У Харкові, де мешканці живуть під постійною загрозою ударів російських дронів, такі жінки, як Наталія Фесюк, під час війни стали невидимою опорою міста — підтримуючи і цивільних, і військових.
Кілька вулиць у Холодногірському районі Харкова досі перекриті. Дві-три години тому російський Shahed влучив у житловий квартал на заході міста. Між багатоповерхівками стоять обгорілі автомобілі, біля місця удару досі чергують поліцейські машини.
Рятувальники працюють на місці, поруч із невеликими наметами, де людям пропонують чай, перекуси та психологічну допомогу. У навколишніх будинках вибиті вибухом вікна вже забивають листами фанери. Для Харкова це вже звична картина: руйнування, шок — і майже одразу люди, які приходять допомагати одне одному.
Трохи згодом Наталія Фесюк сідає на лавці у невеликому сквері. Навколо — багатоповерхівки, голі дерева, дитячі візочки, лавки — звичайний житловий район. Знову лунає сирена повітряної тривоги, але люди навколо вже майже не реагують. На майданчику бігають і кричать діти. У кавовому кіоску продавчиня каже, що сьогодні людей тут більше, ніж зазвичай. Не тому, що прийшли дивитися, уточнює вона, а тому, що прийшли допомогти.
Там, де мала бути
Наталія народилася в Харкові й говорить спокійно та прямо — так, ніби давно перестала відділяти повсякденне життя від війни. У її рисах є м’якість, але в голосі — стримана рішучість. До повномасштабного вторгнення життя 47-річної Наталії надовго відвело її від рідного міста. Вона вивчала програмування, хоча ніколи не працювала за фахом.
Певний час Наталія жила в Марокко разом із колишнім чоловіком, працювала асистенткою архітектора й допомагала організовувати культурні заходи при українському посольстві. Після повернення в Україну працювала у сфері нерухомості, а згодом — у дизайнерській компанії. Ніщо в її попередньому житті не вказувало на те, що під час війни вона стане однією з тих, хто підтримує місто й людей навколо.
Але, каже Наталія, вона завжди знала, що її місце — у Харкові.
Коли Наталія знову приїхала до Харкова наприкінці 2019 року, їй казали, що це невдалий час для повернення, що життя за межами України було б простішим, безпечнішим і більш передбачуваним. Але сама вона бачила це інакше. Каже, що не могла залишатися далеко, що сумувала за своїм містом і за Україною. «Тут моє серце, — говорить Наталія. — Я там, де маю бути».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Наталія разом із сином провела перші три тижні в укритті. Харків тоді перебував під масованими обстрілами, фронт був зовсім поруч, і в перші дні ніхто не знав, як довго місто зможе вистояти.
Але думки про виїзд у неї навіть не було. Той час вона згадує не як період очікування, а як постійний пошук. Навіть під землею Наталія вже шукала, чим може бути корисною. «Я постійно шукала місце, де могла б допомагати». Поки одні намагалися виїхати, вона шукала спосіб долучитися — до чогось, що дозволило б не просто переживати події навколо, а діяти.
Переломний момент настав майже випадково. Гортаючи стрічку Telegram, Наталія натрапила на повідомлення про те, що біля Палацу спорту шукають волонтерів. «Я просто прийшла на зустріч, — каже вона. — І залишилася».
«На сусідній вулиці вже були росіяни»
Там Наталія потрапила до невеликого імпровізованого штабу. Згодом він став частиною Гуманітарного центру Харкова — однієї з багатьох волонтерських ініціатив, які почали виникати по всьому місту в перші тижні вторгнення.
На початку ніхто чітко не розподіляв ролі. Була лише потреба в допомозі — і люди, які відгукувалися.
Спочатку йшлося про найпростіші та найнеобхідніші речі. Магазини були зачинені, ланцюги постачання порушені, а багато мешканців — особливо літні люди та люди з інвалідністю — фактично опинилися відрізаними від допомоги. Наталія та інші волонтери почали збирати продуктові набори, доставляти ліки та привозити найнеобхідніші речі людям, які не могли самостійно виходити з дому.
