Коли минулого тижня президент США Дональд Трамп повернувся з Пекіна і сказав Fox News, що Тайвань – «дещо складна проблема», це були не просто слова. Він знову показав свої карти – продемонстрував, що його зовнішня політика базується на особистих стосунках та інтуїції, а не на стратегії.
«Якщо подивитися на шанси, Китай — то дуже, дуже потужна, велика країна. А це дуже маленький острів», — пояснив Трамп. Потім він витягнув географічну карту: від Тайваню до Китаю – 59 миль, а до США – 9 500 миль.
А отже, відстань має значення, розмір має значення, і США не повинні відправляти своїх дітей на інший кінець світу, щоб захищати маленький острів від набагато потужнішого сусіда.
Знайома і зовсім не дивна логіка: Трамп не перший рік висуває точно такі самі аргументи щодо України.
«Трамп чітко дав зрозуміти, що доля України — це її проблема, а не Америки».
Від Вашингтона до України – приблизно 5 000 миль. Вона межує з Росією — ядерною супердержавою, що має велику перевагу в звичайних збройних силах у регіоні. А яка реакція Трампа? «Це не наша війна». Ця фраза, яку повторюють і Трамп, і держсекретар США Марко Рубіо, стала мантрою адміністрації, коли йдеться про російське вторгнення в Україну.
Трамп не просто зберігав нейтралітет щодо України. Він активно тиснув на президента Володимира Зеленського, щоб той погодився на російські умови мирного врегулювання. Він публічно заявив, що в Зеленського «немає козирів» – по суті, кажучи президенту України: або він здається на умовах Путіна, або його покинуть.
Коли європейські союзники наполягали на сильнішій підтримці суверенітету України, Трамп дав чітко зрозуміти, що доля України – це її проблема, а не Америки.
Звучить знайомо? Це той самий сценарій, який він зараз використовує щодо Тайваню.
Справжня закономірність: умиротворення як доктрина
Ось що є послідовним у зовнішній політиці Трампа: відстань стає непереборною лише тоді, коли він хоче умиротворити автократа. Путін хоче Україну. Тут відстань не має значення — Трамп просто називає це «не нашою війною».
Президент Китаю Сі Цзіньпін хоче, щоб США відступили від Тайваню? А тут 9 500 миль — це занадто далеко. Аргумент про відстань – це не принцип. Це зручний привід, який Трамп використовує щоразу, коли йому потрібно задовольнити сильного лідера і, якщо можливо, укласти з ним угоду.
Географія не має значення, коли Трампу потрібно щось інше, як показує війна з Іраном. Вона стає непереборною лише тоді, коли він комусь іде на поступки. Це не непослідовність. Це надзвичайно послідовна доктрина умиротворення, просто прикрашена географічною лексикою, щоб вона звучала стратегічно.
Чому саме це? Чому саме зараз?
То чому ж Трамп постійно поступається Путіну так, як не поступається жодному іншому супротивнику? Бізнес-інтереси – «Трамп-Тауер» у Москві, гроші російських олігархів, що проходять через його нерухомість? Компромат – той, про який шепочуться розвідслужби, зв’язки з Епштейном, що постійно спливають на поверхню?
І чому саме зараз відмовлятися від Тайваню?
Відчайдушна потреба у зовнішньополітичній перемозі після іранського фіаско та падіння рейтингу? Китайські бізнес-угоди, які виграють від того, що Сі залишається задоволеним? Або все простіше і гірше – просто маревний, егоцентричний лідер, який приймає імпульсивні рішення, базуючись на своєму его та на тому, хто його останнім підлещував?
Ми не знаємо. І в цьому проблема. Зовнішня політика не повинна бути грою в здогадки про те, чи залежать зобов’язання президента США від його бізнес-угод, його потреби у перемозі, того, що Путін може мати на нього, чи просто його нездатності мислити ширше за себе. Але зараз саме це нам і залишається.
Що буде далі
Подумайте про те, що зараз запитують усі союзники США: чи має це якесь значення? Чи все залежить від того, чи подобається Трампу той чи інший, чи вважає він, що може перехитрити їх на власну користь?
Якщо важливими є відстань і дисбаланс сил, то Південна Корея мала би панікувати. Балтійські країни мали би переосмислити все. Можливо, Польща теж? Кожен союзник, що сидить поруч із сильнішим супротивником, мав би робити ті самі вирахування. Ця логіка мала би застосовуватися скрізь.
Але це не так. Вона застосовується лише тоді, коли цього хоче Трамп.
70 років американські союзи будувалися на простій передумові: ми дотримуємося свого слова. Не тому, що це легко чи дешево, а тому, що це працює. Бо якщо ти покинеш одного союзника, то кожен інший союзник замислиться, чи не покинеш ти й його.
Китай спостерігає. Росія спостерігає. Іран, Північна Корея — всі, хто виграє, коли Америка відступає. Усі вони роблять один і той самий висновок: американські обіцянки можна переглянути залежно від настрою Трампа.
Що вже відбувається?
«Тайвань опинився у найгіршому становищі».
Зараз у столицях по всьому світу союзники не сидять склавши руки, чекаючи, що Трамп зробить далі.
Оборонний бюджет Південної Кореї, в якої під боком диктатура з ядерною зброєю, щойно досяг рекордного рівня. 70 років вона покладалася на США. Тепер вона запитує: якщо Трамп не захищатиме Тайвань, що станеться, коли Північна Корея зробить крок? І не чекає на відповідь.
