Я зустрічаюся з Олександрою Матвійчук у невеликому кафе в центрі Києва — у такому місці, де в мирний час розмови неквапливо точилися б за кавою, а не переривалися виттям сирен повітряної тривоги. Вона неспішно доїдає тост з авокадо й розповідає про чергову поїздку Європою, де продовжить свою невтомну правозахисну діяльність і боротьбу за збереження міжнародного порядку, заснованого на правилах.
На перший погляд вона справляє напрочуд тендітне враження. Довге каштанове волосся, блакитні очі — вона тримається зі спокійною стриманістю, за якою приховується тягар побаченого й почутого за ці роки.
Важко уявити, що ця молода жінка роками вислуховує свідчення про найжахливіші злочини нашого часу — тисячі розповідей про катування, зґвалтування та страти.
Як очільниця «Центру громадянських свобод», який отримав Нобелівську премію миру в перший рік повномасштабного вторгнення Росії, Матвійчук стала однією з ключових постатей, які документують український біль і незламність.
Як вона розповідає, її шлях почався не з війни, а з натхнення. У дитинстві вона познайомилася з колишніми радянськими дисидентами — людьми, які заплатили високу ціну за відмову скоритися системі.
«Я раптом опинилася серед дуже шляхетних людей, — згадує вона. — Людей, які говорили те, що думали, і робили те, що обіцяли».
Багато хто з них пройшов через ув’язнення, дехто загинув, інших зламали роки переслідувань.
«Але вони не здалися», — просто каже вона.
Цього було достатньо, аби вона обрала право й вирішила продовжити їхню боротьбу за свободу та людську гідність.
І все ж тоді вона не уявляла, куди приведе її цей шлях. Під час навчання, зізнається Матвійчук, вона свідомо уникала кримінального права.
«Я казала собі, що ніколи не займатимуся такою роботою. У мене надто багато емпатії. Я думала, це мене зламає».
Втім саме ця емпатія згодом стала її головною рушійною силою.
Переломним моментом стала Революція гідності у 2014 році. Те, що спочатку було юридичною допомогою протестувальникам, які зазнавали переслідувань, дуже швидко перетворилося на зіткнення зі значно темнішою реальністю.
20 лютого українські силовики відкрили вогонь по демонстрантах у Києві.
«Той день змінив усе», — каже вона.
Тоді, згадує Матвійчук, вона усвідомила: юристи більше не можуть захистити живих.
«Коли поліція стріляє в людей, правові механізми не працюють».
Тож їм довелося змінити підхід. «Якщо ти не можеш зупинити насильство, його потрібно документувати — заради майбутнього правосуддя».
Уже за кілька днів її організація почала відправляти команди за межі Києва — спочатку до Криму, а потім у Донецьку та Луганську області. За її власним визнанням, вони були до цього абсолютно не готові. Але діяти потрібно було негайно, і вагатися не було часу.
Те, що сталося далі, перетворилося на одну з наймасштабніших кампаній із документування воєнних злочинів у сучасній історії.
За ці роки Матвійчук особисто поспілкувалася із сотнями людей, які пережили російський полон. Коли вона говорить про ці зустрічі, її голос залишається спокійним — тоді як самі історії сповнені жаху.
Люди розповідають про побиття, удари струмом, сексуальне насильство. Вона згадує про вирвані нігті й тіла, втиснуті в дерев’яні ящики. Одна жінка, тихо каже Матвійчук, розповіла їй, як їй ложкою видалили око.
На мить западає тиша. Навіть тепер масштаб такої жорстокості важко осягнути.
Втім для Матвійчук ці окремі жахіття є частиною значно більшого — системи, ухвалених рішень і ланцюга відповідальності, який зрештою веде до верхівки російської влади. Саме тому вона стала однією з найгучніших прихильниць створення спеціального трибуналу для притягнення російського керівництва до відповідальності за злочин агресії.
«Сьогодні не існує міжнародного суду, який міг би притягнути їх до відповідальності за початок цієї війни», — пояснює вона.
Хоча Міжнародний кримінальний суд видав ордери й розпочав розслідування воєнних злочинів, він не має юрисдикції щодо самого акту агресії.
«А всі ці звірства, — додає вона, — є наслідком того рішення».
Без відповідальності на найвищому рівні справедливості не вдасться досягти повною мірою, переконана Матвійчук. Ще небезпечніше, каже вона, те, що безкарність може перетворити агресію на нову норму.
«Якщо Путін залишиться непокараним, інші підуть тим самим шляхом, — попереджає вона. — Ми можемо опинитися у світі, небезпечному для всіх».
