25 лютого 2026 року, наступного дня після четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну, у Вестмінстері відбувся знаковий захід. Британські міністри, лорди, законодавці, журналісти та провідні історики зібралися з єдиною метою: з’ясувати, хто насправді переміг у Другій світовій війні та яку роль у цій перемозі відіграла Україна.
Зібрання під назвою «Фактор України: формування спадщини України у Другій світовій війні» вів член парламенту Сер Ієн Дункан Сміт. Передумова була проста, але вибухова: протягом понад 80 років московський наратив, що почався зі Сталіна, створював у світі враження, що головною силою, яка стояла за поразкою нацистської Німеччини, була Росія. Роль західних союзників применшувалася, а роль України була взагалі викреслена. А російський президент Володимир Путін використав цю брехню як зброю для виправдання свого вторгнення в Україну у 2022 році.
У той час, як ми відзначаємо 81-у річницю тріумфу союзників над нацистською Німеччиною, росіяни продовжують бомбардувати українські міста, солдати гинуть на передовій, а родини досі ховають своїх померлих. Але нарешті світ визнає, що українці не лише вижили у Другій світовій війні, а й відіграли значну роль у перемозі.
І усвідомлення цієї правди, озвученої у Вестмінстері, має велике значення зараз, коли Україна знову бореться за своє життя, а більша частина вільного світу її підтримує.
Велика брехня
Нам розповідали, що Гітлера розгромив Радянський Союз, і його перемога, як підкреслив сам Сталін у переможній промові в травні 1945 року в Кремлі, ґрунтувалася, по суті, на всьому, що стосувалося Росії. Російські солдати, російська жертва, російська честь. Це грубо зляпаний міф.
Внесок українців називали «радянським» або просто приписували Росії. Українські командири згадувалися лише в примітках. Українські втрати та міста, які втримали оборону, стали символом російської відваги. Ці перекручення несвідомо повторювали західні історики, які працювали з мізерною базою джерел періоду Холодної війни. Результат? Покоління були схильні вірити, що Росія самотужки витримала основний удар на Східному фронті.
Що мають писати в підручниках історії
Відповідь надають автентичні історичні записи. Українці становили один із найбільших за чисельністю контингентів у Червоній Армії. Їх були мільйони. Вони воювали під Москвою, в Сталінграді, на Курській дузі та в Берліні. Вони здобули найвищі радянські військові нагороди. Вони гинули у жахливих кількостях — загинуло приблизно від восьми до десяти мільйонів українців, як військових, так і цивільних.
Без України не було би перемоги Радянського Союзу. Крапка.
Але радянські історики приховували ці факти. Майже все завжди приписували Росії. Результат? Фундаментально неправдива історія про те, як було переможена нацистська Німеччина.
До 1939 року Україна була розділена між Радянським Союзом і Польщею і була ціллю як для Гітлера, так і для Сталіна. І, як зазначив відомий американський історик Тімоті Снайдер, обидва диктатори розглядали Україну як «житницю», а Гітлер прагнув зробити Україну місцем для «життєвого простору» для панівної німецької раси.
Вторгнення Гітлера в Радянський Союз у червні 1941 року, головним чином через Україну, перетворило нацистсько-радянських союзників на смертельних ворогів, і головним полем бою в їхній жахливій війні стала Україна.
Людські втрати та руйнування у Другій світовій і у боях проти радянських військ після неї й до середини 1950-х років були приголомшливі – загинули мільйони військових і цивільних. Проте, як і сьогодні, Україні якось вдалося зберегти й навіть підкреслити своє існування на політичній карті світу.
Її величезні території були вперше в сучасній історії об’єднані за часів Сталіна в так звану Українську Радянську Соціалістичну Республіку, але вона перебувала під контролем Москви. Це було зроблено не з якоїсь симпатії до українців — Сталін вбив мільйони їх у 1930-х роках штучним голодом, чистками та терором — а з корисливої політичної доцільності.
А 81 рік тому, у квітні–червні 1945 року, Українська РСР стала одним із засновників Організації Об’єднаних Націй на конференції в Сан-Франциско.
Ревізіонізм Путіна
Протягом десятиліть після Другої світової війни Радянський Союз приховував незручну правду. Сьогодні ми знаємо, що один із перших актів Голокосту стався у вересні 1941 року, коли нацистські німецькі війська в Бабиному Яру в Києві вбили за перші дні близько 30 000 євреїв.
