Інтерв’ю з професором Гжегожем Мотикою, істориком та директором Військово-історичного бюро, було проведено під час Польсько-українського історичного конгресу, який відбувся в Баранові-Сандомерському та був організований Центром імені Юліуша Мершевського та Українським інститутом національної пам’яті.
Міхал Куявський: Як Ви оцінюєте конгрес? Чи справді такі дебати серед істориків впливають на реальність, зважаючи на високий рівень соціальної напруги – а отже, і політичної – навколо подій Другої світової війни між поляками та українцями?
Проф. Гжегож Мотика: Це був перший за багато років значний захід, під час якого історики обох країн мали змогу зустрітися та обговорити свої дослідження й історіографічні досягнення. Вони також могли відкрито дискутувати з питань, щодо яких мають розбіжності. Вперше за довгий час відбулася серйозна дискусія про саму Волинську трагедію та існуючі розбіжності навколо неї, а не лише про те, як не допустити, щоб Волинь нас розділила.
І це підводить нас до термінології. Українці говорять про «волинську трагедію», тоді як поляки називають це «масовим вбивством».
Це одна з суперечливих точок зору. Сама термінологія показує, наскільки по-різному поляки та українці оцінюють ці події. Серед польських істориків, незалежно від їхніх політичних поглядів, існує консенсус, що в 1943–1945 роках була зроблена спроба деполянізації величезної території, що охоплювала кілька воєводств довоєнної Польщі. Польська історіографія говорить про масові злочини та приблизно 100 000 польських жертв.
Чи були ці злочини актами недисциплінованості окремих підрозділів, чи плановою операцією?
Польські історики переконані, що це була організована операція, проведена ОУН та УПА. Оскільки дії здійснювалися військовим формуванням, можна говорити про геноцид. Суперечка стосується, щонайбільше, того, чи слід це описувати як геноцидне етнічне очищення, чи просто геноцид, або, можливо, — як стверджують націоналістичні кола, — як особливо жорстокий геноцид. Однак сама основна теза не піддається сумніву.
З української сторони смерть польських цивільних осіб не заперечується (хоча кількість жертв часто мінімізується), але відповідальність часто перекладається на окремі підрозділи, їхніх командирів або українське селянство. Однак жодного випадку, коли селяни самостійно напали на польське село, підтверджено не було. У кожному випадку можна довести причетність організованих структур ОУН чи УПА.
Емоції, пов’язані з історичними суперечками, затуманюють дії російських спецслужб.
Спілкуючись з українцями, у мене складається враження, що вони побоюються польського впливу на українську історичну пам’ять. Що ви про це думаєте?
Це працює в обидва боки. Те саме стосується випадків, коли хтось в Україні прирівнює дії УПА до дій АК (Армії Крайової) або пропонує не надавати Волині такого великого значення. Ця тема є болючою для поляків і клопіткою для українців.
Це не змінює того факту, що вже в 1990-х роках польська політика прийняла принцип відокремлення історії від сучасної політики. Це слушне припущення, якого в різній мірі дотримувалися наступні уряди. Завдяки цьому сьогодні, коли Україна героїчно захищається від варварського російського вторгнення, Польща здатна надавати їй допомогу в значних масштабах. Я пишаюся роллю, яку Польща та поляки відіграють у підтримці України. Немає суперечності між допомогою Україні та пошуком правди для польських жертв Волинської трагедії.
Ви говорите про відокремлення політики від історії, але з української сторони лунають голоси, що Волинь стала політизованою. Я сам вважаю, що ця тема є політизованою, але насамперед через емоції та потреби польського суспільства. Лише згодом, після кількох років тупикової ситуації, деякі політичні сили почали це використовувати. Чому Волинь залишається такою важливою?
Волинська трагедія посідає особливе місце в польській пам’яті, оскільки це був один із найкривавіших епізодів Другої світової війни. Німецькі чи радянські злочини — такі як розстріли варшавських цивільних під час Варшавського повстання чи Катинська трагедія — добре досліджені і сьогодні вже не викликають політичних суперечок.
