Минуло 40 років з того часу, як вибух одного з реакторів Чорнобильської атомної електростанції спричинив жахливу катастрофу, яка потрясла світ і забруднила й травмувала Україну та частину Білорусі.
Те, що сталося, було достатньо жахливим – наслідки відчуваються досі, але все могло бути набагато гірше, і не лише для Східної Європи, а й для всієї планети. Ми вижили, хоча загинули десятки людей, а значна й невідома кількість людей постраждала від радіації, яка вбиває й калічить.
На цю тему написано багато, а найновішою і, мабуть, найкращою великою працею з цього питання є книга Сергія Плохія «Чорнобиль». На її основі Netflix створив великий, драматизований, фактично документальний серіал про те, що сталося, який, на подив багатьох, став рекордним успіхом.
Тепер ми знаємо те, чого не знали тоді через секретність радянської системи. І, згадуючи та вшановуючи тих відважних людей, які ціною свого життя, навіть не знаючи про жахливий масштаб того, що було на кону, не дали катастрофі стати глобальною, ми повинні згадати й про політичні наслідки цієї сумнозвісної історичної події.
У цю сумну річницю я не хочу переповідати історію того, що сталося. Але, як людина, яка була безпосередньо залучена до інформування як українського суспільства, так і зовнішнього світу про політичні аспекти цієї трагедії, я хочу ще раз підкреслити її вплив як чинника, що прискорив виникнення українського національного руху за незалежність та розпад радянської системи.
Простіше кажучи, вибух у Чорнобилі не лише зніс дах атомного реактора і випустив у атмосферу смертельну радіацію, а, по суті, зірвав кришку з радянської системи.
Катастрофа та таємничий спосіб, у який її розглядали, а точніше — неправильно розглядали, радянське керівництво, яке стверджувало, що стало більш відкритим за часів Михаїла Горбачова, насправді відкрило скриньку Пандори. Назовні вирвалися безліч питань, сумнівів і придушених сподівань, що накопичувалися протягом останніх десятиліть радянського правління.
Отже, коротко згадаймо українські аспекти тих сумнозвісних подій і те, як вони сприяли тому, що Україна, яка тоді ще була залежною радянською республікою, стала суверенною, незалежною державою. І з наближенням 35-ї річниці проголошення незалежності України – 24 серпня – це дуже доречно.
Нагадаймо контекст. У 1985 році до влади прийшов молодший радянський лідер Горбачов, який говорив про необхідність реформувати, модернізувати або, за його термінологією, «перебудувати» радянську систему та дозволити більшу відкритість – гласність . Але навесні 1986 року все це виявилося лише балачками та порожніми обіцянками.
В Україні на посаді керівника Комуністичної партії, який був маріонеткою Москви, залишався прихильник жорсткої лінії Володимир Щербицький. А арешти та ув’язнення українських дисидентів тривали. У другій половині 1985 року поет Василь Стус помер у ГУЛАГу разом із кількома іншими українськими політичними в’язнями. Патріотичним активістам Миколі Горбалю, Йосифу Терелі та Петру Рубану було призначено покарання у вигляді 12–15 років ув’язнення.
Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, я працював науковим співробітником у фінансованому США центрі «Радіо Вільна Європа – Радіо Свобода» в Мюнхені. Оскільки Москва мовчала, ми, як і інші, вперше почули повідомлення про можливу ядерну аварію від шведів, які зафіксували тривожні рівні радіації, що надходили у їхньому напрямку зі сходу.
Ми почали шукати можливі джерела. Тим часом місцеве радіо в Мюнхені порадило батькам не дозволяти дітям гратися в пісочницях та на ігрових майданчиках поблизу житлових будинків. Ми зрозуміли, що сталося щось дуже серйозне, хоча 1 травня партійне керівництво СРСР навіть провело першотравневий парад в українській столиці, вдаючи, ніби нічого не сталося.
Незабаром Чорнобиль було визнано ймовірним джерелом радіації. Я провів дослідження і виявив, що в країні вже були попередження, на які влада не зважала. Я повідомив про це західній пресі.
У березні 1986 року київський літературний журнал «Вітчизна» написав про труднощі з будівництвом на атомній електростанції.