Допомагали не лише цивільним. У перші дні вторгнення, коли бої наблизилися до Харкова, у місті поспіхом формували озброєні підрозділи — настільки швидко, наскільки дозволяли обставини.
У тих умовах Наталія та інші волонтери допомагали і цивільним, і військовим, доставляючи необхідне туди, де цього потребували найбільше — часто лише за кілька хвилин їзди від власних домівок. Відстані були невеликими, а небезпека — зовсім поруч. «У певний момент лінія фронту проходила просто через місто, — згадує Наталія. — На сусідній вулиці вже були росіяни».
До сьогодні потреба в такій допомозі не зникла. Наталія та її колеги й далі підтримують військові підрозділи: передають найнеобхідніші речі, зарядні станції, медичні набори, зокрема турнікети, а іноді навіть автомобілі.
«Іноді людям просто треба, щоб їх вислухали»
Наприкінці 2022 року, коли українські військові почали звільняти окуповані території під час контрнаступів, Наталія дедалі частіше виїжджала за межі Харкова. Разом з іншими волонтерами вона їздила до щойно звільнених населених пунктів у Харківській, Донецькій та Херсонській областях. Іноді, каже вона, вони були серед перших, хто приїжджав у звільнені села й міста — першими людьми, яких місцеві бачили після місяців окупації.
Спершу вони просто привозили людям їжу, ліки та найнеобхідніші речі. Але з часом ця допомога стала чимось більшим. Люди почали розповідати їй про те, що пережили. З кожною поїздкою таких історій ставало більше. «Їм потрібно було виговоритись», — каже Наталія.
У Циркунах, лише за кілька кілометрів на північ від Харкова, місцеві мешканці розповідали їй, як п’яні російські солдати вривалися до будинків, наставляли на людей зброю й питали, чому ті «так добре живуть» — чому на вулицях є освітлення, а в квартирах — туалети й душ.
«Вони тримали все це в собі. Не обов’язково говорити, що все буде добре. Іноді людям просто треба, щоб їх вислухали».
Те, що їй доводилося чути, часто було жорстоким і важким для осмислення — і ще довго не відпускало після таких поїздок. Люди розповідали про жінок, яких ґвалтували й убивали, про людей, яких забирали з домівок, катували, а потім вони зникали безвісти. Про міста й села, де люди масово помирали, поки цілі райони залишалися відрізаними від світу — без інтернету й практично без розуміння того, що відбувається на сусідніх вулицях.
Одна історія особливо врізалася Наталії в пам’ять. У селі Вишневе на південний схід від Харкова, розповідає вона, російські окупанти зайшли до будинку, де жінка щойно народила хлопчика. Вказавши на немовля, вони сказали, що його потрібно вбити, бо це «син укропа». Бабуся дитини стала їм наперекір. Згодом, каже Наталія, літня жінка загинула за нез’ясованих обставин.
«Я пропускала все це через себе, через серце, — каже Наталія. — Приходила додому й плакала».
З деякими людьми, яких вона зустріла під час тих перших поїздок, Наталія підтримує зв’язок і досі.
Згодом це стало чимось більшим, ніж просто гуманітарна допомога. Йшлося вже не тільки про те, щоб привезти необхідні речі, а й про те, щоб залишатися поруч із людьми й вислуховувати те, про що вони нарешті наважувалися говорити вголос.
Те, що війна залишає в людях
З часом ця робота стала більш організованою — із перших волонтерських ініціатив поступово виросла ширша мережа допомоги. У 2024 році Наталія та її колеги долучилися до Ukrainian Security and Cooperation Centre (USCC) — організації, яка спочатку займалася протидією російському впливу, а після повномасштабного вторгнення почала координувати допомогу як цивільним, так і військовим. Уже за рік, у 2025-му, вони створили власну організацію — Free Ukraine Fund, через яку значна частина цієї роботи триває й сьогодні.
На складі на околиці міста готуються відправляти допомогу: коробки складені одна на одну, обладнання відсортоване й готове вирушити туди, де його потребують найбільше.
З часом Наталія побачила, наскільки глибоко війна проникає в повсякденне життя — у родини, стосунки, цілі сім’ї. Майже нікого вона не оминає.
