Українська співачка й авторка пісень Яна Шемаєва, більш відома під псевдонімом Jerry Heil, має у своєму доробку і вірусні хіти, які здобули шалену популярність, і бронзу у фіналі Євробачення-2024, і потужні соціальні музичні проєкти, і приклади яскравих творчих колаборацій. Jerry Heil за роки свого становлення стала справжньою українською зіркою, впізнаваною на світовій сцені зі статусом культурної амбасадорки України.
На Kyiv Post ексклюзивне інтерв’ю, в якому вона розповіла про своє останнє шоу та не лише нього.
Kyiv Post (KP): Ваше шоу «Джерело» у Палаці спорту багато хто назвав однією з головних культурних подій сезону та одним із найсильніших концертних шоу останніх років в Україні. У який момент ви зрозуміли, що це вже виходить за межі просто сольного концерту?
Jerry Heil (JH): Я зрозуміла це ще під час першої розмови телефоном з Аланом (Алан Бадоєв — український режисер, сценарист, кліпмейкер і телеведучий — ред.), коли він озвучив, як відчуває мене та мою творчість сьогодні. Я відчула дозвіл на музичну свободу і вирішила, що оркестровим аранжуванням бути. І таким, щоб, якщо заплющити очі, ти потрапляєш у кіно, у театр. Алан зробив так, щоб для цього заплющувати очі не довелося.
А далі пазл нашої картини розширювався, бо до нього додавалися інші важливі гравці українського мистецтва, які творять індустрію сьогодні: Руслан Махов, балет FREEDOM, балет під керівництвом Насті Харченко, Президентський оркестр, у виконанні яких я мала за честь почути те, що ми створили разом із музичною командою. Я досі щодня перепроживаю всі етапи підготовки — це незабутній досвід.
KP: Після шоу чимало музичних експертів говорили, що «Джерело» задало нову планку для українських live-виступів — і за масштабом, і за драматургією, і за візуальною мовою. Наскільки для вас було важливо довести, що українська поп сцена сьогодні здатна створювати події світового рівня навіть під час війни?
JH: Ми не планували нічого «доводити». Наша мета була — створити шоу таким, яким ми мріємо бачити його сьогодні в Україні. Висота польоту думок та майстерності тих, хто створював «ДЖЕРЕЛО», зробили його таким.
Але що я точно планувала — це сказати, що не обов’язково їхати з України, щоб побачити світовий рівень. Ми — центр Європи. У нас потужна культура, неймовірні люди, неймовірна аудиторія. Я відчуваю, що настав час, коли до нас нарешті приїжджають і глядачі, і артисти з інших країн.
Нам вдалося і те, й інше: були глядачі, які приїхали з Хорватії, Великої Британії, Мальти, і артисти — Іріна Рімес з Румунії, Nemo зі Швейцарії. Ми хочемо зробити це традицією.
KP: Ви маєте багато колаборацій з різними артистами — українцями та іноземцями. За яким принципом обираєте партнерів?
JH: В першу чергу, це люди, музика яких мені імпонує. Зазвичай так складається, що спільними у нас є не лише музичні смаки, і ми продовжуємо дружити. Музика дійсно має силу об’єднувати.
KP: Ви вже пройшли досвід «Євробачення» як учасниця від України. Як участь у цьому міжнародному пісенному конкурсі змінила вас?
JH: Участь у «Євробаченні» та кампанії, які були там проведені, показали мені, що музика — це впливова універсальна мова, якою, зокрема, можна висвітлювати складні для сприйняття теми.
Після участі я почала створювати багато музики рідною мовою з національними мотивами і була дуже щаслива, що неймовірна кількість закордонної аудиторії не просто залишилася зі мною — люди пишуть, що ця музика надихнула їх вивчати українську, приїжджати в Україну, цікавитися її культурою.
Це також відкрило багато можливостей для міжнародних колаборацій, звісно. Іріна Рімес взагалі казала, що дізналася про мене саме на «Євробаченні» — і ось вона стоїть на сцені Палацу спорту в Києві.
KP: Ви активно працюєте на міжнародну аудиторію. Як ви шукаєте та утримуєте баланс — бути зрозумілою світу й залишатися автентичною для українців?
