18-20 травня 2022 року стали останніми днями оборони Маріуполя. Майже три місяці бійці тодішнього полку (а зараз 12-ї бригади Національної гвардії України) «Азов», 36-ї бригади Морської піхоти, окремі підрозділи Військо-морських сил України, Державної прикордонної служби, поліції, нацгвардії та Військово-повітряних сил у повному оточенні утримували місто Маріуполь. Ворог мав кількаразову перевагу в чисельності та вогневих засобах ураження, та ще й при повному домінуванні в повітрі. За деякими даними, оборону міста тримали 3 500 - 4 000 українських вояків, поліцейських і добровольців проти понад 20 000 окупантів, які мали повну підтримку з повітря. Не захопивши місто одразу, росіяни почали бомбардувати житлові квартали, знищуючи будинок за будинком, в результаті чого загинули від 20 до 40 тисяч цивільних мешканців Маріуполя.
16 травня почався вихід захисників Маріуполя з останнього оплоту оборони міста – великого металургійного комбінату «Азовсталь» – в російський полон за попередніми домовленостями. Російські війська не змогли взяти його штурмом, але велика кількість поранених, нестача медикаментів і наказ із Києва змусили підрозділи оборонців скласти зброю.
Один із них – офіцер із позивним «СП», заступник командира піхотної роти. Він жив у Маріуполі ще задовго до 2022 року і з першого дня включився в оборону міста. Про те, як відбувався вихід у полон, і що відчувають ті, хто пройшов російський полон – в нашому інтерв’ю.
КР: Як ви потрапили в «Азов»?
СП: Я потрапив так. Мої друзі з Дніпра приєдналися до «Азову» ще на початках, у 2014 році. І з іншим моїм найкращим другом з Дніпра ми вирішили в 2015-му приєднатися до наших друзів. І тоді почались тримісячні навчання на полігоні.
КР: Ну, ви навчалися вже за новою методикою, я так розумію.
СП: Коли тоді я прийшов, такої методики навчання ще не було. Не настільки був добрий рівень. Потім розвивалося. Потім були сержантські курси, на яких я був у 2017 році. Я пройшов їх як сержант за прикладами натівського зразка. В 2016-му році було зроблено школу Євгена Кновальця. І я проходив другий курс.
- Станом на 2022 рік, чим ви займалися, коли почалась оборона Маріуполя, фактично, з першого дня повномасштабного вторгнення?
Після повернення зі Світлодарської дуги ми виконували завдання протидесантної оборони. Там було чергування батальйонів. Як воно виглядало? Один місяць — перший батальйон відповідає за протидесантну оборону, другий місяць — другий. І так робили зведену групу і відпрацювали протидесантну оборону.
- А ви тоді яку посаду займали?
Заступник командира роти. Заступник командира 3-ї роти 1-го батальйону.
- У вас було розуміння, наскільки все серйозно, коли в грудні, січні почали надходити повідомлення про підготовку, стягування, формування підрозділів російських військ?
Це ж не перший раз було. Це ж уже було перед цим – у 2017, 2018 роках… Ми навчалися, відпрацьовували, тому... Наша офіційна позиція була, як держави, що війни не буде. Один хлопець, який зараз ще, на жаль, у полоні, він мені позначив... певні маркери. Певні маркери, які показували, що буде. Але я тоді повірив, що буде. І на той час в мене була нерухомість у місті Маріуполь, наречена, якесь своє життя, яке я будував до 22-го року. І сталося так, що навіть вийшло вивезти свою наречену звідти, за допомогою друга, побратима. Моя наречена була на момент вторгнення в Дніпрі, що дозволило мені нормально займатися війною, а не думати про те, як врятувати її з міста.
- З твого погляду, як молодшого офіцера, як відбувалася оборона Маріуполя? Ну, тому що ззовні все виглядало апокаліптично. Буквально за два дні росіяни зайшли, обрізали підходи з півночі, тобто оточили дуже швидко.
Так і було, на жаль. Наш батальйон відповідав за лівий берег. Тому оборону ми займали там. Звичайно, війна— це система. Система, сукупність підрозділів, у яких є мета. Але піхотні завдання для мене— це найближчі...
- Чому Маріуполь зміг протриматись так довго? Ми з Києва спостерігали і були просто вражені.
