У п’ятницю, 8 травня, Європа відзначатиме 81-шу річницю завершення Другої світової війни — і вже зараз очевидно, що Німеччина знову стає провідною військовою силою континенту.
Чому Німеччина різко нарощує військову силу саме зараз?
Вже наступного року її витрати на оборону зрівняються із сукупними витратами Франції та Великої Британії, а до 2030-го, за прогнозами, суттєво їх перевищать. Уряд Німеччини відкрито заявляє про намір створити найсильніші конвенційні збройні сили в Європі. Так, Франція та Британія мають ядерну зброю, але це означає й менше коштів на інші оборонні потреби.
Тож питання не в тому, чи станеться це. Якщо не буде непередбачуваних потрясінь — станеться. Особливо в цю символічну річницю важливо інше: як гарантувати, щоб цього разу посилення військової могутності Німеччини пішло на користь усій Європі?
Є дві причини, чому Німеччина настільки різко змінила курс, якого дотримувалася ще з оптимістичних 1990-х і до повномасштабного вторгнення Владіміра Путіна в Україну 24 лютого 2022 року. З роками дедалі очевидніше ставало, що цей підхід був помилковим.
Перша причина — власне російська агресія. У Берліні все більше переконані, що Путін не зупиниться на Україні. Друга — президент США Дональд Трамп поставив під сумнів саму основу американських зобов’язань щодо оборони Європи, які з 1949 року втілювалися через НАТО.
Нещодавнє рішення вивести з Німеччини 5 тисяч — а можливо, і більше — американських військових стало ще одним сигналом цього курсу. Сам крок був радше реакцією Трампа на критику з боку канцлера Німеччини Фрідріха Мерца щодо його катастрофічної війни проти Ірану, ніж продуманим військовим рішенням.
Очевидний виклик для Європи полягає в тому, чи зможемо ми самотужки стримувати агресивну Росію з ядерною зброєю. («Ми» тут обов’язково включає й Україну, яка має найбільшу та найзагартованішу у боях армію в Європі.)
Менш очевидний, але не менш важливий виклик — як не допустити повернення гострих суперечностей навколо розподілу військової сили між європейськими державами. Саме вони до 1945 року були звичним станом європейської політики — і водночас прокляттям континенту.
США, виступаючи переважно доброзичливим військовим гегемоном, захищали Європу і від російської загрози, і від внутрішніх суперечностей між самими європейськими державами.
Вирішальна роль у відповіді на обидва ці питання належить Німеччині. Її нова військова стратегія — перша в історії Федеративної Республіки Німеччина — має назву «Відповідальність за Європу».
Але слова «за Європу» самі по собі нічого не гарантують. Так про свою національну політику говорить майже кожна країна Європи — за винятком Британії. Справжнє питання в тому, чи буде ця політика європейською не лише на словах, а й на ділі.
Європа насамперед має знайти відповіді у двох ключових сферах — оборонній промисловості та власних бойових спроможностях. Саме оборонні технології й виробництво є нервами та м’язами військової сили.
Німецького канцлера XIX століття Отто фон Бісмарка часто помилково цитують як автора фрази про «кров і залізо». Однак історик Пітер Вілсон нагадує: насправді, звертаючись у 1862 році до прусського бюджетного комітету з проханням збільшити витрати на оборону, Бісмарк сказав «залізо і кров». Спершу — залізо, а вже потім — кров.
Вілсон також зазначає, що ще до 2022 року Німеччина, попри скорочення власної армії та вперте просування політики умиротворення Росії, вже була одним із найбільших експортерів зброї у світі.
Якщо Німеччина й надалі вкладатиме дедалі більші кошти на оборону у власний військово-промисловий комплекс, водночас поступово скорочуючи закупівлі у США, то з часом може обігнати Францію, яка нині поступається на світовому ринку озброєнь лише Америці.
У Парижі це викликає особливе занепокоєння. Із властивою французам картезіанською логікою там трактують «європейський суверенітет» так: не купуйте американське, британське чи німецьке — купуйте французьке.
Або принаймні франко-німецьке. Однак найбільший спільний франко-німецький проєкт — Future Combat Air System — фактично розвалюється.
