Опитування громадської думки в Україні показують, що президент Володимир Зеленський, як і раніше, користується великою повагою. Українці цінують його патріотизм, мужність і дипломатичні здібності. Однак ті самі опитування свідчать, що у другому турі виборів переможе інший кандидат, яким сьогодні є генерал Валерій Залужний. Спостерігачі часто проводять паралелі з поразкою харизматичного британського героя війни – прем’єр-міністра Вінстона Черчилля – на виборах у липні 1945 року.
Поки що ці паралелі виглядають правдоподібними. Герої воєнного часу приймають багато важливих рішень, і деякі з них не оцінюються належним чином. Але поки триває війна, патріотична нація мовчить, бо бачить, що її щирий лідер робить усе, що в його силах. Однак після війни люди прагнуть змін. Вони висловлюють занепокоєння тим, про що мало говорили під час війни, і хочуть, щоб уряд вирішив багато занедбаних питань.
У 1945 році у Великій Британії Лейбористська партія здобула переконливу перемогу на парламентських виборах, і лейбористський уряд провів ліворадикальну реформу, що включала масштабну націоналізацію, реформу системи соціального забезпечення та деколонізацію. Ніщо з цього, ймовірно, не стане проблемою в Україні, оскільки світ дуже змінився, а проблеми України є зовсім іншими. Україні потрібна зовсім інша політична програма.
Сьогодні важко уявити, наскільки іншою була економічна політика під час Другої світової війни. Вся влада була в руках держави. Усі країни мали повний контроль над цінами, валютою та нормуванням, а також далекосяжний протекціонізм, тоді як фіскальна політика була м’якою, а монетарна політика — під контролем уряду. Державні закупівлі становили значну частину воєнної економіки.
У багатьох країнах після війни комуністи були сильними і – з ідеологічних міркувань – вимагали далекосяжної націоналізації. Багато інших партій, не тільки соціал-демократичні, а й багато правоцентристських, вважали, що майбутнє за державною власністю. У грудні 1944 року конференція Лейбористської партії ухвалила резолюцію про переведення у державну власність землі, важкої промисловості, банків, транспорту, палива та енергетики.
Більшість із цього було зроблено невдовзі після того, як лейбористи сформували уряд у 1945 році. Націоналізація була більш далекосяжною у Франції та Італії, де були великі комуністичні партії. Франція навіть обрала комуністичне державне планування.
Сьогодні, однак, мало хто вірить у переваги державної власності на великі підприємства, а в нав’язливе державне планування — взагалі ніхто. Проте масштабні післявоєнні націоналізації було нелегко скасувати, навіть попри шкоду, якої вони завдали економічній ефективності та інноваціям, оскільки потужні бюрократичні апарати та профспілки захищали статус-кво. Щоб розпочати процес зміни цієї ситуації у 1980-х роках, знадобилися сила та впертість Маргарет Тетчер.
Україна страждає від ще більших проблем через надто велику кількість великих державних підприємств: вони є розсадниками корупції. Сьогодні ми знаємо, як вирішувати такі проблеми. Змінилася вся політична програма. Націоналізація, за винятком дуже особливих випадків, вже розглядається не як ліки, а як прокляття.
Великі державні конгломерати потрібно роздрібнити, щоб сприяти конкуренції; кожна з нових державних компаній повинна отримати належне корпоративне управління з незалежними професійними директорами та незалежним аудитом; після елементарної реструктуризації державні компанії слід приватизувати. Тим часом українських підприємців слід заохочувати до створення нових підприємств, а іноземців — залучати до прямих інвестицій.
Але приватизації недостатньо. Необхідно забезпечити верховенство права. На щастя, Україна має надійну систему антикорупційних інституцій, які можуть реалізовувати цю важливу політику.
Ще одним важливим напрямком післявоєнної політики праці у Великій Британії була соціальна політика. У 1942 році ліберал лорд Беверідж представив доповідь про соціальне страхування, яка охоплювала весь спектр соціальних питань — повну зайнятість, житло, соціальне забезпечення, національну службу охорони здоров’я, освіту тощо.
Післявоєнний лейбористський уряд прийняв його політику та втілив її в життя. Ця політика була новинкою на той час, але стала стандартною європейською політикою, яку Україна вже давно перейняла. Вона завжди потребує вдосконалення, але сьогодні не стоїть на роздоріжжі.
Саме лейбористський уряд поклав кінець британському пануванню над Індією (яке Черчилль дуже хотів зберегти), але це питання не має значення для України.
Натомість Україна живе в зовсім іншому міжнародному середовищі між агресивною Росією та дружньою Європою. Очевидний інтерес України полягає в інтеграції з Європою та отриманні від неї такої підтримки, яка їй потрібна, щоб і надалі протистояти Росії. ЄС висуває багато умов, але й має багато чого запропонувати. Його головна вимога — верховенство права, що є також домінуючою вимогою українського народу.
Поширена думка, що попри свої героїчні досягнення президент Зеленський, як і Черчилль, може програти вибори після закінчення війни, звучить правдоподібно, але Україні потрібна зовсім інша політична програма, ніж та, яку проводив британський лейбористський уряд у 1945 році. Вихідні умови України анітрохи не схожі, а наше розуміння економіки значно еволюціонувало. Найбільші відмінності полягають у присутності дружньої Європи та ворожої Росії.
Погляди автора статті не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.