Спершу зверніть увагу на допис кореспондента BBC Стіва Розенберга:
У суботу Владімір Путін, схоже, припустив, що війна в Україні «наближається до завершення». Сьогодні одна російська газета пише, що «спроби зрозуміти, що саме він мав на увазі, — це ворожіння на кавовій гущі». І чи дійде зрештою до переговорів із Європою? #ReadingRussia
Але зверніть увагу й на альтернативний погляд, який наводить FT:
Мабуть, ці два погляди можна поєднати, якщо звернути увагу на головне: і Москва, і Київ, схоже, втратили інтерес до мирного процесу під проводом США, але є підстави вважати, що обидві сторони могли б бути більш зацікавлені в переговорах за посередництва Європи.
В Україні, як на мене, Трампу ніколи по-справжньому не довіряли й сприймали його радше як політика, який просуває вигідний Москві сценарій. У Києві навряд чи колись серйозно розглядали можливість погодитися на такий підхід, а переговори зі США радше використовували, щоб виграти час — до моменту, коли Україна стане достатньо незалежною у військовому плані, аби мати змогу прямо послати Трампа під три чорти. Схоже, цей момент настав.
І навіть у Москві, як на мене, вже вичерпалося терпіння щодо Трампа — і цього нашвидкуруч зліпленого та відверто недолугого переговорного процесу. З точки зору Кремля немає сенсу намагатися нав’язати Україні невигідну угоду, якщо Трамп усе одно не здатен гарантувати її виконання. Ба більше, спроби продавити настільки відверто проросійський сценарій лише ще більше згуртували Європу навколо України.
Власне, саме це й сталося. І, думаю, у Москві дедалі більше підозрюють справжні наміри США — особливо після операцій зі зміни режимів у Венесуелі та Ірані, а також після схожих розв’язок у Сирії та Іраку. Можливо, у Кремлі вважають, що після Куби наступною мішенню може стати й сама Росія.
Тож зараз США фактично відходять на другий план у переговорному процесі, і, як на мене, це відкриває для Європи вікно можливостей. Путін натякає на це, коли згадує Шредера як можливого посередника в мирних переговорах — хоча такий варіант навряд чи спрацює. Водночас я чув і прізвище Меркель. Суть у тому, що Європа раніше постійно скаржилася, що її відсунули від американо-російських переговорів щодо України. Але тепер, коли самі США опинилися осторонь, утворився вакуум, який Європі доведеться заповнювати. Якщо Європа хоче визначати, чим завершиться війна в Україні, і впливати на сам переговорний процес, їй доведеться активніше включатися й починати переговори.
Але чому Росія взагалі нарешті зацікавилася миром в Україні?
Парадокс у тому, що багато хто вважав: війна в Ірані зіграє Росії на руку — підніме ціни на нафту та енергоносії й фактично стане для Москви своєрідною «карткою виходу з в’язниці». Адже наприкінці 2025-го — на початку 2026 року дедалі більше ознак свідчили, що санкції нарешті почали працювати: дефіцит бюджету зростав, профіцит зовнішньої торгівлі скорочувався, економічне зростання сповільнювалося, а сама економіка входила в рецесію. Ба більше, навіть попри короткострокове зростання цін на нафту, російський уряд майже на цілий відсотковий пункт знизив прогноз реального зростання ВВП на 2026 рік — до лише 0,4%.
Насправді ж російська економіка вже перебуває в рецесії, і я досі очікую негативного показника за підсумками всього року.
Втім, реальність, схоже, інша. Війна в Ірані справді короткостроково підняла ціни на нафту та енергоносії, але водночас вона розколола ОПЕК: ОАЕ вирішили вийти з організації та фактично оголосили курс на максимальне нарощування видобутку. З точки зору Москви це цілком може виглядати як передвісник нової нафтової війни — із різким збільшенням пропозиції вже приблизно за рік, саме в той момент, коли нинішнє зростання цін почне бити по попиту через уповільнення світової економіки.