Японія відкрито говорить про скасування конституційних обмежень на військову силу. Можливо, навіть про ядерну зброю. П’ять років тому така розмова була табу. Зараз це основна тема політичних дебатів.
Тайвань опинився у найгіршому становищі. Він може офіційно проголосити незалежність і змусити Америку втрутитися, або ж почати домовлятися з Пекіном. Сидіти склавши руки, поки Трамп твітує про те, як далеко вони знаходяться, — це не стратегія.
Польща теж рахує. Від неї до Росії – 300 миль, приблизно як від Пекіна до Тайбея. Вона витратила мільярди на інтеграцію з НАТО, розміщення американських військ, купівлю американської зброї, а тепер бачить, як Трамп каже Тайваню, що він занадто далеко і занадто малий, щоб мати значення. Польща теж невелика країною порівняно з Росією і вже говорить про європейське ядерне стримування.
Австралія займається хеджуванням – поглиблює зв’язки з Індією, зміцнює відносини з АСЕАН, підтримує відкриті канали зв’язку з Пекіном. Коли ваш партнер з питань безпеки починає говорити про те, як далеко ви знаходитесь, ви розробляєте запасні плани.
Схема очевидна.
Що мають зробити Конгрес і союзники
Конгрес має діяти зараз – не для того, щоб конкретно зупинити Трампа, а щоб усунути вразливість, яку він викрив. Прийняти закон, який ускладнить відмову від оборонних зобов’язань за президентським капризом. Вимагати схвалення Конгресу перед виходом із договорів про взаємну оборону. Зробити юридично складним саме відвернення від союзників.
Союзники теж мають зробити свою справу. Посилити регіональні домовленості з безпеки, які не залежать повністю від Вашингтона. Японія, Південна Корея, Австралія — їм потрібна тісніша координація, більша військова інтеграція, спільна – незалежна від США – розвідка. Європі треба фінансувати власну оборону, а не лише говорити про неї.
Питання визнання Тайваню Україною
Є одне незручне для всіх запитання: чи має Україна офіційно визнати незалежність Тайваню?
Подумайте, чого це коштуватиме Києву. Україна вже ізольована і втрачає ресурси — вона залежить від крихкої коаліції, до якої входять країни, що бояться налаштувати проти себе Пекін.
Китай дотримується обережного нейтралітету – не допомагає Росії військово (принаймні відкрито), але й не засуджує її вторгнення. Україні потрібен цей нейтралітет. Вона не може собі дозволити перетворити Пекін на активного ворога.
А що б від цього отримала Україна? Тайвань не може надіслати війська. Він не може надати конче потрібні їй артилерійські снаряди чи системи протиповітряної оборони. Визнання його незалежності було би суто символічним.
А от для Пекіна це було би приводом для поглиблення зв’язків із Москвою. Можливо, він почав би постачати їй зброю та чинити економічний тиск на будь-яку країну, яка торгує з Україною.
Зі стратегічної точки зору це жахливий крок.
Але є й інша сторона. Існує моральна симетрія, яку важко ігнорувати. Україна бореться за принцип: великі країни не можуть просто поглинати менших сусідів лише тому, що вони знаходяться поруч і це зручно; суверенітет має значення; демократії мають право на існування, навіть коли їх оточують автократії.
Саме така ситуація і склалася у Тайвані.
«Україна не повинна обирати між своїм виживанням і своїми принципами».
Якщо Україна має значення для демократичного світу (а це так), то мати значення повинен і Тайвань. Визнання Тайваню означало би голосно сказати те, що заперечує доктрина Трампа: що близькість до великої держави не скасовує вашої легітимності; що віддаленість від Вашингтона не робить вас непотрібними; що міжнародний порядок не може просто винагороджувати авторитарну географію.
Це порушило би логіку, яку намагається нормалізувати Трамп.
Але в цьому й проблема, чи не так? Доктрина Трампа створює ці неможливі вибори. Союзники мусять або прийняти нові правила – що сила та близькість мають більше значення, ніж принципи, – або займати позиції, які є морально необхідними, але стратегічно катастрофічними.
Немає безпроблемного варіанту. Немає шляху, який не коштував би чогось життєво важливого.
Україна не повинна обирати між своїм виживанням і своїми принципами. Тайвань не повинен сумніватися, чи захищатимуть демократію інші демократії. Польща не повинна будувати собі ядерний арсенал через те, що американські обіцянки вже ненадійні.
Але саме в такій ситуації ми опинилися.
Ось що відбувається, коли союзи стають транзакційними, коли зобов’язання залежать від настрою та бізнес-інтересів одного президента. Союзники стоять перед неможливим вибором – прямо зараз, сьогодні – коли правильний вчинок може коштувати їм усього, а прагматичний крок означає визнання того, що важливі лише сила та близькість.
Глибша проблема
Відійдімо на мить від Тайваню та України. Справжня проблема полягає не в якомусь одному союзі. Вона в тому, що ми маємо президента США, попередники якого вважалися лідерами вільного світу, а він ставиться до союзів як до особистого майна.
Ось яку вразливість оголив Трамп. Інституції, які мали цьому запобігти – Конгрес, суди, бюрократія – поки що зазнали поразки. Це не проблема Трампа. Це проблема системи.
То що ж нам говорить, а точніше, про що нас попереджає така система, яка зараз здається дедалі більш крихкою? Що ми настільки вразливі до примх однієї людини?
Саме це запитання має не давати нам спати вночі. Бо це кошмар, що поглиблюється.
Погляди автора статті не обов’язково відображають позицію Kyiv Post.