Зустріч Путіна та Сі цього тижня привернула значну увагу — особливо з огляду на те, що вона відбулася майже одразу після візиту Дональда Трампа до Пекіна.
Гадаю, і Путін, і Сі прагнули продемонструвати єдність та показати, що недавні контакти Трампа з обома лідерами — а до цього і його зустріч із Путіним в Анкориджі — не вплинули на їхні власні відносини.
Втім, Путін, імовірно, опинився у менш комфортному становищі. До повномасштабного вторгнення в Україну в Москві любили змальовувати російсько-китайські відносини як союз «братніх» держав і рівноправних союзників. Але реальність така, що через провальну війну Путіна проти України Росія ослабла і дедалі більше перетворюється на залежного партнера в російсько-китайському союзі.
Справді, західні санкції зробили Росію ще більш залежною від Китаю — як ринку збуту для російських енергоносіїв і сировини, а також як каналу для отримання дефіцитного імпорту.
Втім, для Китаю це зовсім не було жестом доброї волі. Якщо вже на те пішло, Пекін скористався ослабленням Росії: скуповував російські енергоносії та сировину зі знижками, водночас продаючи Москві критично важливий імпорт за максимально вигідними для себе цінами — у доларах або юанях.
Показово, що цього тижня Путін знову намагався вдихнути нове життя в проєкт газопроводу «Сила Сибіру-2». Росія вже багато років просуває цю ідею як спосіб перенаправити до Азії газ із Західного Сибіру — понад 50 млрд кубометрів на рік, — який раніше постачали на європейський ринок.
У цих переговорах Китай поводився жорстко, намагаючись виторгувати для себе максимально вигідні умови — довгострокові газові контракти за низькими цінами та фінансування будівництва на своїх умовах. До того ж у Пекіні не хочуть ставати надто залежними від російських енергоносіїв, адже Росію там водночас розглядають і як потенційного стратегічного суперника на сході.
Схоже, саме тому Путіну так і не вдалося досягти прориву щодо «Сили Сибіру-2». Із Пекіна він повернувся ні з чим. Показово, що навіть на тлі невизначеності навколо Перської затоки Китай, схоже, досі віддає перевагу Ірану як постачальнику енергоносіїв, а не Росії.
The Financial Times цього тижня писала, що під час зустрічі Трампа і Сі китайська сторона нібито дала зрозуміти: Путін ще може пошкодувати про своє провальне вторгнення в Україну. Згодом Трамп це заперечив, однак насправді Сі лише озвучив очевидне — важко назвати успіхом війну, яку планували завершити за два тижні, а вона триває вже чотири з половиною роки.
І на тлі ширшої глобальної кризи, спровокованої ударами США та Ізраїлю по Ірану, Сі, ймовірно, давав Путіну зрозуміти, що війну в Україні варто завершувати.
Для Китаю, який і далі значною мірою залежить від імпорту сировини, а також з огляду на ситуацію навколо Перської затоки, повернення Росії до відносної стабільності зараз було б вигідним. Для Пекіна значно привабливішим виглядало б послаблення санкційного тиску і перспектива повернення західних інвестицій у Росію, які могли б пожвавити російський нафтовий та енергетичний сектор.
У нинішніх умовах Росія не здатна суттєво наростити видобуток нафти й енергоносіїв — навіть для виконання чинних квот ОПЕК. На заваді стоять як західні санкції, що обмежують доступ до технологій, так і постійні українські далекобійні удари по російській енергетичній та виробничій інфраструктурі, інтенсивність яких лише зростає.
На цьому тлі перебої з постачанням енергоносіїв і сировини з Перської затоки, а також спроби США взяти під контроль венесуельський експорт після зміни влади, ймовірно, серйозно непокоять Пекін.
Китай, імовірно, дедалі більше непокоїть сам перебіг війни в Україні, адже з’являється все більше ознак можливого перелому.
Україна отримала важливу перевагу у сфері дронових технологій, що допомогло компенсувати нестачу особового складу, стабілізувати фронт і навіть перейти до поступового просування.
