Ганка Третяк — режисерка, художниця, кураторка, галеристка та громадська діячка. Її робота розгортається на перетині мистецтва й соціального жесту — від авторських проєктів до створення інституцій і платформ для українських митців.
Наша розмова відбулася після британської прем’єри документального фільму Ганки Третяк «Transformation in Progress», що відбулася 21 квітня у Лондоні в межах міжнародного фестивалю документального кіно Art That Moves, організованого Central Saint Martins та University of Brighton. Стрічка створена у співпраці з продюсером Артемом Бурбою (BRB Production) за підтримки Міністерства культури України. Після показу відбулася дискусія за участі німецької філософині Анке Генніг. Фільм досліджує внутрішні зміни цивільних, які стали військовими. Серед героїв — митці, музиканти, культурні діячі, більшість із яких нині служать у Збройних силах України. Замість видовищного зображення війни «Трансформація» зосереджується на психологічному досвіді — тому, що насправді стоїть за означенням «незламність». Серед учасників фільму, зокрема, музикант DJ Topolsky, який знаходить у службі нову форму стійкості, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, яка наголошує на потребі глобальної солідарності, Сергій Жадан — відомий український письменник, музикант і військовослужбовець. Окрему увагу стрічка приділяє темі відновлення, а саме через досвід реабілітаційного центру Superhumans.
Kyiv Post (KP): Ганко, ми з тобою зустрілися одразу після світової прем’єри фільму «Трансформація» у Лондоні.
Ганка Третяк (ГТ): Так, ми представили фільм разом із університетською викладачкою, науковицею Анке Генніг, яка є важливою учасницею проєкту. «Трансформація» — це спроба осмислити те, що з нами відбувається зараз. Ми часто говоримо про зміни і «незламність», але важливо зрозуміти, що стоїть за цими словами. У фільмі меседжі транслюються через досвід людей із різних сфер, більшість із яких сьогодні — у війську.
KP: Яке головне послання світу несе фільм?
ГТ: Наш фільм досліджує нову суб’єктність українців — етичну, вразливу та живу. Це роздуми й водночас розповідь про людяність і творчий дух в екстремальних умовах. У момент, коли митці йдуть на війну, ворогом знищуються наша культурна спадщина, в той самий час в Україні створюється культурний продукт світового рівня. Отже, для нас важливо зупинитися й зафіксувати цей стан. Це фільм-рефлексія: про те, де ми беремо сили, як мистецтво впливає на реальність, як чинимо опір культурному геноциду. Це спроба зафіксувати точку, з якої рухаємося далі.
KP: Ти є співзасновницею товариства Рафаеля Лемкіна. Kyiv Post неодноразово писав про діяльність товариства та надавав твоїм колегам майданчик для висловлення важливих речей проти геноциду українців.
ГТ: Ми дуже вдячні за це Kyiv Post. Діяльність Товариства Рафаеля Лемкіна спрямована на протидію культурному геноциду та документування злочинів. Ми збираємо й аналізуємо докази, працюємо над тим, щоб винні були притягнуті до відповідальності. Ми об’єднуємо юристів, дослідників, культурних діячів і правозахисників задля превенції та покарання злочину геноциду.
КР: Ти також дотична до історії створення української інсталяції Black Cloud, яка стала частиною фестивалю Burning Man.
ГТ: Black Cloud, над якою працювала велика українська команда, вийшла далеко за межі артінсталяції. І тут важливо уточнити, що команда піар-продюсерів — це волонтери. Селебриті, музиканти, військові, режисери монтажу, колористи, художники, техніки, будівельна команда — усі ці люди вклали у проєкт частину своєї національної відданості. Це став глобальний український кейс із фактичним охопленням 629 мільйонів людей. Про проєкт написали Reuters, The Guardian, Forbes, The Daily Mail, The Sun, Billboard, Dezeen, Hyperallergic, The Art Newspaper, Deutschlandfunk Kultur та інші міжнародні медіа. Його також підхопили NBC News, CBS News і понад 30 українських посольств та консульств у світі.У цифровому полі Black Cloud зібрав понад 7,8 мільйона органічних переглядів і понад 13 500 репостів за два тижні активної комунікації. Проєкт став доказом того, що українська візуальна ідея може пробивати глобальний шум, формувати міжнародну увагу і працювати як культурна дипломатія. BRB Production отримала за Black Cloud дві нагороди Effie.