JH: Раніше я страждала від думок, що в музиці намагаюся взятися за кожен стиль — мені подобається писати різними мовами. Кожен новий трек виглядав як трек іншого артиста. А потім я наважилася об’єднувати всі свої музичні «хотілки» в межах одного треку. І ось цей «франкенштейн» не просто став визначальною характеристикою моєї творчості, а й дозволив мені водночас експериментувати та розширювати географію.
KP: Ви навчалися за кордоном. Наскільки цей досвід змінив ваше бачення музичної індустрії? І що Україна вже робить краще, ніж Захід?
JH: У мене був різний досвід написання музики за кордоном — як у межах навчання, так і в межах сонграйт-сесій. Нещодавно їздила в LA, щоб набратися американських сонграйт-знань від людей, які активно працюють в індустрії і пишуть для відомих імен. Періодично пишу у Швеції.
Всюди своя специфіка, не скажу, що десь щось краще. Але українська перевага однозначна — це швидкість.
KP: Як народжуються ваші соціальні музичні ініціативи, як, наприклад, соціальна пісня Earth (Dradada) про розмінування? Який резонанс вони мають, на ваш погляд?
JH: Це те, що мене хвилює, і я хочу, щоб це хвилювало не тільки українців. Важко виміряти резонанс, проте про такі речі починають говорити й великі міжнародні медіа, зокрема CNN.
Музика для мене — це універсальна мова, яка робить складне простішим для сприйняття і по-справжньому торкає серця. Я це дуже чітко бачу і в коментарях, які отримую від людей із різних країн.
Коли ми їздили до Японії з темою розмінування, я, зокрема, спілкувалася з японськими державними діячами, студентами, школярами. І я побачила, що для них дуже сильно працює саме емоція, людський досвід — це те, що найшвидше знаходить відгук, навіть якщо ви спілкуєтесь різними мовами і живете в абсолютно різних контекстах.
І це ще раз підтвердило мені, що музика і загалом мистецтво може бути тим самим містком, який об’єднує дуже різні світи через прості, але щирі почуття.
KP: Наскільки важко в нинішніх умовах розвивати свій власний лейбл?
JH: Непросто, але я й не роблю це сама. Моя зона відповідальності — найцікавіша: це креатив, створення музики або сапорт. Ми якраз готуємо до виходу кількох незалежних артистів: в одному випадку я писала пісню, в іншому — лише підтримую досвідом.
KP: Де, в чому джерела вашої сили?
JH: В спокійних ранках, але також і в безсонних ночах. У природі. У зустрічах за келихом ностальгії з батьками.У подорожах з командою — вони теж моя сім’я. У рідній землі — завжди після подорожей на кордоні видихаю з полегшенням. Тут перезавантажуюся і готова до нових звершень.У цих самих нових вершинах і, головне, в чомусь всередині, що постійно штовхає мене до них.
KP: Якби ви були на моєму місці — журналіста, то що б спитали у Jerry Heil?
JH: Мабуть, спитала би щось на кшталт: “How much is the fish?” (це для олдів 😂).
Або, можливо: “Що ти втратила дорогою до мрії — і чи точно воно того вартувало?”.
Або: “Як це — ніколи не танцювати і наважитися робити це публічно на концертах та в кліпах?”.
Мені подобається говорити про рух не просто попри страх, а про рух прямо в найстрашнішу точку своєї свідомості — бо дуже приємно виявляти, що саме там заховані найсолодші treasures.
KP: Якщо подивитися наперед: ким ви себе бачите за 5 років?
JH: Людиною, перепрошую за пафос, але шоу-бізнес часто про виклики, які відкривають непрості запитання до себе. На них треба чесно собі відповідати, щоб пройти цю гру.
Ну і, звісно, людиною, яка зробила внесок у міжнародне звучання України.
Я була нещодавно на концерті Rosalía. Мій улюблений момент — не той, який усі постили в соцмережах, а коли вона просто стояла і співала іспанську народну пісню. Я мрію стояти так на великій сцені десь у Лондоні й співати українську народну пісню так, щоб 20+ тисяч глядачів слухали, зачаровані, ніби в трансі. Я знаю, що це можливо — знаю, що це наш час, час української культури.
Хочеться бути людиною, яка принесла трохи мистецтва в поп, трохи українського — у світовий поп і трохи світового — в український.
І хочеться зробити так, щоб великі сцени України були такими ж бажаними для артистів з інших країн, як і інші великі майданчики світу.
Все це здійсненно, і ми вже над цим працюємо з командою ❤️🔥