ЧАСТИНА 2: Європа, НАТО і роль України в майбутньому
Ви вже звільнилися з армії за віком, але під час служби ви їздили з місіями за кордон і читали лекції про війну в Україні по всьому ЄС. Як за ці роки змінилося уявлення європейців про Росію та росіян? Чи усвідомлюють вони небезпеку російської агресії?
Більшість досі не вірить, що це їх торкнеться — так само, як багато українців не вірили у повномасштабне вторгнення до лютого 2022 року. Чим далі люди від лінії фронту, тим спокійніше вони почуваються і тим менше хочуть порушувати свій звичний уклад життя. Саме тому ставлення в Польщі, Литві та Естонії значно відрізняється від того, що панує в Португалії чи Іспанії.
У лютому 2023 року, коли я вперше виїхав за кордон після початку повномасштабного вторгнення, серед європейців панувало величезне захоплення Україною — захоплення тим, що українцям вдалося встояти. Певною мірою воно залишається й сьогодні. Однак ці настрої починають змінюватися, оскільки війна дедалі більше впливає на почуття комфорту європейців.
На жаль, ні на рівні політичних еліт, ні серед широкої громадськості не було зроблено жодних реальних практичних кроків для повного усвідомлення природи цієї війни. Однак після виступу [віце-президента США] Джей Ді Венса на Мюнхенській конференції з безпеки в лютому 2025 року європейці, які довгий час вважали, що Сполучені Штати завжди за них впишуться і допоможуть, раптом зрозуміли, що цього не буде.
У той час я перебував у Німеччині і фізично відчув, як на мене по-іншому почали дивитися. Я зрозумів, що ми з лузерів Європи, на яких ніхто не ставив з 24 серпня 1991 року, перетворилися на її надію. Адже сьогодні, якщо подивитися на опитування, українці є одними з небагатьох, хто готовий воювати й померти за свою країну.
Якщо ми нарешті зможемо перейти від європейської традиції обговорення проблем до їхнього фактичного вирішення, то я переконаний, що Росію можна перемогти — але лише за умови, що ми станемо на голову технологічно розвиненішими та набагато ефективнішими в управлінні.
Ми маємо відійти від цієї європейської ієрархічної бюрократичної системи. Європейці не готові до війни в цьому плані від слова взагалі, вони так і не можуть збагнути всю суть нової якості війни, яка є нині.
До того ж, для переважної більшості європейців проблема винятково у Владімірі Путіні. Лише зараз поступово приходить усвідомлення, що Путін — це не окреме явище, яке раптом впало на Росію, а продукт імперського духу і менталітету цього народу.
Як голова «Пан’європейської України», розкажіть нам про ваш рух. Над якими проєктами ви зараз працюєте?
Щодо «Пан’європейської України», то зараз ми намагаємося вийти на новий рівень. Я два роки служив у Збройних силах України. Наш генеральний секретар також зараз служить, хтось за цей час виїхав. Зараз, після демобілізації, я працюю над переоцінкою та перебудовою організації.
Ми прагнемо стати таким майданчиком, на якому ми могли би фахово проговорювати виклики, які є перед Україною, як всередині, так і на шляху до Євросоюзу.
16–17 березня ми провели 6-ту Пан’європейську конференцію в Києві. До цього, у жовтні 2025 року, відбулася п’ята конференція в Чернівцях. Варто зазначити, що за результатами тієї конференції у Верховній Раді було створено міжфракційне об’єднання під назвою «Пан’європейська платформа».
Щодо європейської інтеграції України, як би Ви охарактеризували перспективи вступу України до ЄС?
Для мене це одне з найсерйозніших питань сьогодення. Як пан’європеєць я, звісно ж, за об’єднану Європу. Питання – яку? Формат ЄС не відповідає викликам часу. Тому, на мій погляд, Україні немає сенсу вступати до Європейського Союзу в тому вигляді, в якому він існує зараз. Якщо ми говоримо, що Україна має змінитися, то й ЄС теж має змінитися, бо в нинішньому вигляді він нежиттєздатний.
Усі зараз цікавляться воєнним досвідом України, технологічними напрацюваннями, тактичним досвідом на полі бою тощо. Але за цим усім стоїть децентралізація, яка у тій формі, яка є в Україні, неможлива в Європі. Тому, на моє глибоке переконання, ми маємо мати професійну і чесну дискусію щодо цього з обох сторін.
