Війна Трампа проти Ірану дедалі більше набирає обрисів ситуації, коли США змушені будуть значною мірою поступитися вимогам Ірану, а в підсумку — укласти угоду, схожу на Спільний всеосяжний план дій (JCPOA).
Іран
З моменту свого створення Ісламська Республіка шукала засобу стримування нападу з боку США. Вона вважала, що знайшла його у своїй ядерній програмі та своїх союзниках.
Однак наявність ядерної програми без фактичного переходу до створення бомби виявилася найгіршим із можливих варіантів — вона не стала засобом стримування, а навпаки, призвела до того, що Іран першим зазнав нападу під час 12-денної війни 2025 року, а потім знову під час Третьої війни в Перській затоці.
І його проксі теж виявилися слабким стримуючим фактором, бо Іран не хотів ризикувати війною на їхній захист. Ізраїль і 12-денна війна значно стримали проксі Ірану.
Зрештою, розпочавши Третю війну в Перській Затоці, зробивши її екзистенційною від самого початку, ліквідувавши Верховного лідера та заявивши про бажану зміну режиму, Трамп не залишив Ірану іншого вибору, як ескалацію конфлікту шляхом ударів по сусідніх державах Перської затоки та закриття Ормузької протоки.
Змусивши Іран реагувати заради власного виживання, Трамп подарував йому той стримуючий фактор, який Тегеран до цього бачив у ядерній зброї та своїх союзниках. Але справжнім засобом стримування виявилася здатність Ірану завдавати ударів ракетами і дронами по економікам країн Перської затоки та закривати протоки, тим самим впливаючи на світову економіку шляхом порушення глобальних ланцюгів постачання, а потім і світових ринків.
Близьке розташування країн Перської затоки, їхні стратегії диверсифікації, що роблять їх стрижнем глобальних ланцюгів постачання нафти, а також зміна характеру війни з появою дронів і складність захисту від таких загроз надали Ірану нові важелі впливу.
Іран хоче угоди — він не може вічно витримувати морську блокаду і посилення санкцій, але припускає, що терпіння Трампа до болю для світової економіки та вищих цін для американських споживачів на заправках закінчиться швидше. Особливо з огляду на наближення проміжних виборів у США.
Тож Іран хоче завдати Трампу достатньо болю, щоб він ніколи більше не ризикнув атакувати його, та ще й тримав Ізраїль на відстані. Іран все ще прагне дотягнутися до «вузького місця» США, а це можливо, блокуючи протоку якомога довше.
Іран продовжуватиме грати «в довгу», затягуючи переговори та вимагаючи високої ціни у вигляді послаблення санкцій та економічної допомоги.
У короткостроковій перспективі втручання Трампа зміцнило Ісламську Республіку. Прихильники жорсткої лінії в КВІР зіткнулися з могутністю США та Ізраїлю і вижили, і це перемога для Ісламської Республіки – принаймні так вони це бачать.
Питання в тому, чи зможе ця перемога стримати очевидні вимоги народу щодо реальних політичних змін у країні. Ймовірно, ще деякий час так і буде, а зняття санкцій та економічна допомога дадуть певне полегшення. А якщо це не вдасться, режим відповість на будь-яку опозицію подальшими жорстокими репресіями.
Проте сумна реальність полягає в тому, що якби Трамп та Ізраїль не чіпали Ісламську Республіку, то економічний крах, ймовірно, приніс би зміни набагато швидше, ніж війна Трампа. На жаль, війна Трампа, схоже, продовжила існування Ісламської Республіки.
Якщо Ісламська Республіка зміцнилася, які ширші висновки можна зробити з війни щодо впливу на інших геополітичних гравців?
По-перше, на момент написання статті виглядає так, що США програли ще одну війну на Близькому Сході (до неї були Ірак і Афганістан). Гадаю, вона також може потрапити до довгого списку воєн, програних великими державами проти нібито слабших супротивників: США та Франція у В’єтнамі та в Індо-Суецькій війні, СРСР в Афганістані, можливо, війна Росії в Україні. Урок тут такий: не вплутуйтеся у війни, які не можете виграти. Можливо, це урок для Китаю щодо Тайваню.
Для США ця війна продемонструвала обмеження американської могутності. Після успішної 12-денної війни проти Ірану та «обезголовлення» у Венесуелі США, здавалося, мали величезну технологічну перевагу у світі, виступаючи як вершина світової могутності, можливо, навіть над Китаєм. Але ця війна показала, наскільки важко вести війну без чітко визначених цілей, з поганим плануванням, без стратегії виходу та без врахування думки союзників чи їхнього залучення. Вона також демонструє обмеження повітряної та морської потужності США, а також те, що важко організувати зміну режиму, не маючи готовності ввести наземні війська. Це було політичним обмеженням, накладеним попередніми невдалими війнами — в Іраку, Афганістані та інших країнах. Кажуть, що за гординею слідує падіння, і, можливо, це має стати найважливішим уроком для США в цьому конфлікті.
