обов’язкова — достатньо переконливості. Саме тому після поразки Віктора Орбана на виборах у сербському політичному просторі майже автоматично з’явився образ «сербського Петера Мадяра».
Таке порівняння добре працює як політичний слоган, але не витримує серйозного аналізу.
Сербія — не Угорщина. І те, що сталося в Будапешті, неможливо відтворити в Белграді, просто апелюючи до «енергії змін».
В Угорщині виборці обирали між двома чітко окресленими моделями держави. За шістнадцять років модель Орбана сформувала систему централізованої влади, клієнтелізму та зовнішньополітичної орієнтації на Москву. Натомість Мадяр запропонував зрозумілий і чітко сформульований політичний проєкт: повернення Угорщини до європейських інституційних і безпекових рамок, відновлення відносин із Брюсселем і дистанціювання країни від російського впливу. Це була не просто зміна уряду — це був вибір між двома зовнішньополітичними курсами.
Саме тому результат був однозначним, як і реакція європейських інституцій. Йшлося не лише про зміну уряду — вітали передусім зміну курсу.
У Сербії такої лінії розмежування немає.
Політичний ландшафт у Сербії виглядає інакше. Александар Вучич проводить політику, яку часто критикують за суперечливість, але по суті вона є прагматичною: збереження відносин із ЄС і водночас зв’язків із Росією та Китаєм, а також обережне балансування в умовах війни в Україні. Така політика балансу також викликає критику — але з інших причин, ніж у випадку Орбана в Угорщині.
Значна частина сербської опозиції критикує владу не за брак європейської орієнтації, а навпаки — за недостатню, на їхню думку, жорсткість у відстоюванні національних інтересів. У цьому середовищі лунають закиди, що влада «надто поблажлива» до Заходу, «ставить під загрозу національні інтереси», готова до поступок у питанні Косова і допускає продаж та транзит сербської зброї й боєприпасів до України. У цьому дискурсі європейська інтеграція не є метою — до неї ставляться з підозрою або й прямо відкидають.
Це стосується і частини студентських та громадянських ініціатив, які подають себе як нову політичну силу. Їхня риторика, хоча формально спрямована проти влади, не містить чітко окресленої проєвропейської програми.
Навпаки, в окремих питаннях вона тяжіє до наративів, ближчих до жорсткого національного підходу, ніж до ліберально-демократичної моделі, яка була основою кампанії Мадяра в Угорщині.
Отже, таке порівняння є не лише хибним, а й недоречним.
В Угорщині вибір був чітким: розрив із проросійським курсом і повернення до європейських рамок. У Сербії такого чіткого вибору немає — натомість політичний простір заповнений різними, часто суперечливими сигналами.
Саме тому ця аналогія не працює.
Ключова відмінність полягає не в рівні авторитаризму чи медіаландшафті, а в самому змісті політики.
Мадяр переміг, бо запропонував виборцям напрям, а не просто опонента. Саме цього бракує сербській політичній сцені. Значна частина опозиційного дискурсу в Сербії зводиться до критики влади. Це зрозуміло, але цього недостатньо. Сама по собі критика не створює політичного проєкту — вона лише відкладає його появу.
Без чіткого визначення зовнішньополітичного курсу будь-які розмови про «сербського Мадяра» залишаються порожнім конструктом.
Саме тому важливо зрозуміти суть перемоги Мадяра.
Це не була перемога «втоми від уряду». Такі перемоги тут, як правило, недовговічні й не змінюють саму структуру системи. Мадяр переміг, бо запропонував ідеологічно цілісний проєкт із чіткими інституційними та міжнародними орієнтирами.
Інакше кажучи, виборці голосували не просто проти Орбана — вони голосували за щось конкретне.
У Сербії опозиція не пропонує такого рівня політичної визначеності.
Парадокс у тому, що до цієї аналогії вдаються саме там, де вона найменш обґрунтована. Ті, хто в Сербії бачить себе «новим Мадяром», часто ігнорують ключовий елемент його політики — чітку відданість європейським інституційним рамкам. Без цього порівняння втрачає сенс.
Політичні зміни — це питання змісту, а не механічного копіювання. Самої риторики змін недостатньо — важливо чітко визначити їхній напрям.
Ще одна відмінність полягає в інституційному контексті.
Угорщина є членом Європейського Союзу вже два десятиліття. Попри ослаблення інституцій за правління Орбана, політична система зберегла певний рівень функціональності, а виборці мають досвід взаємодії з європейськими інституціями як із реальним політичним простором.
Сербія не має такого досвіду в тій самій мірі. Її політичний перехід так і не був завершений так, як у країнах Центральної Європи. Слабкість інституцій — це не наслідок одного політичного циклу, вона формувалася роками.
У такому середовищі політичні зміни не обмежуються символічними жестами.
Є ще один аспект, який часто не враховують у спрощених оцінках: цілісність політичної пропозиції.
В Угорщині перед перемогою Мадяра опозиція усвідомила: без об’єднання результату не буде. І це об’єднання було не лише технічним, а й стратегічним — спільна ідея стала основою, навколо якої сформувався політичний блок.
У Сербії такого процесу навіть не починали всерйоз. Роздробленість тут — не наслідок тактичних розбіжностей, а прояв глибоких ідеологічних відмінностей. Поки їх не подолано, будь-які розмови про єдність залишаються лише гаслами.
Є і ширший європейський контекст, який ще більше виявляє слабкість цієї аналогії.
Частина міжнародної спільноти, особливо в інституціях Європейського Союзу, схильна оцінювати політичні процеси на Західних Балканах через призму досвіду країн-членів. У такій логіці будь-яку опозицію майже автоматично сприймають як потенційно проєвропейську альтернативу. Таке спрощення політично зручне, але аналітично хибне і навіть стратегічно небезпечне.
Підтримка з цього боку часто ґрунтується на припущеннях, а не на реальній оцінці змісту політики. У результаті формується наратив, який добре сприймається в Брюсселі, але не має під собою підстав у реальній ситуації на місцях.
У випадку Сербії це означає, що частина міжнародних гравців виходить з очікувань, які не підтверджуються у внутрішній політиці країни.
Саме тому твердження, що «Сербія має наслідувати угорський приклад», більше відображає політичні побажання, ніж реальність.
Політичні процеси не можна просто переносити з країни в країну — вони формуються конкретними суспільствами, інституціями та історичними обставинами.
Спроба перенести «енергію» виборів з однієї країни до іншої ігнорує все те, що визначає політичну реальність.
Головна слабкість цієї аналогії — не в її простоті, а в її хибній логіці.
В Угорщині існував конфлікт між проросійським і проєвропейським курсами. У Сербії такого протистояння немає. Натомість її політичний простір складається з різних, часто суперечливих напрямів без чіткої ієрархії пріоритетів. Це інший тип політичної боротьби.
Саме тому образ «сербського Мадяра» політично привабливий, але аналітично не витримує критики.
Він створює ілюзію простого рішення. Однак політичні зміни виникають не з ілюзій, а з чітко визначених цілей і послідовних стратегій.
Петер Мадяр досяг успіху, бо чітко пояснив виборцям, куди рухається Угорщина.
У Сербії опозиція досі не має чіткої відповіді на це питання.
Поки це не зміниться, будь-які паралелі з Будапештом залишатимуться тим, чим вони є: влучною метафорою моменту, але аналітично непереконливими.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.