Втрати Росії в живій силі нині наближаються до 30 тисяч на місяць і вже перевищують темпи поповнення армії новими контрактниками.
Водночас українські далекобійні удари дронами нарешті почали переносити війну безпосередньо на територію Росії. А російська економіка, схоже, занурюється у кризу — попри тимчасове полегшення завдяки зростанню цін на нафту на тлі ескалації довкола Ірану.
Висока інфляція, рецесія, зростання боргів і хвиля банкрутств усе сильніше тиснуть на російську економіку. Тепер майже не минає й тижня без чергової конференції в Москві, де бізнес-лідери, а подекуди й сам Путін, говорять про серйозні економічні проблеми.
Схоже, у Пекіні теж допускають такий розвиток подій: якщо війна навколо Ірану затягнеться або Ормузька протока залишатиметься перекритою, це зрештою призведе до падіння світового попиту на нафту. А в поєднанні з можливою ціновою війною всередині ОПЕК — про яку, зокрема, сигналізує вихід ОАЕ з організації — вже за рік ціни на нафту можуть виявитися навіть нижчими, ніж до початку іранської кризи.
Для Росії це стало б катастрофою — ознакою економічного обвалу, а можливо, і провісником давно очікуваного краху режиму Путіна.
Як показав заколот Пригожина, Китай точно не зацікавлений у такому сценарії. Адже це могло б відкрити для Росії шлях до нового реформаторського курсу і поступового виходу з орбіти Пекіна назад у бік Заходу.
Тому, як на мене, головний сигнал Сі для Путіна цього тижня полягав у тому, що війну потрібно завершувати. І, можливо, жорстка позиція Китаю щодо «Сили Сибіру-2» теж була частиною цього послання.
Ймовірно, Сі фактично сказав Путіну: «Вирішуйте свої проблеми з Європою, поки не стало надто пізно. І не розраховуйте, що ми й надалі будемо вас рятувати».
І насамкінець — кілька слів про російсько-китайські відносини. Передусім, це зовсім не «партнерство без обмежень», як часом намагаються показати Москва і Пекін. Між ними є і напруга, і суперництво.
Росія, зі свого боку, традиційно насторожено ставиться до китайських намірів щодо Сибіру і добре усвідомлює власну демографічну слабкість у цьому регіоні порівняно з Китаєм. Ситуацію додатково погіршують величезні втрати у війні проти України.
Втім, як уже зазначалося, через погіршення відносин із Заходом і санкції Росія опинилася у значній залежності від Китаю. Але ця залежність дорого їй обходиться — Пекін уміло використовує слабкість Москви у власних інтересах.
Водночас для Китаю ключовими у зовнішній політиці залишаються відносини зі США, і саме це багато в чому визначало його підхід до Росії в останні роки.
Китай певною мірою підтримував Росію у війні проти України — скуповував сировину та допомагав із постачанням критично важливого імпорту. Водночас Пекін обмежував постачання військового обладнання, аби не потрапити під вторинні санкції США.
Крім того, Китай використовував свої відносини з Росією — і ту підтримку, яку міг надати Москві у війні проти України, — як важіль у переговорах зі США, зокрема для отримання тарифних поступок. Принаймні так було за часів Джо Байдена, коли Вашингтон приділяв значну увагу Україні.
Можна сказати, що
Китай поводився щодо Росії так само, як США щодо України — підтримував рівно настільки, щоб вона могла продовжувати війну, але не перемогти.
Для Китаю війна в Україні була вигідна ще й тим, що робила Москву більш залежною від Пекіна.
Можливо, Китай бачить певну вигоду в тому, що і Захід, і Росія загрузли у виснажливій війні в Україні. Водночас Пекін зовсім не зацікавлений у поразці Росії.
Але зараз такий сценарій уже не виглядає неможливим. Саме тому Китай, схоже, підштовхує Путіна до завершення війни, поки Росія ще здатна впливати на умови можливого врегулювання — до того, як зазнає катастрофічної поразки.
Передрук із блогу автора @tashecon. Оригінал тексту — тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.