Хочеться сподіватися, що Трамп виніс урок із цієї поразки і наступного разу буде обережнішим, перш ніж натиснути на курок.
Однак, залежно від того, що спонукало його до такої катастрофічної авантюри в Ірані, цілком можливо, що він досі прагне змінити ситуацію або спробувати підняти свої рейтинги перед проміжними виборами за допомогою подібних ризикованих, але потенційно шкідливих авантюр — Гренландія або спроба нав’язати Україні поганий мир з Росією.
Країни Перської затоки?
Важко уявити, що після цієї війни Перська затока залишиться такою самою.
Швидкий розвиток Перської затоки протягом останніх кількох десятиліть ґрунтувався на стратегіях диверсифікації від нафти, але фінансувався за рахунок нафти. Успіх, однак, ґрунтувався на безпеці, а вона базувалася на надіях на захисну парасольку США, величезних інвестиціях у власну оборону та взаємодії з Іраном. Усі три політики зазнали невдачі.
Очевидно, що США поставили свої інтереси (або інтереси Дональда Трампа та Ізраїлю) вище за інтереси союзників у Європі та Перській затоці. Щодо постачання ракет «Патріот» у цей регіон, Ізраїль був на першому місці. А пішовши на тотальний напад на Іран і зробивши його екзистенційним, США спровокували екстремальні заходи відплати з боку Ірану проти держав Перської затоки.
Зараз під загрозою опинилася вся бізнес-модель держав Перської затоки, але меншою мірою для таких держав, як Саудівська Аравія та Оман, які мають більше експортних можливостей за межами протоки. І ми спостерігаємо розколи та розбіжності, що виникають у державах Перської затоки та між ними через ці різні експортні можливості.
ОАЕ, Бахрейн і Кувейт, мабуть, найбільше втратять від закриття або введення мита на прохід через протоку Іраном. Тож не дивно, що вони зайняли найбільш войовничу позицію.
ОАЕ, зокрема, дають зрозуміти, що хоча вони й не хотіли цієї війни, але якщо США та Ізраїль її розпочали, то вони мають її закінчити, раз і назавжди усунувши загрозу безпеці з боку Ірану. ОАЕ збентежені, навіть розгнівані тим, що інші країни Перської затоки не стали на їхній захист, і що з усіх держав регіону найбільше іранських ракет і дронів летіло на Емірати.
ОАЕ також обурені, що деякі з їхніх колишніх союзників у Перській затоці та регіоні намагалися домовитися з Іраном. На мою думку, саме це пояснює превентивне рішення ОАЕ вийти з ОПЕК. Мовляв, якщо ми не можемо покладатися на наших союзників у Перській затоці, то маємо діяти у власних інтересах — а в ОПЕК це означає не погоджуватися на скорочення видобутку, а видобувати на повну потужність і максимізувати короткострокові доходи для інвестицій в оборону та диверсифікацію.
ОАЕ також дійшли висновку, що якщо держави Перської затоки й навіть США не можуть їх захистити й убезпечити, то їм потрібно укласти союз з єдиною державою в регіоні, яка може це зробити — з Ізраїлем. Це надзвичайний крок, зважаючи на настрої в мусульманському світі щодо Гази, Лівану та інших країн.
Але знову ж таки, ОАЕ вважають, що необхідність вимагає дій, і вони повинні діяти у своїх інтересах, безпека є екзистенційним питанням для всієї їхньої бізнес-моделі, звідси й готовність укласти союз з Ізраїлем.
Кувейт і Бахрейн — у деяких аспектах схожі на ОАЕ, хоча дещо обмежені власними стратегічними зв’язками з Саудівською Аравією. Слід зазначити, що Бахрейн також вважає ризики, пов’язані з Іраном, екзистенційними з огляду на те, що більшість населення країни складають шиїти, а монархія є сунітською, а також з огляду на історію шиїтських заворушень, зокрема з 2011 року, які врешті-решт були припинені завдяки втручанню Саудівської Аравії.
Бахрейн очолив зусилля з метою забезпечення підтримки резолюції Ради Безпеки ООН, яка б санкціонувала застосування сили для відкриття протоки (резолюцію заветував Китай).
