Анджея Почобута — білоруського журналіста, опозиційного діяча та політичного в’язня — звільнили у вівторок, 27 квітня, в межах обміну «п’ять на п’ять».
Успіх цієї операції був результатом не лише польсько-білоруських переговорів, а й участі інших країн, зокрема Румунії та Молдови. Обмін не відбувся б без залучення Сполучених Штатів, що підтвердив спецпредставник з питань Білорусі Джон Коул. Свою роль відіграла і Росія — що не дивно з огляду на рівень її контролю над Білоруссю.
Представники білоруського КДБ навіть подякували російській ФСБ за вагомий внесок. Без «зеленого світла» з Москви ця операція була б неможливою.
У цьому контексті варто звернути увагу на політику США, яка певний час рухається у бік пом’якшення відносин із режимом Лукашенка. У відповідь на звільнення політичних в’язнів було скасовано санкції щодо виробників калійних добрив, білоруської авіакомпанії Belavia, а також окремих інших секторів.
Втім, це потепління у відносинах між США та Білоруссю не означає відрив Мінська від російського впливу. Кремль опосередковано виграє від такого «перезавантаження», а послаблення санкцій проти білоруських структур також підтримує російську економіку і дає змогу обходити обмеження.
Нове вікно можливостей?
Чи є дії США кроком до ширшого перезавантаження відносин — сказати напевно складно. Попри певне пом’якшення, ситуація залишається ризикованою як для Польщі, так і для країн Балтії. Білорусь, навіть попри зняття санкцій із калійних добрив, не може їх експортувати без доступу до литовського порту Клайпеда. Відкриття такого маршруту потребуватиме як рішення Європейського Союзу, так і згоди самої Литви.
Чому ця ситуація є складною для Польщі та країн Балтії? З одного боку, зниження напруженості — це, безумовно, позитив. З іншого — є чітке розуміння, що повернення до колишнього формату взаємин із Росією та Білоруссю не веде ні до чого доброго. Плани Кремля залишаються агресивними, а Білорусь — фактично його сателіт — уже не раз сигналізувала про відкритість до Заходу. Це частина звичної тактики Лукашенка.
Понад п’ять років Анджей Почобут фактично був заручником Лукашенка. У такий спосіб білоруський режим обмежував простір для маневру Польщі. У відповідь на репресії Варшава, зокрема, закрила частину прикордонних переходів із Білоруссю. Звільнення Почобута було одним із пріоритетів для польських урядів різних скликань.
Майбутнє польсько-білоруських відносин значною мірою залежить від Мінська. У короткостроковій перспективі можна очікувати, що Лукашенко утримається від нових політично вмотивованих затримань, особливо щодо осіб, пов’язаних із Польщею, — хоча незрозуміло, як довго це триватиме.
Звільнення Почобута, безумовно, розширює можливості Варшави. Прем’єр-міністерка Литви Інга Ругінене, коментуючи ситуацію, заявила, що під час запланованої на червень зустрічі з прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском планує обговорити можливе відновлення контактів із Білоруссю.
Водночас міграційний тиск, який Мінськ організував на польсько-білоруському кордоні з 2021 року, суттєво зменшився.
Почобут, Україна і білоруська опозиція
Для України зниження напруженості на білоруському кордоні саме по собі не має великого значення. Натомість загальне потепління у відносинах виглядає значно проблематичнішим. Ще нещодавно президент Володимир Зеленський активізував контакти зі Світланою Тихановською, водночас зайнявши жорсткішу позицію щодо Лукашенка.
Якщо США підуть шляхом перезавантаження відносин із Білоруссю, роль білоруської опозиції може послабитися, а західні лідери дедалі частіше взаємодіятимуть безпосередньо з владою в Мінську. Лукашенко, без сумніву, спробує скористатися цим, щоб надати легітимності своїй владі, яку більшість не визнає законною.
Для Варшави та Вільнюса більше свободи в Білорусі — навіть за нинішнього режиму — означала б послаблення російського впливу біля їхніх кордонів. Водночас політичні еліти усвідомлюють, що це може бути черговим тактичним маневром режиму, а не ознакою тривалої зміни курсу.
З точки зору Києва, ще одним проблемним моментом є те, що Олександра Батюгіна, археолога, якого обміняли на Почобута, раніше планували екстрадувати з Польщі до України. Речник Міністерства закордонних справ України Георгій Тихий у коментарі для BBC Україна заявив, що Київ шкодує про це рішення, хоча відсутність реакції на найвищому рівні може свідчити про розуміння ситуації.
Сама Україна неодноразово передавала Росії звичайних кримінальних правопорушників в обмін на своїх захисників. Росія, ймовірно, намагалася «вбити двох зайців одним пострілом» — провести обмін і водночас спровокувати дипломатичну напругу між Варшавою та Києвом. Утім, цього не сталося.
Ключовим викликом для білоруської опозиції є не лише визначення своєї ролі у відносинах із Заходом, а й продовження боротьби за звільнення політичних в’язнів. За даними правозахисного центру «Весна», їх налічується понад 800, хоча реальна кількість може сягати кількох тисяч. Водночас вони значно менш відомі, ніж Почобут. Значна частина еліти, пов’язаної з протестами 2020 року, вже вийшла з білоруських в’язниць. Ті, хто залишаються за ґратами, не завжди хочуть, щоб їх називали політичними в’язнями, оскільки це може ускладнити життя їм і їхнім родинам після звільнення. Привернення уваги до їхніх справ потребуватиме значних зусиль.
Певним позитивним сигналом є те, що режим може тимчасово утриматися від нових арештів — доки зберігаються відносно теплі відносини між Мінськом і Вашингтоном.
Чи відбудеться потепління у відносинах між Польщею, країнами Балтії та ЄС з одного боку і Білоруссю з іншого? Сказати складно, хоча тиск з боку США може посилитися. Водночас істотних змін може не відбутися з огляду на ворожі наміри як Росії, так і Білорусі. Їхня готовність до взаємодії зумовлена насамперед економічними труднощами, прагненням Лукашенка зберегти владу та наміром повернутися на міжнародну політичну арену.
Чи мають американці цілісну стратегію та чітко визначені цілі? Спостереження за політикою Вашингтона дає підстави сумніватися в цьому. Так само складно говорити про добрі наміри Мінська та Москви. Водночас кожне звільнення політичного в’язня — подія, що має значення.