Перш ніж пояснити назву моєї публікації, нагадаю, що цей рік символічно пов’язує Симона Петлюру та Єжи Ґедройця. Сто років тому, 25 травня 1926 року, Петлюру вбив аґент ОҐПУ СРСР Самуїл Шварцбард на паризькій вулиці Расіна. А 120 років тому, 27 липня 1906 року, у Мінську народився Ґедройць — леґендарний редактор екзильного польськомовного журналу «Культура», що виходив у містечку Мезон-Ляффіт під Парижем. Це видання стало важливим чинником європейського культурно-політичного життя. У ньому радо друкувалися майбутні нобелівські лауреати та провідні політичні діячі. Його адреса швидко почала асоціюватися з гуманістичним пошуком свободи в ірраціонально-тоталітарному та технократично-раціональному світі.
«А до чого тут Україна?» — запитаєте ви. А до того, що Ґедройц наважився на крутий поворот від полоноцентризму в бік осмислення контексту польського існування, польського історичного, культурного й політичного просторів. «Він шукав спільної дороги з українцями вже в еміґрації», — так напише про Ґєдройця пізніше Адам Міхнік. Тож невипадково на сторінках «Культури» постає українська проблематика.
Переосмислення непростих польсько-українських взаємин, проблеми української культури під тоталітарним пресом, перспективи боротьби українців за незалежність — усе це масштабно відображалося на сторінках «Культури». Ґедройц зробив усе, щоб схилити до тривалої співпраці з «Культурою» ліберально налаштованих українських інтелектуалів. Серед них — Богдан Осадчук, Іван Кедрин-Рудницький, Іван Кошелівець, Юрій Лавріненко, Борис Левицький, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Шевельов. Ґедройц сприяв реалізації таких важливих проєктів, як видання 1959 року антології «Розстріляне відродження». Він уперто й відважно руйнував усе, що заважало адекватному розумінню боротьби українців за незалежність.
Події 1958 року стали яскравим підтвердженням цього. 28 лютого того року на державному французькому телеканалі RTF Télévision вийшла програма, присвячена судовому процесу над убивцею Петлюри. Її створили в межах надзвичайно популярної телепередачі-реконструкції «En votre âme et conscience» («По щирості й совісті» або «За велінням вашої совісті»). Цей серіал, створений піонерами французького телебачення П’єром Дегропом (Pierre Desgraupes), П’єром Дюмає (Pierre Dumayet) та Клодом Барма (Claude Barma), детально реконструював найгучніші реальні судові процеси в історії Франції. Це було не художнє кіно, а телевізійна судова драма. Відомі французькі актори в декораціях зали суду дослівно зачитували й розігрували реальні стенограми допитів, промов адвокатів, прокурорів і свідків. Глядач ніби сам ставав присяжним у залі суду.
Епізод, показаний 28 лютого 1958 року, мав назву «L’affaire Schwartzbard» («Справа Шварцбарда»). У ньому знялися зірки тогочасного французького театру й телебачення: Самуїла Шварцбарда — вбивцю Петлюри — зіграв актор Робер Порт (Robert Porte), а голову суду — відомий французький актор Антуан Бальпетре (Antoine Balpêtré). Роль свідка з боку УНР, колишнього міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина, виконав Даніель Лекуртуа (Daniel Lecourtois). Серед інших персонажів, чиї свідчення відтворювали актори, був генерал Микола Шаповал.
Тут доцільно коротко згадати діяльність Петлюри під час буремних революційних подій в Україні. У 1917 році, після створення першого українського уряду — Ґенерального секретаріату, — Петлюру призначили секретарем військових справ. Він вимагав радикальних дій проти більшовиків, але наштовхнувся на компромісну політику Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Петлюра вийшов з уряду й сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який став на захист УНР від більшовиків. За Скоропадського він відсидів чотири місяці у в’язниці й став одним із керівників антигетьманського повстання.
У лютому 1919 року Петлюра став на чолі Директорії, залишаючись Головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування й протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за незалежну Україну. З його ім’ям пов’язували єврейські погроми, хоча він ніколи не був юдофобом — це визнавали й самі єврейські діячі. Його провина полягала в тому, що очолювана ним структура не змогла взяти ситуацію під контроль.
Як саме ОҐПУ вплинула на виправдальний вирок убивці Петлюри в Парижі?
З 1920 року, після невдалого союзу з Юзефом Пілсудським, Петлюра жив за кордоном, де очолював Державний центр УНР в екзилі. З 1924 року він оселився з родиною в Парижі. Саме там його застрелив Шварцбард. Той назвав себе месником за єврейські погроми, хоча нині доведено, що це було вбивство, здійснене за завданням ОҐПУ. Суд у Парижі під тиском лівих інтелектуалів і через майстерні маніпуляції захисту — насамперед адвоката Анрі Торреса — виправдав убивцю. Мені вдалося віднайти й опублікувати документи, які свідчать, що на перебіг процесу впливала більшовицька спецслужба. У підсумку процес фактично перетворили із суду над убивцею на «суд над Петлюрою»: лідера УНР звинуватили в єврейських погромах, попри відсутність доказів його особистої причетності чи прямих наказів.
Оскільки французька телевистава 1958 року документально відтворювала саме ті маніпулятивні промови з процесу 1927 року, у ній Симона Петлюру знову показували винуватцем, а вбивцю — героєм-месником. Для Єжи Ґедройца та польських еміґрантів це виглядало як радянська пропаґандистська атака — або підігрування їй — з метою очорнити український визвольний рух саме в момент, коли в СРСР починалася перша «відлига».
Яким редактор часопису «Культура» Єжи Ґедройц виступив проти радянської провокації у Франції?
У квітневому номері «Культури» Ґедройц друкує невеликий за обсягом, але важливий текст-протест. У ньому, зокрема, підкреслювалося: «Не підлягає сумніву, що існують світові чинники, зацікавлені в компрометації українського визвольного руху. Отаман Петлюра мусив загинути у 1926 році, оскільки тоді побоювалися актуалізації визвольної боротьби в Україні, а сьогодні — коли починають з’являтися тріщини в радянському блоці — робиться спроба вбити легенду Отамана. Є також трагедією, що цю таємну гру хочуть вести єврейськими руками. Організатори цієї маніфестації не рахувалися з долею єврейського населення України та Східної Європи, так само як не рахувалися і в 1926 році. Ми є противниками політичних убивств і «культу крові». З них народжується лише фашизм — байдуже, коричневий чи червоний. Ми є друзями єврейського народу, і справа свободи України є також нашою справою, і тому ми вважаємо своїм обов’язком протестувати проти таких передач, які є кривдою для обох народів».
Закінчувався текст згадкою про те, що на знак шани «Головному Отаманові Петлюрі — великому патріоту, революціонеру і соціалісту — Редакція “Культури” поклала 1 квітня ц. р. вінок на його могилі на цвинтарі Монпарнас у Парижі».
«Очевидна річ, що в оцінці моєї персони ви повинні бути правдивими...», — написав колись Симон Петлюра. Він не боявся суду історії. А Єжи Ґедройц не боявся виступати на захист тих цінностей і людей, у порядності яких не мав сумніву.