Саудівська Аравія — перебуває в кращому становищі, ніж ОАЕ, Бахрейн і Кувейт, оскільки має альтернативні експортні маршрути. Як і інші держави Перської затоки, Саудівську Аравію здивувала нездатність США виконати зобов’язання свого стратегічного альянсу з державами Перської затоки та захистити їх від нападу з боку Ірану. Окрім того, нападаючи на Іран всупереч інтересам держав Перської затоки, Ер-Ріяд, на мою думку, нарешті зрозумів, що інтереси США не збігаються з його інтересами та інтересами держав Перської затоки.
Тому Саудівська Аравія дотримується двостороннього підходу: з одного боку, вона прагне посередничати в укладенні угоди з Іраном, а з іншого — намагається забезпечити альтернативні оборонні союзи, щоб заповнити прогалину, залишену США. Останні зусилля призвели до поглиблення оборонних зв’язків із Єгиптом, Пакистаном і Туреччиною. На економічному фронті вона висловила бажання ще більше диверсифікувати торгівельні маршрути – зокрема, планує побудувати транспортні шляхи та трубопроводи до ринків Європи на північ через Сирію, Йорданію та Туреччину.
Це, можливо, пояснює дедалі важливішу роль Саудівської Аравії у зусиллях щодо забезпечення миру та стабільності в Сирії, а також швидку нормалізацію відносин із Туреччиною після надзвичайно згубної справи Хашоґґі. Саудівська Аравія, безсумнівно, зараз вважає себе лідером у Перській затоці та сунітському ісламському світі.
Те, як розвиватиметься партнерство STEP (Саудівська Аравія – Туреччина - Єгипет - Пакистан), буде частково залежати від того, наскільки ці інші держави приймуть саудівське лідерство (а можливо й гегемонію), а також від бажання використовувати розвиток оборонних технологій як рушійну силу власної стратегії економічної диверсифікації. Чи буде, наприклад, Туреччина готова обмінюватися оборонними технологіями з Саудівською Аравією, скажімо, в обмін на фінансову підтримку?
З вищесказаного, однак, очевидно, що зараз ми спостерігаємо формування двох чітких угруповань мусульманських держав: одного на чолі з ОАЕ, до якого, можливо, входять Кувейт і Бахрейн, що розглядають війну з Іраном як привід для зближення з Ізраїлем, а другого на чолі з Саудівською Аравією, до якого входять такі країни, як Туреччина, Єгипет, Пакистан і Катар, що прагнуть союзу з мусульманськими державами, які поділяють їхні погляди.
З огляду на тривалі напруження та суперництво між КСА та ОАЕ, що спостерігаються в Ємені, Сирії, Сомалі, Судані та Лівії, виникає запитання: чи не веде все це до якогось довгострокового конфлікту?
Такі країни, як Туреччина, Єгипет, Пакистан та інші, відчувають дискомфорт через цей новий розкол і, безумовно, не хочуть опинитися в ситуації, коли доведеться обирати між регіональними лідерами — ОАЕ та КСА, але схоже, що війна з Іраном наближає нас до цього моменту.
Певно, що дехто стверджуватиме, що це лише грає на руку Ізраїлю та Ірану, які бачать розкол сунітських держав.
Ізраїль — Після 12-денної війни та попереднього розгрому Хамасу й Хезболли Ізраїль поставав як регіональний гегемон із величезною технологічною та військовою перевагою. Однак провалена війна з Іраном показала справжні обмеження могутності США та Ізраїлю. Але, зокрема, у випадку Ізраїлю, сприйняття цієї країни як такої, що постійно веде війни за межами своїх кордонів, призвело до того, що вона програла війну за світову громадську думку, що може виявитися дуже згубним у майбутньому.
Наприклад, якщо раніше думка американців зазвичай була у співвідношенні 2/3 до 1/3 на користь Ізраїлю, а не палестинської справи, то зараз ситуація змінилася на протилежну, і це цілком може поставити під загрозу майбутню військову та фінансову підтримку Ізраїлю з боку США та Заходу. Як і у випадку з Трампом, Ізраїль, можливо, переоцінив свої сили у цій війні з Іраном і може заплатити за це в довгостроковій перспективі.
Пакистан — загальновизнано, що він проявив неабияку кмітливість, запропонувавши Трампу та Ірану свої посередницькі послуги для укладення миру. Трамп потрапив у скрутне становище, і Пакистан намагається запропонувати йому шляхи виходу.
Це відбувається після геніального кроку Пакистану, який запропонував висунути Трампа на Нобелівську премію миру за посередництво у нещодавній війні з Індією, хоча важко зрозуміти, що насправді зробив там Трамп. Прем’єр-міністр Шахбад і фельдмаршал Мунір просто вміють грати на самолюбстві Трампа.