«Військові повертаються вже іншими людьми», — каже Наталія.
«Усі вони повертаються травмованими», — каже Наталія. Багато хто вже не знає, як жити звичайним цивільним життям. Хтось стає більш закритим, інколи — агресивнішим. Інші, помічає вона, хочуть повернутися на фронт — бо там усе зрозуміло.
Для родин це означає вчитися жити поруч із людиною, яка змінилася. Заново вибудовувати довіру. Навчитися бути поруч без слів.
«Їх треба просто чути, — повторює Наталія. — Розуміти. Підтримувати. Навіть просто мовчати поруч із ними».
Тягар очікування
Для Наталії найважче — не те, як люди повертаються з війни, а невідомість, чи повернуться вони взагалі. «Важко бути далеко, — каже вона. — Постійно боїшся, що щось могло статися».
Вона описує очікування після повідомлення, яке залишається без відповіді — годину, дві, іноді довше. У якийсь момент, каже Наталія, починаєш писати іншим — побратимам, знайомим військовим — і запитувати, чи хтось його бачив, чи є бодай якась інформація.
Вона замовкає, ніби шукаючи слова, а потім продовжує.
«Ти просто чекаєш. Не знаєш, чи людина жива, чи поранена, чи сталося щось гірше».
Коли Наталія говорить це, її голос змінюється. По щоках течуть сльози.
Її партнер загинув поблизу Харкова близько п’яти місяців тому. Він був оператором FPV-дронів. Під час короткої перерви неподалік позиції його виявив розвідувальний дрон. Після цього почався артилерійський обстріл.
Але зараз Наталія не хоче про це говорити. По її обличчю видно, яких зусиль їй коштує не повертатися до цих спогадів. Натомість вона починає говорити про жінок, із якими нещодавно познайомилася.
У багатьох із них чоловіки, сини або брати на фронті — зниклі безвісти, у полоні або загиблі. Вони живуть у схожій реальності. Спілкуються в групових чатах, підтримують зв’язок із тими, хто й так усе розуміє. «Так легше, коли нічого не треба пояснювати», — каже Наталія.
Опора суспільства
«Жінки — хранительки миру», — каже Наталія.
Вона говорить про те, як під час війни жінки беруть на себе турботу про інших — військових, родини, близьких — і часто роблять це тихо й непомітно. «У центрі всього цього — емпатія», — наголошує вона. Жінки створюють кола спілкування, простір, у якому люди можуть говорити, бути почутими й підтримувати одне одного.
«Дуже важливо відчувати чужий біль, — продовжує Наталія. — Можливо, людині не потрібно нічого конкретного. Просто добре слово. Іноді цього вже достатньо».
Коли Наталія говорить про Харків зараз, вона не описує місто, яке руйнується під тягарем війни. «Люди стали сильнішими, — каже вона. — Я бачу більше терпіння. Утвердилося інше усвідомлення життя». Водночас, за її словами, не залишилося жодних ілюзій щодо того, як довго це триватиме. На початку багатьом здавалося, що війна закінчиться за тижні, можливо, місяці. «Тепер усі розуміють, що це не закінчиться швидко».
Ритм повертається
Що її хвилює більше, то це те, що підтримка ззовні згасла. «Війна все ще триває, люди не повинні про це забувати. Коли військові бачать, що їх хтось підтримує, це їх надихає. Вони розуміють, що не одні».
Коли вона дивиться за межі України, за її словами, іноді важко зрозуміти конфлікти, які вона бачить у країнах, де панує мир — суперечки, розбіжності, те, як люди повертаються один проти одного.
«Потрібно цінувати людей навколо себе, — розмірковує вона. — Зруйнувати щось легко, але відбудувати набагато важче». Вийшло сонце.
Коли вона підводиться, щоб піти, вулицю вже прибрали. Бар’єрів більше немає. Люди знову ходять між багатоповерхівками, несучи пакети з покупками та вигулюючи собак.
Згорілі автомобілі прибрали; на асфальті залишилися лише темні сліди від гару. Дерев’яні дошки, якими забиті вікна, ще зовсім свіжі, але ритм повернувся. Харків продовжує жити. І Наталія також, попри постійну загрозу з неба.