Український художник і сценограф Мирослав Дузінкевич має смак і хист працювати у великих візуальних світах — від знімальних майданчиків кіностудій у Києві до майданчиків у Голлівуді. Він дедалі виразніше говорить не лише про успішний досвід роботи в кіноіндустрії, а й про власний незалежний художній голос, сформований українською мистецькою школою, театром, живописом і багаторічним пошуком особистої естетики.
Знову увагу ім’я Дузінкевича привернуло після його участі у створенні стрічки Marty Supreme студії A24, яка здобула дев’ять номінацій на «Оскар», зокрема, за роботу художника-постановника.
Уродженець Івано-Франківщини, випускник Державної художньої середньої школи ім. Тараса Шевченка та Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, Дузінкевич до переїзду у США мав досвід співпраці з кіностудією ім. Олександра Довженка . За понад три десятиліття творчої практики він реалізував близько 80 мистецьких проєктів в Україні, Європі та США і сьогодні дедалі більше повертається до осмислення себе як незалежного митця.
Kyiv Post (KP): Ви працювали в гучних проєктах Sirens (Netflix), A Complete Unknown (Searchlight Pictures) та Marty Supreme (A24). Який із них залишив особливий слід у професійному та особистому плані?
Мирослав Дузінкевич (МД): Першим великим проєктом для мене став A Complete Unknown («Боб Ділан: Цілковитий незнайомець»). Це був, мабуть, і найскладніший досвід, адже я вперше працював у складі гільдії сценічних художників на великій американській студії. Довелося швидко освоювати нові матеріали, фарби, технології. Але вже за кілька тижнів починаєш відчувати ритм і розуміти, як працює ця система.
Найбільше вразила швидкість процесів: на одному майданчику одночасно працюють художники, столяри, монтажники — це величезна жива машина, де все відбувається дуже швидко, але водночас чітко й організовано.
Якщо говорити про найкомфортніший проєкт, то для мене це були Sirens. Зйомки проходили на Steiner Studios — це моя улюблена студія. Там особлива атмосфера: величезні простори, сильна енергетика, великі можливості для роботи з матеріалами. Коли працюєш у таких умовах, зникає відчуття постійних обмежень, і це дає свободу для творчості.
З естетичної точки зору найближчими для мене були A Complete Unknown та Marty Supreme. На обох проєктах працювала майже одна й та сама команда, а також Тімоті Шаламе, і обидві історії були занурені в атмосферу 1950–60-х років. Водночас саме Marty Supreme дав мені найбільше саме художньої роботи — багато текстур, фактур, ручної роботи з вивісками, фарбами, поверхнями. Фактично це було саме те, чого нас навчають в академії.
А якщо говорити про людський вимір, то найбільше теплих спогадів залишили саме Sirens: літо, сильна команда художників, постійне професійне спілкування, яке дуже надихає.
KP: У Голлівуді часто говорять про collaboration over authorship — співпраця над авторством. Наскільки для вас важливо залишатися впізнаваним автором усередині колективної індустрії?
МД: Залишатися впізнаваним автором у великій кіноіндустрії непросто, адже тут головне не самовираження, а максимально точне виконання певних задач, у моєму випадку — відтворення середовища, фактур і атмосфери. Усе дуже чітко організовано, тому простору для імпровізації небагато.
Водночас робота в кіно дуже вплинула на мене як на художника. Насамперед — це швидкість і вміння спрощувати процес без втрати якості. У кіно ти обмежений часом і маєш швидко досягти потрібного ефекту. Цей досвід я переніс у власний живопис.
Зараз працюю над новою серією портретів для виставок і намагаюся застосовувати там той самий принцип — точність, швидкість і концентрацію на головному.
KP: Як пандемія, еміграція (до речі, ви вважаєте своє перебування в Америці еміграцією?) та війна змінили ваше розуміння ролі художника?
МД: Чесно кажучи, я й сам не знаю, що це — еміграція чи довгострокове відрядження. І, мабуть, навіть не думаю про це. Мені завжди було цікаве все нове. Перші місяці після переїзду були непростими: невдовзі після нашого переїзду розпочався коронавірус, все було закрито, літаки не літали, страх «що буде далі». Люди боялися просто виходити на вулицю, не говорячи вже про виставки чи культурне життя. Тому треба було просто пересидіти цей час. І потихеньку ситуація почала змінюватись, життя поступово почало повертатись до звичного ритму.