Ну, це насправді були майже щодня дуже жорстокі бої з титанічними зусиллями особового складу, який виконував свої завдання, які йому були поставлені. Завдяки навченості, злагодженості, я думаю, особового складу і розумінню обставин, які склалися на той час. Я думаю, тут дуже зіграло велику роль, що ми просто всіма силами намагалися зробити те, що від нас вимагали командири, які доволі адекватно і оперативно оцінювали обстановку. Плюс ми на той час дуже сильно розвивали децентралізацію, тобто у нас була дуже розвинута сержантська діяльність, відповідно кожний командир групи приймав рішення на місці, що ефективно впливало на виконання завдань.
- Як ви опинилися на «Азовсталі»? Як «Азов» опинився на «Азовсталі» взагалі? Чому «Азовсталь»? Як це вийшло?
Це було протягом трьох місяців. Тут питання заводу. Ми шукали місце, де ми можемо безперервно мати зв’язок і контроль своїх бойових порядків. Відповідно, комбінат «Азовсталь» був одним із достатньо таких укріплених районів, де можна було безперервно управляти цим складом.
- А яким було життя в тилу цієї оборони?
Наскільки ми можемо побачити, нічого не змінилося. Російська Федерація випалює всі території, на які вона наступає. В Маріуполі не було світла, не було водопостачання, нічого не було... Людям цивільним доводилося готувати їжу в під’їздах, біля під’їздів, на вогнищах. Плюс літаки РФ, вони ж... рідко били по якихось військових об’єктах. Люди систематично ховались, але це не завжди допомагало. Був випадок, коли я їхав і потрапив під обстріл. Ми вибігли з автомобіля, в якого вже були пробиті всі чотири колеса. Я забіг у підвал п’ятиповерхового будинку. Там було приблизно 200 цивільних, серед них – лежачі, жінки, чоловіки, діти, дідусі та бабусі. Я питаю: як з їжею і водою?. А вони кажуть, що у них усе погано, висунутися з підвалу важко – дуже активно по району працювала ворожа артилерія. Я кажу їм: мовляв, ну слухайте, тут же поряд розгромлені бомбардуваннями магазини, треба виходити, брати їх, забирати їжу, бо їжі скоро у вас не буде, хай ваші чоловіки там виходять, здобувають, бо люди вже все розтаскували. Треба щось робити вам! Бо в нас не вистачає людей для оборони та ми не можемо зараз розірватися на надання гуманітарної допомоги. Потім обстріли закінчились, я поїхав до себе на штаб 1-го батальйону, і попросив їжі для цих людей. Для цих людей, тому що той район чомусь дуже сильно крили артилерією і авіацією. Я спитав, чому так. Мені в штабі сказали, що там, напевно, багато сигналів абонентів фіксується, і, відповідно, росіяни думають, що там багато військових. Я набрав трохи їжі, яку міг у машину закинути. Привіз назад, і в цей час артилерія знову почала накривати цей район. І нам знову довелося вибігати від машини. Ми одразу взяли їжу, бутлі з водою, всяке таке, тушонку. Коротше, все, що було. І почали таскати. Ми під таким вогнем пересувалися в підвал будинку, і коли я забіг туди, я зрозумів, що я забіг в інший підвал, у сусідній будинок, такий самий, схожий, але ж інший. Я забігаю туди, розумію, що це не той дім, але там так само сидять 200 людей, таких же цивільних. І я кажу: ого, я тут їжі приніс вашим сусідам. Слухайте, ну, ми вам тут залишимо, будь ласка. Я розумію, що для вас це, взагалі, як дрібка, але, ну, я не знаю, будь ласка, поділіться з ними. Я не знаю, що було з ними далі.
- Як було на «Азовсталі»? Я так розумію, що там здебільшого доводилось проводити час десь під землею.
Так, там були руїни, але з трьох місяців я лише останній місяць провів на «Азовсталі». Тоді ми пересувалися по депо, залізничних коліях, а під мостом були наші позиції. Я вже останній місяць був на КП нашої роти. Перед цим я був у бойових порядках зі своїм особовим складом. А за певних моментів був в укриттях – коли треба було доставити або перемістити поранених. Останній місяць намагався допомогти в усіх напрямках, як у виконанні бойових вогневих завдань тактичного характеру, так і в забезпеченні. Ну, це велике, як сказати, підземне місто, в якому ви пересуваєтесь тунелями для того, щоб опинитися з точки А в точку B,C,D. Мурашник, коротше.
- Але я так розумію, це підземне місто росіяни не могли дістати. Хоча вони бомбили жорстко.
У них в останні дні там виходило вже уражати бункери. Там були втрати. Втрати особового складу. Тому це було насправді питання часу. Бо туди вони закидали дуже потужні авіабомби.
- Півторашки (півтори тонни - ред.)?