Історія вже знає тривожні прецеденти. Нюрнберзький трибунал закріпив принцип, за яким лідерів можуть притягати до відповідальності за агресивну війну — але лише після здобуття перемоги.
«У минулому правосуддя було привілеєм переможців, — каже вона. — Але у XXI столітті справедливість не повинна залежати від того, чим закінчиться війна. Вона має бути базовим правом людини».
Саме в цьому, переконана Матвійчук, полягає справжнє значення запропонованого трибуналу. Йдеться не лише про покарання, а й про створення нового прецеденту для світу.
І все ж процес просувається повільно. На думку Матвійчук — надто повільно. Вона не приховує розчарування через небажання окремих урядів, зокрема й британського, повною мірою підтримати створення такого трибуналу.
Причина, вважає вона, полягає не в юридичних складнощах, а в політичній нерішучості. Підтримка такого трибуналу ускладнила б — а можливо, і зробила б неможливим — повернення до «business as usual» у відносинах із Москвою.
«Для цього потрібна сміливість», — каже вона.
Якщо й існує тема, яка найгостріше передає моральний вимір цієї війни, то це доля українських дітей. Тисячі з них були депортовані до Росії, їхню ідентичність стирають, а їхнє майбутнє залишається невизначеним.
Тут у голосі Матвійчук з’являється не гнів, а тверда рішучість.
Вона розповідає історію школяра з окупованої території, якого щоранку змушували співати російський гімн. Коли він відмовився, його вивели перед класом і змусили співати самому. Але замість російського гімну хлопець заспівав гімн України.
«Якщо навіть діти здатні чинити такий спротив, — каже вона зі сльозами на очах, — то ми, дорослі, не маємо права шукати виправдань».
Попри масштаб викликів, Матвійчук не дозволяє собі впадати у фаталізм.
«У житті немає жодних гарантій, — визнає вона. — Але завжди є шанс. А разом із ним — і відповідальність».
Саме на цій вірі тримається робота її організації. Від початку повномасштабного вторгнення загальнонаціональна мережа волонтерів задокументувала понад 98 тисяч імовірних воєнних злочинів — і це, за словами Матвійчук, «лише верхівка айсберга».
Кожна така справа є фрагментом значно більшої правди. І все ж, попри весь біль, який стоїть за цими свідченнями, вона застерігає від того, щоб Україну сприймали виключно через призму жертви.
«Це небезпечна позиція, — каже вона. — Жертви чекають, поки їх хтось врятує. Але ми не можемо чекати».
Натомість вона говорить про стійкість — не як про гасло, а як про необхідність. Українці, наполягає Матвійчук, — не жертви.
«Ми — борці».
Те, що підтримує цей дух, — не оптимізм у звичному розумінні. Матвійчук тверезо оцінює виклики, які чекають попереду: від геополітичної невизначеності до поступового руйнування міжнародних норм.
«Песимізм — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити, — каже вона. — Але й оптимізм не повинен ґрунтуватися на ілюзіях».
Її критика нинішніх міжнародних зусиль звучить стримано, але гостро. На її думку, переговори, зосереджені лише на територіях чи ресурсах, ризикують залишити поза увагою людський вимір цієї війни.
«Це не порожні території, — каже вона. — Там живуть мільйони людей».
Ігнорувати це — не лише моральна помилка, а й стратегічна короткозорість.
Коли наша розмова добігає кінця, я запитую її, про що вона мріє після завершення війни. На мить зникають юридичні аргументи й геополітичні оцінки. Її відповідь виявляється несподівано простою.
«Я хочу мати звичайний ранок, — каже вона. — Повільно пити каву, читати книжку й не поспішати рятувати когось».
Вона ненадовго замовкає, а потім майже з тугою додає:
«Я вже навіть не пам’ятаю, коли востаннє так було».
Це скромне бажання — але в країні, яка досі бореться за власне виживання, воно здається майже недосяжним.
Коли вона виходить із кафе й знову повертається у ритм міста, що живе у війні, залишається сильне враження: в особі Олександри Матвійчук Україна знайшла не лише свідка своїх страждань, а й голос, який пояснює світові, що насправді стоїть на кону в цій боротьбі.
Адже це не просто війна за території. У її розумінні це визначальне протистояння між правом і силою, між гідністю та домінуванням. І в такому протистоянні нейтралітету не існує.
Лорд Ешкрофт — міжнародний бізнесмен, філантроп, письменник і соціолог. Більше про його діяльність — на сайті lordashcroft.com. Слідкуйте за ним у X та Facebook: @LordAshcroft.