«Душа Харкова», яку очолює Роксана Павленко, давно перестала бути просто спонтанною волонтерською ініціативою. Сьогодні це мережа, що підтримує тисячі людей у місті та далеко за його межами. Її робота поєднує щоденну рутину й термінові виїзди: команда швидко прибуває на місця ударів, де людям, які виходять із підвалів і з-під завалів, роздають гарячі обіди та чай. У перші години після обстрілів це не просто допомога, а й рідкісне відчуття домашнього тепла.
За кілька кілометрів від центру Харкова — непримітні двері у невеликій прибудові біля великої парковки. На бетонній стіні поруч — сліди від уламків: дрібні темні вибоїни, які легко не помітити, якщо не придивлятися.
Більше, ніж кухня
Усередині важко одразу зрозуміти, що це за місце. Кухонне обладнання стоїть поруч із запасами продуктів: великими упаковками макаронів і рису, сітками мандаринів, хлібом і тостами, банками часникового соусу, сухими бульйонами та коробками, складеними одна на одну. Уздовж задньої стіни — великі промислові каструлі, збоку — газові балони. Між ними висять прапори й подяки — і стає зрозуміло, що це вже давно не просто кухня чи робоче приміщення.
Далі тягнеться довга лінія столів для фасування їжі. На них рядами стоять пінопластові лотки, готові до наповнення. Тут постійно фасують їжу: накладають порції, закривають контейнери й складають їх для доставки. Звідси їжу розвозять у різні частини міста: до укриттів, постраждалих районів і туди, де на неї чекають люди.
Саме тут працює «Душа Харкова».
Це не ресторан, не благодійна організація у звичному розумінні й не тимчасова ініціатива. Це кухня, яка стала частиною міської інфраструктури: тут готують, фасують і доставляють їжу по Харкову та далеко за його межі — всюди, де вона найбільше потрібна.
1 440 порцій до полудня
Роксана швидко виходить із кухні — і, здається, вже одночасно робить кілька справ. Рухи чіткі й зібрані: вона говорить, не зупиняючись ні на мить. Навколо безперервно триває робота.
Разом із бізнес-партнером Максимом — кухарем і кондитером, з яким вони працюють багато років, — Роксана керує «Душею Харкова». Імпровізована допомога, яку вони організували у перші дні повномасштабного вторгнення Росії, згодом перетворилася на постійну роботу.
«Починаємо о шостій», — каже 47-річна Роксана, не сповільнюючи темпу. Під час тривалих відключень електроенергії команда починала ще о четвертій ранку — працювали, поки було світло. Приблизно за чотири години тут готують близько 1 440 порцій: супи, ситні страви, салати та випічку. Меню змінюється, але обсяги роботи залишаються тими самими.
Така робота можлива лише завдяки чіткій координації. Людей небагато, а їжу потрібно доставити у десятки місць, тож команда працює як добре налагоджений механізм.
Водії завантажують контейнери з їжею у легкові авто та мікроавтобуси, далі їх підхоплюють інші машини для наступних маршрутів. Їжу розвозять до транзитних пунктів, евакуаційних хабів, дитсадків і шкіл — зокрема для групи з близько 80 дітей з інвалідністю, яких тут годують протягом тижня.
Коли надходить виклик
Їжу тут отримують також волонтерські групи, рятувальники, внутрішньо переміщені люди та ті, хто вже не може готувати самостійно. Сюди приїжджають і військові підрозділи, щоб забрати пакунки з їжею на свої позиції. Уся ця система постійно змінюється й підлаштовується під обставини, але продовжує працювати.
Окрім щоденної роботи — готувати й розвозити їжу — у Роксани та її команди є ще один напрям. Коли в Харкові чи області стаються прильоти, команда виїжджає на місце удару.
«Нам телефонують і кажуть, куди їхати», — розповідає Роксана про взаємодію з екстреними службами та координаційними центрами, які можуть звернутися по допомогу будь-коли — серед ночі або рано-вранці.
«Ми працюємо як група швидкого реагування», — каже вона. Команда збирає все необхідне й одразу вирушає.
На місці удару вони швидко облаштовують імпровізований пункт допомоги у найпростішому сенсі цього слова. «Чай, кава, сендвічі, перекуси — щоб зігріти людей і хоч трохи їх підтримати».
Люди виходять із підвалів і пошкоджених будинків — часто ще дезорієнтовані. У перші хвилини людям часто потрібні найпростіші речі. І лише потім, якщо людям доводиться залишатися там тривалий час, команда повертається вже з повноцінною гарячою їжею.
Бували випадки, додає Роксана, коли так людей доводилося годувати тижнями.