Це, ймовірно, принесе сприятливе ставлення до митних тарифів (це вже сталося) та, ймовірно, фінансування. Але Пакистан також швидко використав свій ядерний арсенал для зміцнення відносин із Саудівською Аравією, підписавши там угоду про стратегічне оборонне партнерство, приєднавшись до партнерства STEP та швидко відправивши свої військові літаки та інші ресурси для оборони Саудівської Аравії проти Ірану. Це забезпечить Пакистану вкрай необхідну фінансову підтримку від Саудівської Аравії та, ймовірно, Катару.
Однак за поглиблення зв’язків із Саудівською Аравією Пакистану довелося заплатити ціну – погіршення відносин з Еміратами, які припинили ключові кредитні лінії та оголосили про скасування віз для пакистанських заробітчан в ОАЕ. Останнє поставить під загрозу ключові потоки грошових переказів, але Саудівська Аравія, ймовірно, компенсує будь-який дефіцит, як це було з покриттям частини втрачених саудівських кредитних ліній на суму 3,5 млрд доларів.
Туреччина — у короткостроковій перспективі війна в Ірані ускладнила макроекономічне управління для Мехмета Сімшека. Туреччина є величезним імпортером енергоносіїв — щорічний рахунок за імпорт енергоносіїв становить близько 50 млрд доларів, що дорівнює 3–4 % ВВП. За приблизними підрахунками, кожне підвищення ціни на нафту на 10 доларів додає 3–5 млрд доларів до й без того зростаючого дефіциту поточного рахунку і збільшує інфляцію на 1,1 %.
Щодо останнього, Центральний банк Туреччини (CBRT) вже намагається знизити стійку інфляцію (чому зараз не сприяє небажання центрального банку підвищувати ставки).
Отже, ймовірна ціна нафти на рівні 100 доларів за барель протягом тривалого періоду збільшить дефіцит поточного рахунку до понад 50 млрд доларів і додасть 3–4% до інфляції, яка вже застрягла на рівні понад 30%. Це вказує на ризики ослаблення ліри та потенційного зростання інфляції й облікових ставок, що означає зниження реального зростання ВВП напередодні виборів.
Проте на тлі цього війна в Ірані, як і війна в Україні, підтвердила геополітичне значення та важливість оборонних технологій Туреччини для США, Європи та країн Перської затоки.
Усі шляхи безпеки, як правило, ведуть до Туреччини. Отже, членство Туреччини в організації STEP, ймовірно, принесе цінне фінансування від Саудівської Аравії, Катару та інших країн Перської затоки. Навіть ОАЕ, які, ймовірно, незадоволені тісними зв’язками Туреччини з Саудівською Аравією, все одно прагнуть скористатися оборонно-технічним потенціалом Туреччини, про що свідчить нещодавня телефонна розмова між Ердоганом і наслідним принцом Саудівської Аравії Мухаммедом ібн Салманом ас-Саудом, а також візит шейха Мансура бін Захеда Аль-Наяна до Стамбула, який відбувся цього тижня.
Тим часом війна в Ірані лише допомогла кристалізувати розуміння в Європі ключової важливості Туреччини для європейської оборони завдяки її військовій потужності та оборонним технологічним можливостям у сфері безпілотників тощо. Ми бачимо, як Велика Британія, Бельгія, Іспанія, Італія та інші європейські країни укладають стратегічні оборонні угоди з Туреччиною.
Все це, ймовірно, принесе вкрай необхідне фінансування для покриття підвищених потреб у зовнішньому фінансуванні внаслідок зростання цін на нафту, а також, можливо, нові торгові відносини з Європою в рамках розширеного Митного союзу.
Тим часом відносини між США та Туреччиною є найкращими за останні десятиліття, оскільки Туреччина пропонує США рішення щодо Сирії та інших питань. Це має сприяти розвитку торгівлі, фінансування та інвестицій.
Росія/Україна: Спочатку вважалося, що війна в Ірані надала Росії нового імпульсу для продовження війни в Україні, оскільки вищі короткострокові ціни на нафту забезпечили російській економіці такий необхідний поштовх. Це сталося в той час, коли наприкінці 2025 та на початку 2026 року санкції нарешті почали тиснути на російську економіку.
Також передбачалося, що дефіцитні американські боєприпаси будуть перенаправлені до Перської затоки, а для оборони України їх стане менше. Насправді, на мою думку, все дещо інакше. Сіючи розбрат у Перській затоці та спостерігаючи вихід ОАЕ з ОПЕК, у Москві побоюються, що все це призведе до розпаду координації між виробниками нафти та зниження довгострокових цін на нафту.