Сучасний світ сильно змінився: завдяки інтернету й технологіям відстані вже майже не відчуваються. Ти можеш миттєво бути в курсі всього, що відбувається в Україні, спілкуватися з рідними й друзями незалежно від того, де перебуваєш фізично.
Я бачу це навіть на прикладі своїх дітей. Для них уже не існує такого чіткого поділу за країнами чи походженням — вони сприймають світ значно глобальніше.
Зараз у мене просто немає часу розмірковувати над тим, де я «назавжди». Є багато роботи й творчих завдань: кіно, дизайнерські проєкти, нова серія живопису. Тому я намагаюся жити за принципом «тут і зараз».
KP: Що дала вам українська академічна школа?
МД: Я переконаний, що українська художня школа дуже сильна. Передусім це стосується київської академії, але також Одеси, Харкова, Львова, Дніпра.
Найцінніше, що дала мені академія, — це малюнок і композиція. В живописі важливий колір, він більш індивідуальний, я би сказав навіть свій. Саме ця база залишається з тобою на все життя — незалежно від того, чи працюєш ти в живописі, дизайні чи кіно.
Водночас сучасна мистецька освіта вже не може існувати без нових технологій. Художнім закладам потрібно працювати з соціальними мережами та штучним інтелектом. Я й сам використовую технічні можливості для ескізів — це колосально економить час.
Але жодна технологія не замінить базових речей: малюнку, композиції та розуміння форми.
KP: Над якими темами ви сьогодні працюєте як незалежний художник?
МД: Нещодавно я став членом кількох мистецьких асоціацій у США, які регулярно проводять виставки та open call-проєкти. Саме тому вирішив повернутися до живопису й розпочати нову серію портретів своїх рідних і близьких. Для мене це дуже особиста історія — про родину, тепло й любов, яку хочеться передати через полотно.
Я дуже скучив за класичним живописом — за пензлями, олійними фарбами. Навіть запах фарби й розчинника для мене має особливе значення — з цього, власне, і почалося моє захоплення живописом у дитинстві.
Зараз я свідомо виділив собі кілька місяців на цю серію робіт і планую подавати їх на виставки та open calls мистецьких асоціацій.
KP: Ви є членом закритих професійних організацій — Salmagundi Club, USA 829 Local 829, International Guild of Realism, а також The American Artists Professional League. Що це означає для вас як митця?
МД: Професійні асоціації й клуби відіграли в моєму становленні значну роль. Коли я приїхав до США, мені здавалося, що тут переважають поп-арт і абстракція. Але згодом я відкрив для себе інший рівень мистецького середовища — професійні асоціації реалістичного живопису. Я почав відвідувати їхні виставки й зрозумів, наскільки високою є конкуренція. Щоб стати членом таких організацій, потрібно пройти складний відбір: подати портфоліо, пройти інтерв’ю, а потім роками підтверджувати свій рівень через виставки й професійні результати. Іноді на одну виставку подаються тисячі художників, а відбирають лише кілька десятків робіт.
Для мене це стало дуже важливим професійним досвідом і підтвердженням того, що українська академічна школа дає сильний фундамент.
У США саме такі професійні асоціації багато в чому формують кар’єру художника — через виставки, конкуренцію та постійну присутність у мистецькому середовищі.
KP: Коли ви думаєте про майбутнє української культури після війни — що здається вам найважливішим?
МД: Я часто думаю про українські мистецькі інституції й порівнюю їх із тим, що бачу в США. Якщо українська художня спільнота не виходитиме в міжнародний простір — через цифрові платформи, арт-ярмарки, міжнародні виставки — розвиток українського мистецтва у світі буде дуже обмеженим.
Я бачу митців, які під час війни виїхали до Польщі чи Німеччини, активно працюють, беруть участь у виставках, просувають себе. Це сильна практика. Але системної присутності українських інституцій на великих міжнародних арт-ярмарках я майже не помічаю. Часто все тримається лише на особистих ініціативах митців.
Очевидно, що потрібна державна підтримка й сучасна стратегія культурного просування.
Світ дуже змінився. І без швидких, професійних і сучасних дій українське мистецтво ризикує залишатися на периферії.