На екстрені виїзди зазвичай їздить одна й та сама невелика команда: сама Роксана, її сестра, донька, зять і Максим. Інших людей на такі виклики вже не відправляють — через високий ризик і сильне фізичне та емоційне виснаження.
Шлях Роксани
Тож усе більше роботи лягає на тих, хто залишився.
На кухні тим часом робота не зупиняється, але в усьому відчувається спокійний, звичний ритм — без метушні. У паперові стаканчики розливають каву й передають далі, час від часу лунає сміх. На одному зі столів ріжуть маленькими шматочками паску й пригощаються нею просто під час роботи.
До «Душі Харкова» Роксану привів довгий і непростий шлях.
Вона народилася в Ашгабаті, у Туркменістані, а до України переїхала ще дитиною. «Ми переїхали, коли мені було одинадцять». Родина виїхала через загострення ситуації в країні, і відтоді Харків став для них домом — тут зараз живе більшість її родичів.
Їжа й робота на кухні давно стали для Роксани частиною життя. Вона працювала у ресторанному бізнесі, зокрема в Big Ben Pub у Шевченківському районі Харкова, де пройшла шлях від кухарки до су-шефині, а згодом почала працювати на кухні разом із Максимом — тим самим, із ким тепер керує «Душею Харкова».
Паралельно Роксана розвивала власний невеликий кейтеринговий бізнес. Вона й досі береться за такі замовлення, коли має можливість, — щоб бодай частково забезпечити собі дохід і втриматися на плаву.
Ключі, кухня і рішення залишитися
Уранці, коли почалося повномасштабне вторгнення, Роксані зателефонували власники ресторану. Вони виїжджали з Харкова й запитали, чи не потрібно вивезти також її та Максима. Але ті відмовилися.
«Це Харків», — каже Роксана. А потім додає тихо, але впевнено: «Це любов. Любов до своєї країни. Вона дуже глибока».
Власники залишили їм усе: ключі, кухню, продукти й навіть гроші в сейфі. «Вони сказали: користуйтеся всім. Робіть із цим що хочете». Так вони і зробили.
«У перший же день ми написали в соцмережах, що хочемо допомагати», — згадує Роксана. Більше нічого тоді не було: ні плану, ні структури, ні фінансування — лише кухня і рішення залишитися.
Поки Максим у перші дні організовував евакуацію дружини та маленької дитини, Роксана залишалася в Харкові й готувала їжу. «Триста порцій на день, — каже вона. — Так усе й почалося». Спершу більшість їжі передавали військовим. Тоді ще не існувало налагодженої системи доставки й ніхто до кінця не розумів, кому саме допомога потрібна найбільше.
Від 26 людей — до восьми
Але з часом про них почали дізнаватися дедалі більше людей. За кілька тижнів навколо цієї роботи зібралася команда з 26 людей — усі волонтери, без оплати, об’єднані лише відчуттям терміновості й бажанням допомагати. Запитів ставало дедалі більше, і невдовзі на них звернула увагу міжнародна гуманітарна організація World Central Kitchen (WCK), яка почала підтримувати їхню роботу — спершу через саму Роксану.
«Завдяки їм ми готували по десять тисяч порцій на день», — каже вона. У певний момент підтримка WCK навіть дала змогу платити людям зарплату.
Невдовзі їжу почали доставляти до станцій метро, укриттів, сусідніх населених пунктів і районів під постійними обстрілами. Там залишалися люди без електрики, без можливості готувати їжу — люди, які просто не мали іншого виходу, окрім як покладатися на цю допомогу. Одним із таких районів була Північна Салтівка, де багато мешканців жили у підвалах. «До семи тисяч порцій», — наголошує Роксана.
Люди без електрики. Без можливості готувати. І часто — без жодної альтернативи.
Наприкінці 2022 року World Central Kitchen почала поступово згортати роботу в регіоні — після того, як українські сили відтіснили російські війська далі від Харківщини. Разом із цим поступово зникала й підтримка. Роксана та Максим продовжували працювати з тим, що залишалося, зокрема використовуючи кошти, які ще були на її особистому рахунку. Але без офіційного статусу працювати ставало дедалі складніше. Тому у березні 2023 року вони офіційно зареєстрували «Душу Харкова» як волонтерську організацію та пункт видачі продуктів.
Саме в той момент їм пощастило знайти нову підтримку. Троє українок, які живуть за кордоном, натрапили на їхню роботу у TikTok. Потім був дзвінок, запитання про те, як працює кухня і що саме потрібно. Уже три роки вони регулярно підтримують проєкт, надсилаючи близько 5 тисяч євро на місяць — цього вистачає на оренду, комунальні витрати й роботу кухні.