Для Росії це могло б стати катастрофою, адже за такого сценарію приблизно за рік ціни на нафту можуть виявитися нижчими, ніж до початку війни в Ірані. А якщо Росія й надалі продаватиме Urals із санкційним дисконтом у третину ціни, це може призвести до падіння вартості російської нафти до $30–40 за барель.
Водночас, якщо ринок нафти справді входить у фазу жорсткої боротьби експортерів за частку світового ринку, Росія опиняється у вкрай невигідному становищі. Поєднання санкцій і українських далекобійних ударів дронами вже призвело до того, що Москва не може навіть виконати свою чинну квоту ОПЕК із видобутку.
Додайте до цього роки хронічного недоінвестування — і стане зрозуміло, що Росія просто не здатна компенсувати падіння цін збільшенням видобутку. Для Москви такий сценарій міг би обернутися справжнім обвалом економіки — рівня кризи 1998 року. І, думаю, саме про це зараз говорять Путіну російські економісти та його радники — звідси й ця нова готовність Кремля говорити про мир.
Але, думаю, Путін дедалі більше зважає й на інші чинники.
По-перше, це щораз складніша ситуація Росії на фронті. Українські технології і дрони фактично стабілізували поле бою на користь Києва: Росія зазнає колосальних людських втрат щомісяця. Імовірно, російські втрати й далі обчислюються десятками тисяч убитих і поранених щомісяця, тоді як компенсувати їх новим набором стає дедалі важче.
Україна змогла компенсувати нестачу живої сили технологіями та дронами і тепер уже сама повільно просувається вперед. Схоже, українська оборонна промисловість зараз працює на максимальних обертах, а дедалі тісніша кооперація та інтеграція з Європою лише посилюють цей ефект. Українські інновації — і здатність швидше адаптуватися та вдосконалювати технології — поєднуються з європейськими виробничими можливостями, дозволяючи Україні масштабувати виробництво дронів до рівня, який починає переважати Росію.
Принаймні саме так, схоже, ситуацію бачать у Москві. Росія втратила наступальний імпульс, і їй все важче утримувати захоплені території. В Кремлі, можливо, побоюються, що фронт може не витримати переваги України у сфері дронів і військових технологій.
По-друге, Путін, схоже, починає усвідомлювати, що саме його війна проти України змусила Європу нарешті серйозно взятися за оборонні витрати та розвиток власного ВПК. Уже цього року Німеччина, ймовірно, витратить на оборону понад €100 мільярдів. А якщо європейські країни НАТО в середньому вийдуть на рівень 2,5% ВВП на оборону, то для європейської економіки обсягом $35 трильйонів це вже майже $900 мільярдів — більш ніж у чотири рази більше за російські оборонні витрати.
Окрім того, тут ще не враховані Туреччина, яка витрачає 4% ВВП, а також Польща та країни Балтії з показниками близько 6%. Тобто реальна сума, ймовірно, буде ще вищою. І це без урахування України, яка зараз, можливо, витрачає на війну $80–100 мільярдів на рік.
Варто також пам’ятати, що Росії доводиться розпорошувати свої оборонні витрати на значно ширші зобов’язання — від стримування Китаю на сході до власних амбіцій в Африці, Центральній Азії та на Південному Кавказі. Тож ресурси, які Москва реально може спрямувати на західний напрямок для протистояння з НАТО — особливо після вступу Фінляндії й різкого збільшення спільного кордону, — набагато скромніші.
Усе це дедалі більше нагадує гонку озброєнь між СРСР і НАТО у 1980-х роках — ту саму, яку Москва зрештою програла і яка зрештою катастрофічно завершилася розпадом СРСР.
Власне, війна проти України вже настільки виснажила Росію, що Москва дедалі гірше здатна підтримувати свої стратегічні позиції у Вірменії, Сирії та Африці — достатньо згадати останні події в Малі. Водночас безпосередньо вздовж російських кордонів Фінляндія, Польща, Україна та Туреччина різко нарощують оборонні витрати й уже мають дуже боєздатні армії.
