Здається, що пояснювати загрози російської культурної політики за кордоном на 13-му році війни мало б бути простіше. Однак ситуація на практиці демонструє дещо протилежне. Російська культура та її представники все ще залишаються частиною повсякденного культурного простору європейських країн і продовжують тріумфувати на вечірках у країнах так званого Глобального Півдня.
Можна заперечити: світ начебто засуджує Росію за її дії, має досвід санкцій проти російських митців і навіть відкриває кримінальні провадження щодо щодо «найкращих» з них. І це справді так. Але проблема в іншому: світ, здається, має коротку пам’ять і досі перебуває під впливом наративу про те, що «культура та наука — поза політикою», дозволяючи Росії грати за власними правилами.
У 2022 році, як реакцію на повномасштабне вторгнення Росії в Україну, ЄС запровадив санкції проти низки центрів російської культурної дипломатії, зокрема «Россотрудничества», мережі «Русский дом», фонду «Русский мир» та Фонду підтримки публічної дипломатії імені Горчакова. Майже чотири роки потому, попри обмеження та суспільний осуд, ці структури продовжують працювати, відкрито просуваючи необхідні Кремлю наративи серед європейців і певною мірою дестабілізуючи ситуацію.
Для Росії такий крок Європи у 2022 році став несподіваним і болючим. Адже в російському баченні саме концепція «культура поза політикою» відігравала ключову роль у впливі на Європу та формуванні її ставлення до війни, України й самої Росії.
Втрачати це поле впливу Москва не збиралася, тому швидко знайшла кілька лазівок, які дозволяють і сьогодні продовжувати цю діяльність.
Серед таких механізмів — дипломатичний захист для керівників центрів російської культурної дипломатії, частина з яких є чинними співробітниками дипломатичних установ РФ або Міністерства закордонних справ Росії. Показовим став кейс навколо «Русского дома» в Берліні та його керівника Павла Ізвольського у 2023 році.
Інший фактор — фінансування. Після замороження банківських рахунків центри перейшли на готівкові розрахунки або отримання «благодійних внесків» і «подарунків від меценатів». Відстежити й заблокувати такі потоки коштів значно складніше.
Важливу роль відіграє й рівень виконання санкцій у самих країнах ЄС. Відповідальність лежить на окремих державах-членах, а підходи різняться кардинально. Румунія, Польща, Словенія та Словаччина закрили такі центри ще у 2022 році. Молдова — у 2025-му, назвавши їх «прямою загрозою національній безпеці». Натомість Німеччина, Франція та Чехія, попри публічну підтримку України, центри не закрили.
Причини можуть бути різними: попередні політичні та економічні домовленості з Москвою, історичне відчуття провини перед росіянами після Другої світової війни, живучість концепції «культура поза політикою», брак чітких юридичних механізмів або традиційне небажання ескалувати ситуацію.
Втім, санкції та суспільний осуд усе ж мають вплив. Це помітно хоча б із трансформації публічної риторики російських культурних центрів. Якщо до 2022 року вони відкрито просували ідеологію «русского мира» та агітували за війну проти України, то тепер концентруються на темах «традиційних цінностей», російської культури й мови, а також пам’яті про «великую отечественную».
Окрім традиційних парадів «побєдобєсія», мережа «Русских домов» спільно з «Россотрудничеством» організовує виставки російських культурних цінностей у Парижі, експозиції про «російський спротив нацизму» в Берліні, Будапешті, Афінах і Мадриді, а також лекції, присвячені «реабілітації» постатей Івана Грозного, Петра І, Катерини ІІ та Олександра Невського у Барселоні, Белграді й Римі.
Поширеним є і привласнення українських діячів культури — зокрема Казимира Малевича, Бориса Пастернака та Олександри Екстер.
Комунікація цих центрів також спрямована або на підкреслення «братніх зв’язків» між країнами — як у Чехії, Румунії чи Угорщині, — або на демонстрацію нібито визначального впливу Росії на формування культури інших держав, зокрема Іспанії, Франції, Німеччини чи Італії.