Відтоді основна команда «Душі Харкова» складається з восьми людей.
Смак дому
І так, робота продовжилась. З часом сенс цієї діяльності для Роксани став ще важливішим. Їжа тут — не тільки про виживання. Вона також про гідність.
Про це Роксана говорить без гучних слів. Каже, що під час війни почала ще більше цінувати українську кухню. Не щось складне чи вишукане, а просту знайому їжу.
«Коли ми готуємо вареники чи інші українські страви, люди на фронті дуже радіють, — каже вона. — Вони люблять їжу, на якій виросли».
Для Роксани важливо не знижувати рівень якості. Макарони, рис та інші продукти тут обирають уважно. «Ми не хочемо опускати цю планку».
Тут їжа — це більше, ніж просто спосіб втамувати голод. Роксана впевнена: «Така підтримка допомагає людям не здаватися».
«Жінки допомагають місту вистояти»
У 2022 році Харків, каже Роксана, згуртувався по-особливому. І ті, хто тоді залишився й не виїхав, здебільшого залишаються тут і зараз. Особливо — жінки.
«Дуже багато жінок стали волонтерками», — говорить вона. І це для неї не просто випадкове спостереження.
Жінки готують, організовують роботу, розвозять допомогу, координують десятки процесів — роблять те, що рідко привертає увагу, але без чого все це не працювало б. «Саме жінки допомагають Харкову вистояти», — каже Роксана.
«На мою думку, 60% усього, що робиться для перемоги, роблять жінки», — додає вона з ледь помітною усмішкою, озираючись навколо.
Те, з чим вони стикаються, добре показує ціну цієї витривалості. «Є речі, які неможливо забути», — каже Роксана. Вона згадує сцени, на які важко дивитися і які надовго застрягають у пам’яті. Чоловік із пораненням у голову, якого винесли з місця події і який досі тримав у руці сумку — ніби намагався щось урятувати. Мати, яка плаче над тілом своєї дитини й кличе на допомогу, коли насправді вже запізно.
«Мабуть, ми вже до цього звикли», — каже вона. «Як зомбі». Це слово звучить майже буденно. «Такі речі залишаються в голові назавжди».
Тіло реагує інакше. Вона каже, що стала більш різкою, швидше втрачає самоконтроль. «Іноді я не можу зупинитися. Хочу плакати, кричати». І, за її словами, те саме вона бачить і в інших.
Те, що війна забирає непомітно
Останні роки стали для неї надзвичайно важкими.
Батько Роксани помер у 2022 році після тривалої хвороби. Рік потому помер її чоловік. Не від війни як такої, а від того, що вона змінила, за її словами. Вона втратила і друзів — серед них двох жінок, які також займалися волонтерством.
На мить її обличчя змінюється. «І це важко», — каже вона. Відчувається, як вона бере себе в руки, майже автоматично переключаючи увагу на інше.
«Війна багато в нас забрала», — говорить вона, — «але й принесла в життя близьких, хороших людей». Відносини змінилися, пріоритети стали чіткішими. «Я намагаюся все розкласти по своїх місцях».
Але ціна була не лише психологічною. Тіло також пройшло свої випробування.
Роксана боролася з хворобою ще до того, як у її життя прийшла війна. Шість років вона жила з раком матки, і у 2023 році їй сказали, що вона в ремісії. Але полегшення тривало недовго. Невдовзі після цього вона ледь не померла.
«Мене вчасно привезла до лікарні донька», — згадує вона. Згодом їй поставили новий діагноз — рак товстої кишки. Операція, потім хіміотерапія — усе це вона побіжно підсумовує словами «багато всього».
З підтримкою родини, друзів і колег-волонтерів вона знову увійшла в ремісію. Для неї причина очевидна: «Я вірю, що завдяки цим добрим справам я двічі подолала рак».
Ще один виклик, ще одна точка, ще одна порція
Вона недовго затримується на розмові про себе — їй, здається, не надто комфортно бути в центрі уваги.
«Нам тут не так важко, як тим, хто сидить в окопах. Вони щодня проходять через пекло», — каже вона.
Саме завдяки їм, пояснює Роксана, тут інколи ще є відчуття нормального життя.
«Без допомоги вони не витримають», — наголошує вона.
І знову повертається до кухні, де вже готують наступні порції їжі.
Каструлі знову наповнюють. На столах вибудовуються нові ряди лотків. Порції відмірюють, закривають, складають одна на одну.
Тут не буває «кінця зміни». Телефон може задзвонити будь-якої миті — і вони знову поїдуть. В інше місце. До інших людей. На місце ще однієї трагедії.
І знову привезуть те, що допомагає триматися. Їжу.