У час, коли Європа виглядає політично ослабленою, футбол, можливо, залишається останньою глобальною ареною, де її перевага досі не викликає сумнівів. І вже невдовзі світовий футбол опиниться в трампівській Америці.
Чому футбол вважають останньою «суперсилою» Європи?
«Назвіть мені бодай ще одну сферу, у якій увесь світ беззастережно визнає першість Європи», — каже мені єврокомісар зі спорту Гленн Мікаллеф у своєму кабінеті на восьмому поверсі будівлі Berlaymont.
Поруч із ним сидить його польський радник. Жодна з наших трьох країн — Мальта, Польща чи моя рідна Данія — не змогла кваліфікуватися на чемпіонат світу 2026 року, який пройде у США, Канаді та Мексиці. Найбільше матчів, зокрема й фінал у Нью-Джерсі, прийматимуть Сполучені Штати.
Втім, гордість за футбольну спадщину Європи в цій кімнаті поділяють усі.
«У світі, де Європа здається слабкою, футбол показує зовсім іншу картину», — каже британський колумніст і автор книжки World Cup Fever Саймон Купер, який також вирушає до США висвітлювати одну з найбільших спортивних подій світу.
Футбол дає Європі те, чого їй часто бракує в геополітиці: беззаперечне визнання. Нікому не треба пояснювати значення Прем’єр-ліги, Ла Ліги, Бундесліги, Серії А чи Ліги чемпіонів — вони й так привертають увагу всього світу. Починаючи з чемпіонату світу 2006 року, всі команди, які посідали перше, друге або третє місце, були європейськими — за винятком Аргентини Ліонеля Мессі.
Це м’яка сила в її найчистішому вигляді.
Грошова ліга
Втім, турнір також перенесе європейський футбол у політичний вимір. Дональд Трамп, який має звичку робити себе частиною будь-якого масштабного видовища, навряд чи відмовиться від уваги, яку принесе чемпіонат світу.
Кріс Геррманн, координатор програм Європейської ради з міжнародних відносин та громадянин США, каже, що Трамп безсумнівно спробує опинитися в центрі уваги.
«Трамп використовує спорт, щоб нормалізувати власний гнів і власну риторику», — сказав він Euractiv. «Він не використовуватиме чемпіонат світу для політичного відбілювання іміджу країни так, як це робив Катар».
«Європейці домінуватимуть на полі. А він домінуватиме поза ним», — погоджується Купер.
Мікаллеф сподівається, що роль Трампа буде радше церемоніальною. «Я дуже сподіваюся, що це буде поза політикою», — сказав він.
У чому різниця між американським та європейським підходом до спорту?
Якщо футбол і залишається останнім великим інструментом європейської м’якої сили, то тримається він не лише на клубах, телетрансляціях чи трансферах вартістю в мільярди євро. Його справжня сила — у самій культурі, що сформувалась навколо цієї гри.
«Футбол у Європі — всюди. Він пронизує наше суспільство», — каже депутатка Європарламенту Кароліна Мораче.
Мораче, яка нині представляє лівопопулістський «Рух п’яти зірок», водночас є справжньою легендою італійського футболу. В її активі — понад 150 матчів за збірну Італії, численні чемпіонські титули, 12 звань найкращої бомбардирки та статус першої жінки, яка очолила чоловічу футбольну команду в Італії.
За словами Мораче, хоча дев’ять із двадцяти клубів Серії А нині належать американським власникам, США навряд чи зможуть витіснити Європу з ролі інтелектуального центру футболу. Саму гру можуть купувати іноземні інвестори, але з її культурою все значно складніше.
Сама Мораче також була частиною цього культурного експорту — у 2009–2011 роках вона тренувала жіночу збірну Канади.
На її думку, у Північній Америці футбол сприймають зовсім інакше, ніж у Європі. Американська прямолінійність і європейська витонченість помітні навіть у стилі гри.
«У них немає такого розуміння тактики. Вони не знають, що означає починати атаку від оборони. Для них футбол — це коли воротар просто вибиває довгий м’яч уперед».
Купер колись вважав, що заможні неєвропейські країни з часом опанують «красиву гру».
«Я думав, що багаті країни — США, Японія, Китай — навчаться грати так, як європейці», — каже він. «А з огляду на їхню більшу чисельність населення зрештою просто стануть сильнішими. Але виявилося, що ні».
Геррманн пояснює різницю між американським і європейським спортом через ідеологію.
«Американські спортивні ліги — це про соціалізм, а європейські — про капіталізм», — каже він.
У Європі клуби можуть вільно витрачати гроші, купувати гравців з усього світу і навіть банкрутувати.
Натомість у США немає єдиного спортивного органу на кшталт європейського УЄФА. Ліги конкурують між собою й водночас змушені підтримувати власні команди — жодному клубу не дадуть просто збанкрутувати.
Тією ж логікою пояснюють і ліміт на витрати — його запровадили, щоб не допустити ситуації, коли один клуб витрачає значно більше за інших і фактично знищує конкуренцію. Водночас, як вважає Геррманн, обмеження зарплат гравців стримує розвиток клубів і їхню здатність досягати найвищого рівня.
На його думку, саме через це Бразилія та Аргентина пережили «відтік футбольних талантів» до Європи. Купер із цим погоджується.
«Чому найкращі європейські програмісти їдуть до Кремнієвої долини? Через вищі зарплати», — каже Купер. «У футболі такої динаміки не було».
Які ризики бачать європейські дипломати у проведенні ЧС-2026 у США?
Європейські посадовці вже уважно стежать за тим, як Америка Трампа проводитиме турнір. Чемпіонат світу позиціонують як свято глобального футболу, однак у Європі занепокоєні питаннями віз, прикордонного контролю та захисту даних.
Сам Мікаллеф уже порушував ці питання у розмові з президентом FIFA Джанні Інфантіно — зокрема щодо ставлення до європейських уболівальників, які подорожуватимуть до США. Один із дипломатів ЄС повідомив, що офіційних переговорів із американською стороною щодо цього поки не було.
Втім, віра в силу спорту зберігається. І цей оптимізм виходить далеко за межі футбольного поля.
«Спортивна дипломатія важлива, бо може створювати можливості для справжньої дипломатії», — каже Геррманн.
І дипломати дуже сподіваються, що цього літа головні пристрасті вируватимуть лише на футбольному полі.