На додачу до падіння попиту це може призвести до того, що десь за рік ціни на нафту будуть значно нижчими, ніж до війни в Ірані — уявіть собі 50 доларів за барель. Якщо повернеться попередня знижка в одну третину на нафту марки «Urals», ціна 30–40 доларів буде катастрофічною для російської економіки.
Тому я відчуваю, що війна в Ірані породила в Росії не оптимізм, а страх, і це супроводжується скаргами на стан російської економіки — рецесію, високу інфляцію, високі облікові ставки та низький рівень інвестицій.
Натомість в Україні, схоже, з’явився новий оптимізм, оскільки можливості її технологій безпілотників були ще раз продемонстровані під час оборони країн Перської затоки проти Ірану. Це призвело до підписання з ними нових стратегічних оборонних угод, що сприяє подальшій ізоляції Росії.
Думаю, що країни Перської затоки роздратувала підтримка Ірану з боку Росії, і через це, ймовірно, вони не сприятимуть фінансовим операціям з Росією. Це ще більше затягне зашморг навколо російської економіки.
Тим часом той факт, що США просувають свої інтереси у веденні війни в Перській затоці, ціною підвищення світових цін на енергоносії, підштовхнув Україну до того ж. Отже, Україна перейшла до рішучих дій у своїх далекобійних ударах по російській енергетичній інфраструктурі. Це звільнило Україну від обмежень і додало їй впевненості в собі.
А нові оборонні технологічні можливості України, продемонстровані в Перській затоці, лише підкріпили думку Європи про те, що тепер її оборона залежить від України. І вся дискусія щодо членства України в НАТО є зайвою. Зараз дискусія точиться навколо того, як ми інтегруємо Україну в європейську оборону. Зараз Україна робить більший внесок у європейську оборону, ніж навпаки. Україна є більшим надбанням для Європи, ніж навпаки.
Відсутність впевненості у Росії проявилася минулого тижня у стриманих урочистостях з нагоди Дня Перемоги, що свідчило про те, що війна нарешті дійшла до Росії, і Путіна більше за все турбує його особиста безпека.
Багато про що говорить той факт, що Росія – нібито велика держава – не здатна захистити своїх лідерів у центрі Москви. Можливо, саме тому, після ліквідації Алі Хаменеї Путін більше не впевнений, що США зможуть стримати Україну від подібної операції з усунення керівництва.
Виглядає так, що зараз Україна виграє війну, а Росія програє, і це цілком може змусити Росію піти на серйозні мирні переговори.
А що Європа? З одного боку, Європа програє від війни в Ірані через вищі витрати на імпорт енергоносіїв, вищу інфляцію та, ймовірно, нижчі темпи зростання. З іншого боку, війна Трампа проти Ірану лише закріпила думку, що Європа більше не може покладатися на США і повинна розвивати власний автономний оборонний потенціал.
Це означає, що немає іншого вибору, як інвестувати більше у власну оборону та спробувати реформувати європейську економіку для підтримки власної оборони, а також поглибити оборонні зв’язки з ключовими європейськими союзниками — Туреччиною та Україною, а також країнами Перської затоки.
Китай — війна Трампа в Ірані стала подарунком для Китаю. Вкотре США загрузли у війні на Близькому Сході, з якої не можуть вибратися, марнуючи при цьому кров, дефіцитні ракети та кошти.
Як зазначалося вище, ще один важливий висновок: великі держави не повинні втягуватися у війни, які не можуть виграти. Але тепер Трампу потрібно бути ввічливим із Сі, щоб він чинив тиск на Іран, аби той погодився на мирну угоду зі США. А війна викрила обмеження американських збройних сил та їхню очевидну нездатність винести уроки з мінливого характеру ведення війни, що проявився в Україні.
Небажання ВМС США розгортати кораблі в протоках, можливо, відображає те, що ми бачили в Україні — українські морські дрони перемогли Чорноморський флот Росії.
Я думаю, що Китай винесе з цього уроки, і морські дрони, ймовірно, стануть частиною будь-якої стратегії протидії ВМС США під час оборони Тайваню. Чи зробило це китайський напад на Тайвань більш імовірним? Зрештою, я думаю, що китайці не настільки дурні, як США, щоб втягнутися у війну з невизначеним результатом.
Це, мабуть, найбільший висновок із провалу війни Трампа з Іраном.
Перевидано з блогу автора @tashecon. Дивіться оригінал тут.
Погляди автора статті не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.