Втім, перспектива домінування Німеччини в оборонній промисловості непокоїть не лише французів. Польські праві реагують на це майже істерично. Дискомфорт дедалі більше відчувають і в інших європейських країнах.
Ці побоювання лише посилює перспектива того, що контроль над потужною армією може отримати націонал-популістська «Альтернатива для Німеччини» (AfD), яка нині лідирує в загальнонаціональних опитуваннях.
Насправді ж AfD, найімовірніше, повернулася б до політики умиротворення Москви. Але хто знає, якою буде німецька політика наприкінці планового горизонту цієї військової стратегії у 2035 році? Зрештою, ще десять років тому ніхто не міг уявити, що у 2026-му AfD стане найпопулярнішою партією Німеччини.
На уряд Німеччини тиснуть потужні сили, які вимагають витрачати ці мільярди всередині країни. Заснована на експорті економічна модель Німеччини переживає кризу, і збільшення оборонних витрат стало одним із небагатьох доступних способів підтримати економіку.
Деякі знамениті німецькі автозаводи вже переобладнують під виробництво зброї. До того ж будь-які оборонні закупівлі на суму понад €25 млн мають отримати схвалення бюджетного комітету Бундестагу.
Це створює ідеальні умови для політики «освоєння бюджету», коли депутати та партії наполягають на витратах у регіонах, важливих для їхніх виборців.
Чи зможе Європа захиститися від Росії без допомоги США?
Що ж до реальних бойових дій, то сувора реальність полягає в тому, що оборона Європи сьогодні залежить від НАТО під проводом США. У разі нападу Росії будь-де на східному фланзі НАТО Альянс має оперативно розгорнути масштабні сили реагування.
Багатонаціональні бригади у прифронтових державах мають швидко отримати підкріплення від решти союзників. Але ця система на всіх рівнях спирається на США — від супутникової розвідки та важких транспортних літаків до інтегрованої протиповітряної оборони, систем командування й управління та, зрештою, ядерного стримування.
Навіть часткова «європеїзація» цієї потужної структури є водночас і необхідним, і надзвичайно складним завданням.
То з чого почати? Уже цього літа Мерц мав би провести неформальну робочу вечерю з президентом Франції Емманюелем Макроном, прем’єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером (або його наступником) та прем’єром Польщі Дональдом Туском.
Вони мають відверто й прагматично обговорити ключові питання: як європеїзувати оборонну промисловість і як посилити власні бойові спроможності Європи.
У першому випадку нинішня ситуація просто абсурдна: якщо США мають 33 ключові платформи озброєнь, то в Європі їх 174 — зокрема 12 різних типів танків і 14 типів бойових літаків.
Щодо другого питання, то перший крок — просто визначити, де і в якому форматі вести таку розмову. Вона має включати й тему поширення британського та французького ядерного стримування на схід Європи.
У 1990-х великий попередник Мерца Гельмут Коль інтегрував новооб’єднану Німеччину в єдиний європейський ринок і валютний союз. І найбільше від цього виграв саме Берлін.
У 1990-х великий попередник Мерца Гельмут Коль інтегрував новооб’єднану Німеччину в єдиний європейський ринок і валютний союз. І найбільше від цього виграв саме Берлін.
Тепер Мерц має прагнути зробити те саме для європейської безпеки. Навряд чи тут вдасться створити щось настільки ж цілісне й впорядковане, як єдиний ринок або спільна валюта — тим більше що ця система формуватиметься не лише в межах ЄС.
Зрештою, все зведеться до двох питань: чи побачать сусіди Німеччини справді інтегровану європейську оборонну промисловість, а не просто конкуренцію національних військових секторів? І чи стануть військові приготування Європи без участі США — хай навіть недосконалі й хаотичні — достатнім стримувальним фактором в очах Путіна?
Якщо Мерц разом з іншими європейськими лідерами зможе дати переконливу відповідь на ці два питання, він гарантовано посяде своє місце в історії.
Ця колонка вперше була опублікована в Guardian 4 травня 2026 року. У разі передруку використовуйте це посилання.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.