Росія програє не лише війну в Україні, а й боротьбу за військово-промислове домінування в Європі. І ця ситуація, ймовірно, лише погіршуватиметься, якщо ціни на нафту справді суттєво впадуть — а такий сценарій зараз виглядає цілком реальним.
Небезпека для Москви полягає в тому, що продовження війни проти України загрожує Росії не лише поразкою на українському фронті, а й стратегічною поразкою в Європі — з потенційними наслідками у вигляді внутрішньої нестабільності та навіть зміни режиму в самій Росії. Війна проти України ризикує стати екзистенційною вже не лише для самого Путіна, а й для Росії загалом.
Тим часом мої контакти повідомляють, що ОАЕ нарешті почали посилювати KYC-перевірки щодо російського капіталу, який працює через Дубай та інші фінансові хаби. Думаю, це частково пов’язано з невдоволенням російською підтримкою Ірану, але також, імовірно, є реакцією на тиск із боку Заходу. Це може ще більше посилити санкційний режим проти Росії й щораз сильніше ускладнювати фінансування та ведення цієї війни.
Путін сам розпочав війну проти України, але тепер усе більше схоже на те, що саме ця війна може потопити і російську економіку, і самого Путіна разом із нею.
Як на мене, у Європі все краще розуміють: зі слабшанням американських гарантій безпеки та на тлі загрози з боку Росії безпека самого континенту багато в чому залежить від того, чи зможе Україна вистояти якомога довше. Це дасть Європі час інвестувати в оборону й вибудувати власну автономну систему безпеки.
Саме це, по суті, повністю змінило підхід до питання України та НАТО. Якщо раніше йшлося про те, що Україні потрібне членство в Альянсі, то тепер усе більше виглядає так, що вже європейському НАТО потрібна Україна для власної безпеки. Членство України в НАТО на цьому тлі майже втрачає значення, адже саме Україна стає одним із головних джерел оборонних рішень для Європи.
Саме тому ЄС так швидко погодив у грудні пакет фінансування для України на €90 мільярдів. Крім того, Норвегія, Велика Британія, Канада та інші країни також почали виділяти Україні великі кошти. Фінансування України для тривалої війни, схоже, гарантоване щонайменше на найближчі два-три роки. Це, без сумніву, нервує Кремль, адже фінансові можливості самої Росії виглядають усе менш обнадійливими.
Можливо, свою роль тут відіграла й поразка Віктора Орбана в Угорщині — Путін, імовірно, усвідомив, що в нього майже не залишилося інструментів, щоб блокувати або затягувати фінансування України.
По-третє, війна в Ірані, схоже, остаточно зняла з України будь-які обмеження щодо глибоких ударів по території Росії.
Варто пам’ятати, що поки Україна залежала від постачання далекобійних ракет зі США та Заходу — Storm Shadow, Scalp, HIMARS, ATACMS — вона була змушена діяти в рамках встановлених союзниками обмежень. Зазвичай ішлося про заборону ударів по цілях на території Росії, які могли б вплинути на глобальні ринки, передусім на ціни на нафту та енергоносії.
Але з часом Україна розвинула власні можливості для далекобійних ударів і ще до війни в Ірані почала значно активніше атакувати російську енергетичну інфраструктуру. Втім, навіть тоді Захід стримував такі удари, прагнучи мінімізувати вплив на світові ціни на нафту.
Однак після ударів Трампа по Ірану ці обмеження, схоже, фактично зникли. У Києві, ймовірно, дійшли висновку: якщо США більше не надто зважають на ризик зростання цін на нафту через власні дії, то чому Україна має себе стримувати — особливо на тлі того, що Вашингтон водночас діє всупереч українським інтересам, послаблюючи санкції проти російських нафтових компаній.
Україна перестала себе стримувати. Водночас це відображало і зростання оборонної автономності від США, і відповідне послаблення важелів впливу адміністрації Трампа на Київ. У результаті Україна отримала можливість по-справжньому перенести війну на територію Росії — і, можливо, саме тому Путін дзвонив Трампу з проханням домогтися припинення вогню на час параду до Дня перемоги в Москві.