Подекуди діяльність виходить далеко за межі культурної дипломатії. Наприклад, у 2024 році сербський баяніст Алекс Мірковіч за сприяння «Русского дома» в Белграді відвідав окупований Крим. У Римі ж проводили лекції про «необхідність побудови справедливого багатополярного світового порядку» на тлі російських наративів про «возз’єднання» окупованих українських територій із РФ.
Європейські санкції не зупинили російську культурну експансію — вони лише змінили її географію.
Після 2022 року Росія активно розширює присутність у країнах, де менше інституційних бар’єрів, сильніші антизахідні настрої та традиції нейтралітету, а також там, де Москва прагне отримати політичну підтримку й голоси в ООН — у країнах Глобального Півдня, Африки та Азії.
Показовою є статистика: до 2022 року «Россотрудничество» мало в Африці сім центрів — переважно спадок радянської епохи. Станом на 2025 рік їх уже 22, ще 14 перебувають у процесі відкриття. У Латинській Америці, Азії та на Близькому Сході — по 12 центрів у кожному регіоні.
У цих країнах Росія діє значно відкритіше й агресивніше, ніж у Європі. Лекції про російську культуру в Тунісі чи Мар-дель-Платі, мовні клуби в Дамаску, покази фільмів у Каракасі, театральні постановки в Сантьяго-де-Чилі, концерти в Аммані, Бенгазі чи Ташкенті, виставки про «Велику Вітчизняну війну» — лише верхівка айсберга.
Через ці центри Росія системно просуває небезпечні політичні наративи: «Захід — колонізатор, Росія — визволитель», «Росія є партнером у боротьбі за суверенітет», «вибір між Заходом і Росією — це вибір між приниженням і гідністю».
Під прикриттям цієї риторики відбуваються вербування молоді, укладання військових та економічних угод, доступ до природних ресурсів.
«Фонд Горчакова», зокрема, реалізує довгострокові програми на кшталт «Азиатского диалога» та «Школи по Центральной Азии», а також професійні програми InterRussia для електриків, медиків, STEM-фахівців і працівників ядерної сфери в африканських країнах.
Окремо варто згадати систематичні лекції за участю представників Російської православної церкви та Міністерства оборони РФ у Банґі чи Рамаллі, де поширюються тези про «героїзм» і «вищість» росіян.
Ще один напрямок — гуманітарна діяльність і будівництво соціальної інфраструктури в Дар-ес-Саламі, Ханої чи Бейруті.
Якщо стежити за подальшим розвитком російської культурної дипломатії, особливо показовими є дві тенденції.
Перша — програма «Русские сезоны», яка стартувала у Бразилії у 2024 році, у 2025-му продовжилася в Бахрейні та Омані, а у 2026 році має відбутися в Таїланді. Гастролі російських театрів, виставки музеїв та культурні обміни — частина ширшої стратегії просування концепції «русского мира».
Друга — масштабне культурне зближення Росії з авторитарними режимами. Йдеться про рік російської культури в Китаї у 2024–2025 роках, домовленості з КНДР про активний культурний обмін у 2025–2027 роках, а також меморандум про співпрацю між так званою «Российской галереей искусств» та музеями Анауакальї в Мексиці й Ласара Сеґала у Бразилії, підписаний у 2025 році.
Замість висновку
Кремль витратив десятиліття на те, щоб переконати світ: культура — поза політикою. Але це ніколи не було філософською позицією. Це була стратегія впливу.
Сьогодні «Русские дома» працюють у Банґі та Бамако, «Русские сезоны» гастролюють від Ріо-де-Жанейро до Бангкока, а музеї в Мехіко підписують меморандуми з установами в окупованому Криму — без гучних заголовків і без наслідків.
І все це відбувається паралельно з повномасштабною війною, яка триває вже п’ятий рік.
Питання вже не в тому, чи є це загрозою. Питання в тому, скільки ще має статися — у Європі, Африці, Азії та Америках — перш ніж теза «культура поза політикою» перестане бути зручною відповіддю на незручні питання.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.