У випадку Волині ми маємо різні інтерпретації, які підігрівають емоції, а також потребу в гідному вшануванні пам’яті жертв. Було б наївно вірити, що ці емоції можна просто штучно придушити. Спроби їх придушити закінчуються політичним конфліктом. Якби не те, що, на мою думку, було зупинкою ексгумацій жертв Волині, на яку надихнули російські спецслужби, напруга сьогодні не була б такою високою.
Чому ви вважаєте, що до цього причетні російські служби?
Кілька років тому в Польщі псували українські пам’ятники, а в Україні та Білорусі — польські. На мою думку, за цим стояли російські спецслужби. Мета полягала в тому, щоб створити напруженість і змусити українську сторону заборонити подальші ексгумації. Саме так і сталося, і довгий час зусилля обох держав вийти з глухого кута закінчувалися невдачею.
Дуже хороша угода, досягнута у 2019 році між президентами Анджеєм Дудою та Володимиром Зеленським, була зірвана, коли колишній солдат одного з так званих «батальйонів знищення» [парамілітарні підрозділи, створені під час Другої світової війни для забезпечення тилу СРСР та проведення політики «випаленої землі»], підпорядкований НКВС, звернувся до польського IPN (Інституту національної пам’яті) зі своїми запереченнями. Польський IPN прийняв їх, що для мене є незрозумілим.
Варто також зазначити, що щоразу, коли міністри культури Польщі та України оголошували про переговори щодо ексгумацій, на веб-сайтах російських спецслужб з’являлися матеріали, пов’язані з Волинською різаниною. Важко вважати це збігом обставин — особливо під час війни. На щастя, у цьому випадку провокація не вдалася, і обидва міністерства дійшли згоди, що дозволило розпочати ексгумації.
Тоді міністрами були Ганна Врублевська та Микола Точицький.
Так. Незабаром після оголошення про їхню зустріч на сайтах ФСБ були опубліковані розсекречені документи щодо Волині.
Чи не викликало це підозри?
Відповідальність лежить на обох сторонах. Я хотів би, щоб громадськість, чиновники та політики як у Польщі, так і в Україні краще усвідомлювали: емоції, пов’язані з історичними суперечками, затуманюють дії російських спецслужб. Вони організовують різні події в обох країнах. І роблять це ефективно — адже заборона на ексгумацію все-таки набула чинності, а ця проблема негативно вплинула на готовність частини польського суспільства й надалі підтримувати Україну.
У 2025 році також з’явилися діпфейки — сфальсифіковані документи, нібито від Міністерства культури України, або неправдиві заяви, приписувані професору Осовському, який курує польські ексгумації. Вони наводили на думку , що роботи було зупинено, що виявилося неправдою. Однак влада обох держав відреагувала швидко.
Так, це не випадковості.
Яку роль має відігравати історія у відносинах між державами?
Польські очікування насправді досить скромні – вони стосуються кладовищ та поваги до пам’яті польських жертв. Максималістські вимоги деяких політиків щодо змін у українській історичній політиці чи її пантеоні героїв видаються нереалістичними та неможливими для виконання з боку України.
Також зрозуміло, що винуватці злочинів проти польського населення ніколи не будуть прийняті в Польщі. Однак нездоровим є те, коли історія починає впливати на інші сфери відносин, зокрема на економічне співробітництво. Історичні питання повинні вирішуватися паралельно з іншими аспектами співпраці. У мене також складається враження, що історія іноді використовується як зручне пояснення сучасних невдач. Її потрібно відокремлювати від сьогодення.
Тож яким має бути майбутнє минулого?
Те, що відбувалося протягом останніх двох років – розблокування ексгумацій та дебати, подібні до тих, що відбулися під час цього конгресу, – свідчить про те, що обидві сторони бачать необхідність діалогу та дій. Завдяки цьому громадська думка відчуватиме, що історичні питання вирішуються, а найважливіші вимоги виконуються.
Варто підкреслити, що все це відбувається в умовах війни та у дуже складній для України ситуації, коли деякі історики служать у збройних силах. Я хотів би, щоб історія перестала впливати на політику, щоб політики могли зосередитися на побудові майбутнього.