Та більше. Трьохтонники там були, наскільки я пам’ятаю. Якщо мені не зраджує пам’ять. Вони настільки тоді домінували, що вони навіть «Градом» приїжджали, ставили його валити прямою наводкою, тож там багато засобів ними застосовано було. Я просто не підберу слова, крім титанічних зусиль особового складу. Тому що наші люди робили таке, що просто уявити неможливо було. Був випадок одного хлопця… Виїхала бронегрупа з протитанковим NLAW на ураження танка, який працював по позиціях. Танк, на жаль, уразив цих поважних людей. Потім один із хлопців нашої роти заволодів NLAW, і по рації слухав, що з ним робити, і бігаючи, шукаючи позицію, з якої уразити цей танк, слухав інструкцію, як їм користуватися. І він його уразив!
- А чому росіяни били, руйнували інфраструктуру?
Тому що в них не виходило заходити «з поля», і вони заходили з населених пунктів, там в них краще виходило, ніж із полів. От і все.
- Як відбувався вихід з «Азовсталі»? Як ви дізналися про це?
Ну, як вам сказати… Перед тим, як було прийняте таке рішення, це рішення нам озвучили. За наказом ми виходили в полон. Згідно з попередніми якимось домовленостями, які на той час були озвучені.
- А як це відбулося? От вам озвучили наказ, і ви як – зібрали речі, чи як? Як це відбувалося?
Нам озвучили наказ, що до такого числа... Тобто там перед цим були режими припинення вогню. Командир їздив в один, вже не пам’ятаю який, населений пункт, де розмовляв з росіянами. Були певні там розмови на рахунок подальших дій. І нам визначили, що з такого-то періоду нам треба здаватися. Ми намагалися привести себе в порядок як це можливо було. Постригтися, поголитися…
- Потім росіяни були шоковані, що ви там виглядаєте, як з барбершопу, краще, ніж вони…
Так, було таке діло. Ну от, ми привели себе до ладу, зібрали речі, воду, їжу і пішли.
- І як це виглядало?
Виглядало? Ну, як вам пояснити? Двояке відчуття. Чому? Тому що ти розумієш, що ти зробив усе можливе і неможливе для того, щоб... величезну армію на цей напрямок відволікти, відтягнути, що дозволить твоїй країні залатати оборону і вижити в такій війні. А з іншого боку, ти розумієш, що майбутнє твоє ой яке невизначене – і ти вимушений в таких умовах скласти зброю і виходити.
- Ви вийшли і що?
Ми вийшли. Подивилися, що там на заводі, на ці уламки, котрі валялися усюди. Подивилися на ці будинки, котрі буквально три місяці тому були повні життя, а зараз просто лежать у руїнах. Підійшли до військовослужбовців, наскільки я розумію, ГРУ. Віддали їм зброю, в інші КаМАЗи поклали їжу. Подивилися там дорогу, яку недавно перед війною якраз зробили. Я здивувався: там знаходився легковий автомобіль цивільний, який заїхав дуже далеко, метрів двадцять він заїхав якимсь дивом. Капав дрібний дощ. Після того, як ми віддали зброю на виході з заводу, виходячи на цю дорогу, віддали зброю, закинули їжу, ми взяли свої речі і пішли на міст. Після цього там нас опитували, хто ми є за посадою. Оскільки я вже на той час був офіцером, виходив я у званні старшого лейтенанта, то зі мною там провели певну бесіду, задали пару питань. Потім перевірили мої речі. І після цього я почав іти далі до автобусів, котрі чекали. Якось так.
- А яке це число було? 16-те?
Ні, я здавався десь 20-го числа, здається. Тобто вже там з останніх, я так розумію.
- Тобто у вас була якась черга – хто коли виходить, чи так?
Так, так, по черзі. Спочатку були поранені. І хлопці, котрі супроводжували наших поранених для того, щоб їх винести, тому що там на той час було 400 з копійками поранених. І з ними були хлопці, які тягнули. Більшість із них були лежачі. Я, як пам’ятаю, був, умовно, в третій групі. А після мене ще були інші командири.
- І що було потім? На автобусах доправили куди? Як це відбувалося?
На автобусах нас супроводжував БТР попереду і позаду. Над нами летіли парочка Ка-52. Були військовослужбовці Російської Федерації, які нас супроводжували, там були різні люди. Я навіть коли на мосту йшов, то якийсь російський тип, коли побачив мої тактичні окуляри, він одразу їх там приховав собі. Так дивно – ти йдеш і поступово твої речі потрошечки відлітають. Ну, я ж кажу, сама ситуація викликала незрозумілі емоції, в котрих ти вже нічого не можеш зробити, але от маєш, що маєш. Від солдатів РФ дізнався, що вони були максимально здивовані, що ми здаємося в полон, тому що вони думали, що ми будемо прориватися з боєм…
- Ти можеш розказувати про те, що було в полоні?