Президент Польщі Кароль Навроцький заявив, що зараз ЄС – це згасаюча зірка.
Розрахунок Путіна на те, що і Україна, і ЄС слабкі, не виправдався. ЄС має величезний економічний потенціал, і ми від нього не відмовимося.
Інша проблема в тому, що ми, як пан’європейці, від самого початку критикували ЄС. Він залишився, по суті, союзом вугілля та сталі, який не набув достатньої політичної – а особливо геополітичної – ваги. Ключовим моментом є те, що ЄС не має власних ефективних механізмів самооборони.
А як щодо НАТО?
Європі наразі бракує механізму, який би об’єднав європейські армії в єдину згуртовану силу, оскільки ЄС його не розробив. А от НАТО (якщо виключити Сполучені Штати) пропонує єдину структуру, яка могла би бути ефективною сьогодні.
Тому я цілком можу уявити, як НАТО перетворюється з трансатлантичної організації на переважно європейську.
У лютому 2025 року я виступав у Бухаресті, і ще тоді сказав, що НАТО у його нинішньому вигляді більше не існує. НАТО має навчитися в України, як воювати, бо ми маємо реальний бойовий досвід, а вони – ні. Це наші офіцери мають навчати їхніх солдатів, а не навпаки.
З якими викликами ви стикнулися після демобілізації? Чи вже пристосувалися до цивільного життя?
Усі ми, хто добровільно пішов воювати, у певному сенсі опинилися між двома світами – душею там, а тілом тут. Страшно відкривати наші чати з побратимами й бачити багато непрочитаних повідомлень. Перша думка завжди про страх: невже хтось загинув?
Я маю офіційну роботу, але більшість часу віддаю фронту – перемозі. Це відображається в інформаційній роботі, яку я проводжу, використовуючи як свої загальноєвропейські контакти, так і академічні зв’язки.
Публічні заходи, в яких я беру участь, охоплюють як академічні аудиторії, так і майданчики пересічних європейських громад. Тематика моїх виступів зосереджена на сучасній історії України і, звісно, на поточних подіях російсько-української війни. Адже якщо врахувати повномасштабну фазу війни, що триває з 2022 року, багато аналітиків і політиків спочатку вірили, що вона закінчиться «за три дні». Натомість ми зараз воюємо вже п’ятий рік.
Звідси цей непідкупний інтерес до України, яка постає нині феноменом для багатьох. Але кожний феномен має своє пояснення, і люди хочуть зрозуміти, як це в України виходить. Коли ви можете говорити про це як науковець і як безпосередній учасник, це, природно, викликає жвавий інтерес.
На ці публічні заходи приходять як пересічні громадяни, так і політики різних рівнів і військові. Важливо, що беруть участь також українці, які через обставини опинилися за кордоном. Все це дозволило мені налагодити міцні горизонтальні зв’язки, що, зокрема, відображається у пожертвах, які ми отримуємо — як на офіційний рахунок Paneuropa Ukraine, так і на мої особисті рахунки.
З 2023 року ще однією ключовою частиною моєї роботи стало придбання необхідних речей для моїх побратимів на фронті, а також підтримка поранених і родин загиблих. Побратими часто надсилають мені списки: «Батьку, нам потрібно те й те». Я йду, купую необхідне і надсилаю.
У якісь моменти накриває втома, хочеться, щоб це нарешті закінчилося. Але ти не маєш права, є відповідальність і перед живими, і перед загиблими. Так, я частина цього потоку, який тримає лінію фронту, який тримає Україну.
Я дуже скептично оцінюю свій бойовий шлях як воїна. Але я не боявся, я не втік – я пішов воювати. У своїх лекціях для європейської аудиторії я завжди наголошую, що жоден із нас насправді не залишив фронт – ми залишаємося там так чи інакше.
За кордоном люди часто підходять до мене зі співчуттям і кажуть: «Ви стільки пережили — слава Богу, що ви вже не там». І це розриває мене — чому я не там... Найбільше не люблю, коли хтось мене починає жаліти, що «старий професор» пішов на війну. Я пишаюся тим, що зробив за ці два роки в Збройних силах.
А в цивільному житті зараз є і обстріли, і загиблі, і поранені, і холод, і відключення електроенергії.
Я часто кажу, що як історик я раніше описував минулі події – як люди творили історію. Але тепер я вже не просто описую її. Я є частиною тих, хто її творить. Я формую історію, яку вивчатимуть майбутні покоління.