Але світ досі не знає про систематичне вбивство радянською владою тисяч українських, польських, білоруських і балтійських політичних в’язнів під час наступу німецьких військ.
Або про те, що лише у квітні 1990 року Горбачов публічно зізнався, що радянська влада, будучи союзником Гітлера, вбила 22 000 польських офіцерів і цивільних у 1940 році в Катині та Харкові. Росія оприлюднила документи про нацистсько-радянський пакт лише у жовтні 1992 року, тобто після розпаду Радянського Союзу.
І навіть цей обмежений крок до правди скасував Владімір Путін. Він знову запровадив ревізіоністську лінію, яка знімає з Москви провину як за початок Другої світової війни, так і за зв’язки з нацистським Берліном. Навпаки, він використовує перемогу над Німеччиною, яка вважається насамперед досягненням Росії, для обґрунтування претензій Москви на статус великої держави, що має право домінувати над своїми сусідами.
Маніпулятивне переписування історії Путіним ніколи не було риторичним. Воно було ідеологічною передумовою його імперських задумів. Його твердження у грудні 2010 року, що у Другій світовій війні росіяни перемогли б і без допомоги мільйонів українців, було не просто історичним редукціонізмом. Це було запереченням української волі, жертви і, зрештою, незалежності. Цим він хотів переконати західних лідерів – зокрема, декого в адміністрації Трампа – що допомагати Україні немає сенсу.
Реальність руйнує цей наратив
Стійкість України, особливо після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, довела протилежне. Сучасні українські солдати – це нащадки тих, хто воював від Сталінграда до Берліна. Ця спадщина – визнана чи ні – була завжди.
Той факт, що Україна вижила після понад 12 років агресії Росії, у тому числі після чотирьох років жорстокої війни, і в багатьох випадках навіть відкинула російські війська, суперечить усьому, що Путін розповідав нам у своїй пропаганді про слабкість України та непереможність Росії. Порожність грандіозних парадів, маніпуляції історією, твердження про велич — усе це викрив народ, який бореться за своє виживання та свободу.
Вестмінстерський розсуд
На засіданні у британському парламенті світ нарешті почав визнавати той факт, що дуже багато людей були введені в оману і помилялися щодо України. Виправлення історії зараз — це не академічне завдання. Йдеться про те, що наступного разу, коли тиран спробує виправдати завоювання через історичний ревізіонізм, ми повинні усвідомлювати брехню та її наслідки.
За іронією долі, Німеччина, яка була агресором у Другій світовій війні, сьогодні є одним із прихильників України в її боротьбі, а Польща, яка разом з Україною страждала під нацистським і радянським пануванням, є одним із її найвідданіших союзників.
За цей часу відбулися геополітичні перегрупування, але головне питання залишається тим самим: чи зможе Україна існувати як суверенна держава, чи її підкорить Росія — хижа імперська держава, якою вона була за часів царів і протягом комуністичного періоду і якою залишається за часів Путіна?
Шлях уперед
У 2026 році, коли ми відзначаємо День Перемоги, український аспект цієї перемоги набуває нової актуальності та нового значення. Україна не була пасивною жертвою Другої світової війни, а її активна участь і жертви виявилися вирішальними для перемоги над нацистською Німеччиною. Радянське «визволення» коштувало Україні дуже дорого: вона заплатила величезну ціну кров’ю та поневоленням до, під час та після війни.
Сьогодні Україна бореться за захист свого суверенітету та демократичного вибору як європейської нації, захищаючи своє право на самовизначення. У цьому сенсі вона продовжує боротьбу, що розпочалася у 1939 році, коли Гітлер і Сталін вирішили, що вони можуть за правом сили поділити Європу на свій розсуд.
Боротьба України стосується не лише її сьогодення та майбутнього, а й необхідності чесного визнання її минулого. Лише коли це визнання буде досягнуто — коли будуть визнані жертви України у Другій світовій війні та страждання під російським пануванням і будуть забезпечені її суверенітет і безпека — День Перемоги можна буде вважати днем визволення, а не нагадуванням про тодішнє гноблення та загрозу нового поневолення сьогодні.
Попри всі жахливі випробування Другої світової війни, Україна знову з’явилася на світовій арені. Вона змогла вистояти у новій варварській війні Росії та завоювати визнання і повагу як горда і незламна нація.
Ось таким є український вимір Дня Перемоги – і тоді, і зараз.
Погляди автора статті не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.