Ну, я насправді про полон не люблю озвучувати все так, як воно було. На те є свої причини. Ну, лишилося там багато побратимів, тому… Скажу так. Мені неважко обговорювати полон, якщо це не якийсь інформаційний витік про щось. У мене немає якогось синдрому жертви або ще щось. Але я ненавиджу популізм. Це як війна. У кожного своя війна. Є піхота, у них своя реальність війни. Є артилеристи, у них своя війна... Дронщики, і так далі. Те ж саме про полон. Дивлячись, з якого ти року, яка у тебе посада, рід військ, куди ти потрапиш… такий у тебе буде полон. Тобто він у кожного різний, як і війна. В полоні було багато повчального - як досвід, так і література
- А що ви читали? Там як? Дозволяли туди щось завозити, передавати? Чи тільки те, що там було?
На Оленівці я почав читати, але на той час я почав тільки вивчати українську мову. Це для мене була принципова позиція. І там я читав фактично книжки, які пишуть українською, тому що я хотів надолужувати.
- І вони там були українською в тюремній бібліотеці?
А, то це ж побратими поприносили, коли здавалися в полон. Є один хлопець, у нього була у нас в батальйоні достатньо немаленька бібліотека. І він цю бібліотеку привіз ще на початках, на штаб 1-го батальйону. Тобто вона у нього знаходилась там. Цю бібліотеку він передавав людям по дві-три книжки. І ці книжки з нашими речами заїхали на Оленівку. Ну і ходили по наших бараках.
- А їх не забирали у вас?
Їх спочатку не забирали. В Оленівці я міг читати українською мовою на той час, у 22-му році. А от уже коли потрапив у другій половині 23-го року до Горлівки, то вже користувалися їхніми бібліотеками. І там що попало, всякі російські письменники. Але, ну, краще, ніж нічого. Я там у полоні щось, починаючи з Горлівки, з 23-го, мені пощастило, я в камері почав трішки вивчати англійську мову, українською. Потім я читав політологію Російської Федерації, яку вони в університеті подають. Це було дуже цікаво для розуміння, як вони мислять. Більшість із нас, які потрапляють у такі умови, намагається надолужувати цей втрачений час на розвиток.
- Після повернення з полону ти повернувся на службу. Чому?
А коли я повернувся, насправді я не дуже хотів надалі продовжувати службу, але подивився, що відбувається, які, як би так сказати, непевні часи. Мої побратими попросили мене швидше повернутися, і я повернувся.
- Наречена нічого не сказала тобі на це? Тебе не бачила три роки.
А вона не дочекалась. Ми так і не побачились, так. Я нормально до цього ставлюсь, тому що мене не було два з половиною роки.
- Не шкодуєш, що повернувся?
Роботи все більше, зарплата однакова. Але, ну а що зараз, що зробити? От зараз, під час війни?
- Чим ти зараз займаєшся?
Зараз я начальник штабу 3-го інтернаціонального батальйону. Це супорт для піхоти. Ну і не тільки піхоти. Для всіх.
- Які відчуття, коли почали міняти «азовців»? Я пам’ятаю, коли на Медведчука поміняли командування, я якраз був у Харкові – все місто святкувало…
Авжеж, всі радіють за побратимів, звісно при цьому кожен, знаходячись у полоні, завжди думає: «а чому цього разу не мене»? Кожен думає про це, психіка працює так. Але, для об’єктивності, ми, в принципі, були раді, що когось із наших міняють. Бо все одно це був добрий знак.
- Ти будуєш плани після війни? Чи ти про це не думаєш?
Я кожен день будую собі щось... Знаєте, я інколи зустрічаюся з людьми, які займаються іншою діяльністю, і там обговорюють щось… Тому що зараз воно все ж переплетено. Зараз треба купа грошей, купа виробів для того, щоб виконувати завдання. А ти з 2015 року знаходишся тут, і коли кажуть, типу «ну ти ж тільки воювати вмієш», а ти у відповідь кажеш – «так а хто б мене поміняв, я хочу попробувати щось інше». Але я не скаржуся. Щодо служби – Росія компромісів не пропонує. Тому, якщо знаходитися в нашій країні, то варіантів немає. А так, дійсно, я уявляю своє життя, як тільки закінчиться війна. Я матиму моральне право звільнитися, я звільнюсь і житиму своє найкраще цивільне життя.