Цього тижня я відвідав організовану ЄБРР конференцію Chatham House «Україна — від руйнування до відновлення». Незвично те, що вона проходила не за «правилом Chatham House» (яке передбачає анонімність спікерів), тому висловлювання учасників можна вільно цитувати з посиланням на авторів.
Все це знову є підготовкою до цьогорічної чергової Конференції з питань відновлення України (URC), яка відбудеться в Польщі. Тепер це — на жаль (зважаючи на тривалість війни) — щорічні зібрання спільноти підтримки України, щоб з’ясувати, як ми будемо підтримувати відновлення та реконструкцію країни після завершення війни.
Показовим став коментар цьогорічного керівника польської URC, який зауважив, що він навіть не впевнений, чи братимуть участь США — не те щоб США зараз надавали значну фінансову підтримку Україні. Скоріше, США тепер виступають «безбілетниками» (free riders), користуючись усіма інноваціями в оборонних технологіях, які українці засвоюють на полі бою. І якщо війна в Ірані є хоч якимось показником, то США, схоже, навчилися рівним рахунком нічого з війни в Україні, коли йдеться про мінливий характер ведення бойових дій, і зокрема про дрони.
Проте було несподіванкою почути свідчення міністра армії Дрісколла в Конгресі цього тижня про надзвичайні можливості української технологічної спільноти та розробників дронів. Здається, я пам’ятаю, що Дрісколл був «яструбом» у питанні скорочення підтримки України з боку США — схоже, він змінив свою думку після візиту до Києва.
На заході Chatham House я порушив пару питань, на які не отримав задовільних відповідей:
По-перше, чи потрібна Україні дата вступу до ЄС як якір для реформ, і чи став ЄС хоч на крок ближчим до того, щоб її назвати?
По-друге, чи наблизилися ми до розробки інституційної структури для післявоєнної економічної/фінансової підтримки України, і чи можуть допомогти ті ж самі інституційні умови, які допомагали країнам-кандидатам на шляху до ЄС?
Зізнаюся, обидва питання були риторичними — я знаю відповіді на них, і знав протягом усієї війни, а щодо вступу до ЄС — то й раніше.
Щодо першого: я висвітлював події в цьому регіоні протягом останніх майже 40 років — крізь комуністичну/радянську епоху, крах цих режимів, а потім весь процес вступу до ЄС таких країн, як Польща, Угорщина тощо. І моє тверде переконання полягає в тому, що країни проводили реформи тоді, коли були встановлені чіткі дати вступу та розроблені «дорожні карти». Я завжди наводжу як приклад Копенгагенську угоду 1994 року, яка встановила ціль вступу до ЄС через десять років для першої хвилі нових членів із колишнього комуністичного блоку.
Не впевнений, що лідери ЄС справді вірили, що ці країни впораються, коли встановлювали цю ціль у 1994-му. Але маючи конкретну дату, ці країни зі шкіри пнулися, щоб забезпечити вступ. Вони виконали всі необхідні реформи. Але вони зробили це лише тому, що була чітка дата вступу. Вони припускали або вірили: якщо вони проведуть складні реформи, їх нагородою буде членство в ЄС.
Можна заперечити, що аналогічна дата була встановлена на 2007 рік для Болгарії та Румунії, але це стало вже неминучістю — тобто не було ризику через невиконання цілей вступу, і ці держави не впоралися з корупцією та організованою злочинністю. І ЄС все одно їх прийняв.
Моя думка щодо України: має бути встановлена серйозна цільова дата вступу, яка заслуговує на довіру, можливо, з перехідними положеннями для складних сфер, як-от сільське господарство, але також мають бути варіанти відтермінування, якщо вимоги (acquis) не виконуються належним чином. Я знаю, що йшли розмови про 2027 рік як дату вступу, але це просто не виглядає правдоподібним, поки триває війна. Я б запропонував 2030 рік як щось реалістичне та досяжне.
Цікаво, що цей захід у Chatham House знову зосередився на необхідності того, щоб приватний сектор виконав основну частину роботи з відновлення та реконструкції України — хоча представників приватного сектору знову було порівняно мало.
Зазвичай на заходах на кшталт URC державний сектор «читає проповіді» приватному. Але я думаю, що приватному сектору потрібні дві речі: а) безпека, що цілком очевидно. Я знаю, що багато уваги приділялося інструментам мінімізації ризиків, страхуванню та перестрахуванню, які можуть допомогти в економіках, що постраждали від війни, але це допомагає лише частково. Щоб Україна справді розквітла, країна має бути в безпеці з повним припиненням війни, і я б наполягав на членстві в НАТО або гарантіях безпеки за моделлю Ізраїлю (ви отримуєте повний спектр звичайного озброєння НАТО, щоб мати змогу захистити себе); б) я думаю, що бізнесу потрібна чітка дата вступу до ЄС — щось реалістичне, щоб запевнити їх, що вони інвестують у країну, яка матиме повний доступ до єдиного ринку та всі довгострокові інституційні та фінансові якорі, які це дає. Ми бачили, як працює інвестиційна стратегія конвергенції в країнах Східної Європи за наявності реальних дат вступу та подальшого виконання процесу приєднання.
Щодо другого питання — я досі бачу розгублені обличчя, що дивно на 4,5 році війни (так у тексті — прим. пер.) після всіх цих конференцій з відновлення. Уявіть: війна врешті-решт закінчиться, але на столі все ще залишатимуться десятки мільярдів євро від донорів, можливо, сотні мільярдів, для підтримки українського відновлення. І я не думаю, що є хоч якийсь продуманий план щодо того, якою має бути інституційна структура для управління цими грошима та самим процесом. На мій погляд, це рецепт для корупції, розчарування та провалу.
Протягом останніх 4,5 років я пропонував різні структури, зокрема установу за типом суверенного фонду (AURA), яка б перебувала у спільній власності ЄС, союзників та України, і згодом повністю перейшла б у власність України. Але я просто приголомшений тим, що, попри всі ці конференції та акцент на приватному секторі (про який легко говорити, але важко залучити), здається, нічого не було досягнуто в плані реального розуміння того, як керувати цим процесом.
Передрук з блогу автора @tashecon. Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.