KP: Наприкінці минулого 2025 року відбувся реліз надзвичайно потужного сенсовного відео про викрадених росіянами українських дітей. Ти була у команді його ініціаторів і творців
ГТ: Це була комплексна кампанія, що об’єднала кілька музичних і візуальних проєктів. Ми співпрацювали з «ДахаБраха» та створили музичне відео для пісні з юним піаністом Михайлом Мішуковим та відеороботу за участі Ахтема Сеітаблаєва, який читає поезію Миколи Хвильового «Що нам морок».
Окремий акцент — на дітях: як викрадених, так і тих, хто зростає в умовах війни. Зокрема, відео зі згаданим вище 13-річним Михайлом Мішуковим, який народився за два місяці до початку війни. Отже, відео присвячене поколінню дітей, для яких війна стала тлом дорослішання.
У проєкті з «ДахаБраха» ми працювали з візуальним матеріалом Марка Галаневича (український музикант, актор, фронтмен і вокаліст гуртів «ДахаБраха» — прим.ред.) анімували його графіку, створюючи образ пошуку викрадених дітей. Центральним символом стала порожня колиска — як метафора втрати і водночас спосіб привернути увагу до цієї теми.
Для нас принципово важливо не лише говорити про ці злочини, а й наполягати на відповідальності — і домагатися повернення всіх викрадених дітей.
KP: П’ятнадцять років тому ти заснувала в Києві знакову арт-галерею «Худграф». Як тобі вдається розвивати цей проєкт сьогодні?
ГТ: Після початку повномасштабної війни ми перейшли в онлайн-формат. Я продовжую кураторську роботу, зокрема співпрацюю з Національним художнім музеєм України. Цього року заплановано кілька великих проєктів, наприклад, перформанс до Міжнародного дня музеїв у травні «Disco Art: У ритмі світла». Виставка Олега Тістола та з мультимедійною частиною й перформансом від Костянтина Мішукова. Проєкт поєднає живопис, музику та простір, створюючи середовище, у якому глядач стає учасником досвіду. «Disco Art: У ритмі світла» відходить від традиційного музейного формату та пропонує більш інтуїтивну взаємодію з мистецтвом, уникаючи складних пояснень і нав’язаних інтерпретацій. Митці працюють через емоції та відчуття.
KP: Попри шалену зайнятість у багатьох напрямках ти старанно працюєш і над своїм авторським проєктом з порцеляною.
ГТ: Для мене цей напрямок — форма внутрішньої концентрації та збереження традицій. Бренд Ganka for Home я створила у 2020 році. За п’ять років з’явилося 80 унікальних pieces of art — фактично 80 окремих художніх історій. Для мене важливо, щоб у кожній родині було щось, що передається далі від покоління поколінню — українське за змістом і світове за рівнем. Зараз працюю над новими серіями «Едемський Сад» і велика серія «Птахи та квіти України», продовжую серію до Великодня — історію писанок з різних регіонів.
Постійно даю свою порцеляну на благодійні події, зокрема Ларисі Латиповій (ініціаторка благодійного проєкту «Гастросенси», який об’єднує цивільних жінок та військовослужбовиць і ветеранок— ред.). І з нами нещодавно трапилася така символічна історія: порцелянова тарілка «Горобці та шипшина» із серії «Птахи та квіти України», яка мала бути лотом у благодійній лотереї, після масштабного обстрілу у березні цього року, стала матеріальним свідченням війни. Лариса збагнула, що з її допомогою вона може розповісти світу про наші реалії. Тарілку склеїли, а гроші, зароблені від її продажу на аукціонах, пішли на потреби підрозділів, у яких служать жінки-військові.
KP: Ти надзвичайно активна й успішна у своїх проєктах попри всілякі випробування. В чому передусім відчуваєш точки опори нині?
ГТ: Ми всі існуємо в контексті часу, і саме він визначає пріоритети. Сьогодні, коли існує реальна загроза загибелі, це відчувається особливо гостро. Україна не має безперервної традиції передачі досвіду між поколіннями — і це наслідок тривалого геноциду. Росія системно намагається знищити українську ідентичність.
Мої проєкти — це або популяризація українського мистецтва, або підтримка молодих митців: галерея, кураторські ініціативи, фестивалі. Як художниця, я також потребую особистого висловлювання. І водночас — підтримки тих, хто продовжує творити попри війну. Все це окремо і в комплексі надихає мене, дарує сили рухати й рухатися! (Усміхається.)