27 березня Любов Ковалевська в своїй статті в офіційному виданні Спілки письменників України «Літературна газета» пішла ще далі. Вона наголосила, що поспіх із будівництвом атомних електростанцій без належного дотримання норм безпеки є вкрай безвідповідальним.
Цитую з моєї книги «The Ukrainian Resurgence» (Українське відродження), опублікованої 1999 року в Лондоні та Торонто: «Ковалевська також нагадала читачам, що до 1988 року, коли мав запрацювати шостий реактор, Чорнобильська атомна електростанція стане «найпотужнішою» у світі».
Я бачив, що принаймні двоє шанованих українських академіків – Олександр Алімов і Борис Патон – висловили серйозну стурбованість щодо розміщення величезної атомної електростанції так близько до української столиці та фактично на головній водній артерії України — річці Дніпро.
Але всі рішення приймала Москва.
Пізніше, у 1993 році, Олександр Ляшко, який у 1986 році очолював уряд УРСР, визнав: «Електростанція… не перебувала під нашим контролем. За всі 14 років, що я працював головою Ради Міністрів, я відвідав її лише один раз… І документи щодо різних експериментів і випробувань там… до нас не надходили».
Цитую знову з моєї книги: «Чорнобильська ядерна катастрофа стала поворотним моментом у багатьох сенсах… керівництво Горбачова було змушене переглянути свою політику щодо поводження з інформацією і в результаті надало нового імпульсу розвитку гласності… Для неросіян це загострило чутливість щодо ступеня контролю Москви над ними та влади центральних міністерств».
Дисидентів все ще утримували в ГУЛАГу, адже лише наприкінці 1987 Горбачов почав звільняти політичних в’язнів. Більше того, він продовжував глушити «Радіо Свобода» та інші західні радіостанції аж до листопада 1988 року.
Отже, слово взяли письменники, які працювали в радянській системі. І після Чорнобиля вони вже не вагалися.
Приводом став IX з’їзд Спілки письменників України, який відкрився 5 червня 1986 року. Він відбувся у залі радянського квазіпарламенту України — Верховної Ради УРСР.
Як я писав у своїй книзі: «Символізм стає очевидним лише з відстані часу: делегати цього з’їзду, на якому, можна сказати, розпочалося останнє відродження України, навряд чи могли передбачити, що за кілька років деякі з них сидітимуть у тій самій залі як депутати парламенту незалежної України».
Патріарх українського літературного істеблішменту Олесь Гончар сказав своїм колегам у присутності Щербицького, що Чорнобильська катастрофа «потрясла світ», і що письменники країни не можуть миритися з тим, щоб усе залишалося як раніше. Так само, як було потрібно захищати національне довкілля України, так само важливо було захищати культурну та мовну спадщину нації.
Найбільш відвертим був поет Іван Драч. Він виголосив вибухову промову, яка змусила делегатів підвестися з місць. Драч не тільки звинуватив у Чорнобильській катастрофі керівництво Комуністичної партії, а й сказав, що Голодомор 1932–1933 років, який вчинив Йосип Сталін в Україні, вбив більше українців, ніж їх загинуло під час Другої світової війни.
Після нього на з’їзді висловилися інші письменники, такі як поет Дмитро Павличко, Володимир Яворівський та літературознавець Микола Жулинський. Вони стали ядром «Руху» (спочатку — «Народного руху за перебудову») – альянсу національно-демократичних сил, що об’єднав щойно звільнених політичних в’язнів та провідних інтелектуалів і торував шлях до незалежності.
Спочатку, після Чорнобильської катастрофи, з’явилися неформальні екологічні групи, потім культурні та релігійні, а зрештою — більш політично орієнтовані патріотичні. Народилося громадянське суспільство, і повернення додому політичних в’язнів лише зміцнило його. Їхніє спільне негласне гасло «Ніколи більше» щодо контролю Москви над різними аспектами українського життя перетворилося на нестримну спільну вимогу свободи та незалежності.
Погляди автора не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.
Ця стаття була вперше опублікована до 35-ї річниці Чорнобильської аварії — найгіршої в історії цивільної ядерної катастрофи.