По-четверте, удари США по іранських лідерах, можливо, змусили Путіна замислитися, що й він сам тепер може стати потенційною ціллю для України. Водночас з’являється все більше ознак того, що Путін стає все більш одержимим питаннями власної безпеки, тоді як у самій Росії зростає невдоволення новими інтернет-обмеженнями Кремля.
По-п’яте, Путін, схоже, остаточно втратив надію на те, що Трамп зможе змусити Зеленського погодитися на російські умови. Важливо й те, що в Україні тепер впевнені: Київ значно менше залежить від американського фінансування та озброєння й тепер може просто послати Трампа під три чорти, якщо той знову спробує нав’язати Україні мир на умовах Москви.
Крім того, думаю, Путін може розраховувати й на те, що проміжні вибори у США послаблять Трампа та його здатність просувати будь-яку угоду, вигідну Росії. Наступний склад Конгресу, ймовірно, буде значно більш проукраїнським. А це означає, що Путін, можливо, захоче домовитися ще до виборів.
По-шосте, я не виключаю, що Путін може намагатися використати можливу поразку США в Ірані як ширму для власної поразки в Україні. Адже приховувати погані новини завжди легше серед ще більших потрясінь. І, можливо, поразка Росії в Україні виглядатиме для Кремля менш болісною, якщо США водночас зазнають схожого приниження з боку Ірану.
Усе це разом наштовхує мене на думку, що Путін нарешті справді готовий серйозно говорити про мир. Звісно, спроба просунути Шредера як свого європейського посередника навряд чи кудись приведе — його давно сприймають як людину, яка продалася Путіну. Водночас останніми днями європейські політики теж почали сигналізувати про готовність до діалогу з Москвою — достатньо згадати заяви президента Фінляндії Стубба.
Особливо показово тут інше: мирний процес під егідою США фактично мертвий. Віткоффа, Кушнера та інших уже просто не сприймають серйозно ні в Україні, ні в Європі, а, можливо, вже й у самій Москві. Одним із небагатьох реальних майданчиків для переговорів могла б залишатися Туреччина — партнер, якому досі певною мірою довіряють і Київ, і Москва. Цікаво буде побачити, чи не спробують тепер повернутися до стамбульського переговорного процесу, але вже з набагато помітнішою участю Європи.
Щодо того, яким може бути контур потенційної угоди, то, як на мене, він буде близьким до того, про що я говорю вже давно: лінія фронту залишиться там, де є зараз, і фактично буде заморожена. Питання членства України в НАТО більше не виглядає принциповим, якщо Київ отримає гарантії безпеки за ізраїльською моделлю — тобто гарантовані постачання озброєнь із Заходу та все необхідне для власної оборони без обмежень на розвиток власних збройних сил.
І, як уже зазначалося, дискусія змістилася від питання «що НАТО може дати Україні» до питання «що Україна може дати НАТО». Паралельно може з’явитися домовленість про прискорення вступу України до ЄС або принаймні чіткий часовий горизонт — наприклад, членство до 2030 року — разом із фінансовими гарантіями.
Москва, зі свого боку, могла б отримати часткове пом’якшення санкцій, але з жорстким механізмом їх автоматичного повернення у разі порушення умов миру. Водночас Росія має виплатити репарації — і $330 мільярдів заморожених активів Центробанку РФ у західних юрисдикціях могли б стати хорошою відправною точкою.
Щодо останнього пункту, варто звернути увагу на нещодавній матеріал Politico, в якому йдеться, що уряд Нідерландів намагається знову повернути в ЄС дискусію про використання цих активів для підтримки України. За цим варто стежити. Зрештою, чому європейські платники податків мають оплачувати війну Путіна проти України, поки сотні мільярдів російських державних коштів заморожені в західних юрисдикціях?
Передрук з блогу автора @tashecon. Оригінал — тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.