Джейсон Смарт (Kyiv Post): Російська армія має дедалі серйозніші труднощі: кількість втрат на кожен захоплений квадратний кілометр різко зросла. Лише за період із січня по березень цей показник підскочив більше ніж на 8 700%. Водночас для частини російських еліт війна виявилася зовсім не похмурою. Від початку війни статки російських мільярдерів зросли на 97%. Люди з найближчого оточення Путіна збагатилися на 68,6 мільярда доларів — у сім разів більше, ніж олігархи, не пов’язані з ним. Як такий націоналіст, як Путін, може виправдовувати приголомшливі людські втрати, поки його найближче оточення стрімко багатіє?
Девід Саттер (ДС): У 1990-х роках люди голодували й місяцями не отримували зарплат. Ті, кого тоді називали олігархами, крали без жодних обмежень. Вони забирали навіть останні гроші, які були відкладені на базові потреби, просто тому, що могли це зробити. Те, що відбувалося зі звичайними людьми, їх не цікавило. Те саме відбувається й зараз. Путін та його оточення не сприймають солдатів, що гинуть, як людей. Для них це одиниці, об’єкти, які можна використовувати у власних цілях.
Єдине, що для них справді має значення, — це гроші та утримання влади. Це мафія, але з ментальністю, відмінною від італійської мафії, яка формувалася в католицькому суспільстві. Італійські гангстери не були добрими християнами, однак на них усе ж впливала культура, в якій вони виросли. Натомість російських злочинців сформувала радянська культура, що розглядала людину крізь призму ідеології — як сировину для досягнення якоїсь вищої соціальної мети. Для комуністичної системи цілком природно використовувати людей заради будь-яких цілей — самі по собі вони не мають цінності. Особистість не важить нічого.
Схоже, кремлівське керівництво ігнорує масові втрати, бо особисте збагачення та влада для нього важливіші за людське життя. Від початку війни понад 90% націоналізованого майна передали найближчому оточенню Путіна — часто через конфіскацію активів інших, менш лояльних до нього мільярдерів, щоб винагородити відданих режиму людей. Якщо ці еліти заробляють на війні, то навіщо їм прагнути її завершення?
Не те щоб вони не усвідомлювали наявності проблеми. Але їх передусім хвилює власне становище — і саме це визначає їхній підхід до її вирішення. Нормальні люди намагалися б припинити війну будь-якою ціною, відновити зв’язки із Заходом і сподівалися б колись знову отримати вигідні інвестиції. Але вони мислять інакше. Вони бояться, що такий поворот подій обернеться проти них і дискредитує їхню попередню політику. Перед ними постануть вимоги щодо виплати репарацій. Західні держави порушать питання воєнних злочинів. Їх це зовсім не влаштовує.
Тому, хоча вони бачать ті самі тенденції, що й усі інші, їхня логіка рухається в іншому напрямку — як вичавити з населення ще більше. І саме це робить нинішній момент особливо зловісним. Я вважаю, що обмеження роботи Telegram і грошових переказів можуть бути підготовкою до масштабного закручування гайок проти населення — або навіть до хвилі терору, примусової мобілізації та спроби прорвати українську оборону, кидаючи в бій дедалі більше людей.
Як далеко вони готові зайти? Чи спровокує це спротив? На ці питання відповість лише час. Але сам факт того, що вони закривають популярні й життєво важливі канали комунікації в інтернеті та вдаються до жорстких заходів в економіці, свідчить: вони не думають про припинення війни, відновлення зв’язків із Заходом чи спробу виконати вимоги правосуддя. Навпаки.
Ми маємо сподіватися, що Україна зможе якомога швидше перемогти в цій війні. У Росії сформувався глибоко деградований режим, що поєднує найгірші риси організованої злочинності та комуністичного нехтування людським життям. Він становить небезпеку для всього світу, а насамперед — для самого російського народу. Адже фактично найбільше серед загиблих саме росіян.
Ми не знаємо, що станеться найближчими місяцями, але Путін може опинитися перед вибором: або погодитися на врегулювання, або штовхнути населення в нескінченну бійню, що зрештою стане відлунням того, як він прийшов до влади — через насильство проти власного народу.
Домінування над іншими — це також частина російської ментальності.
Росія дедалі гостріше відчуває дефіцит живої сили, який уже не здатна приховати. Москві щодня потрібно 1 200 новобранців, але втрати на полі бою, що сягають 35 000 осіб на місяць, означають: лише для утримання фронту їй потрібно щонайменше 1 400 людей щодня. Розрив між втратами та поповненням дедалі більшає, і питання вже не в тому, чи фронт почне руйнуватися, а в тому, коли станеться перший серйозний прорив.
Стратегія Москви тріщить по швах ще й тому, що Україна продовжує завдавати ударів по унікальних заводах і нафтовій інфраструктурі. Війна на виснаження більше не грає на користь Росії, і в неї немає простого виходу з цієї дилеми без фундаментальної зміни самого характеру війни. Який вихід залишається Росії, коли простих варіантів більше немає?
Режим далеко не такий стабільний, як багато хто вважає, тому серйозні потрясіння цілком можливі — керівництво намагається запобігти колапсу. Кремль усвідомлює, що ці військові та економічні тенденції є руйнівними, а це порушує питання про справжню логіку, яка визначає їхні щоденні рішення. На тлі падіння рівня життя та дедалі більшої внутрішньої нестабільності ми побачимо, чи зможе влада втриматися, чи зростання тиску зрештою призведе до повного краху. Як ви це оцінюєте?
Що ж, можливо, це станеться за 15 днів, а можливо — за 15 тижнів. До того ж ми можемо навіть не помітити моменту, коли мобілізація фактично почнеться. Не виключено, що вона вже триває. Росія — велика країна, і там можуть доволі легко мобілізовувати людей у віддалених регіонах так, щоб про це майже ніхто не дізнався. Як ми знаємо, влада зосереджується на найбідніших і найвіддаленіших районах, щоб набирати людей на цю війну. Логічно припустити, що мобілізація принаймні на початковому етапі відбуватиметься саме там — з тієї ж причини, що й раніше: щоб зберегти стабільність у Москві та Санкт-Петербурзі.
Але насправді жодна мобілізація не вирішить проблему. І ось чому. Якщо людині платять величезні гроші за участь у війні, її головним завданням буде вижити. Інакше який сенс у цих грошах? Вона просто не доживе до моменту, коли зможе їх витратити.
Російським новобранцям пропонують суми, про які вони раніше не могли й мріяти, — в обмін на квиток в один кінець на фронт і кілька тижнів життя. Така армія не буде ефективною в наступі, а навіть в обороні її єдиною мотивацією залишатиметься бажання вижити.
Якби російська армія справді мала дух армії-переможця, ми б не бачили звірств, які російські командири чинять проти власних солдатів, котрі відмовляються йти вперед або вагаються перед штурмом kill-зони, де шансів вижити фактично немає.
І навіть якщо Росія зараз почне масово мобілізовувати цивільних, це не змінить військового балансу на фронті. На війну й далі кидатимуть людей, які не хочуть там бути, опиняються в жахливих умовах і мають некомпетентне командування. Система вже демонструє ознаки руйнування.
Російське суспільство потерпає від майже повної відсутності моральних орієнтирів. Є росіяни, які розуміють, що відбувається, але вони в меншості, і дуже багато з них залишили країну після початку війни. У Росії переважно залишилися люди, на яких глибоко подіяла пропаганда, і незабаром вони самі можуть зіткнутися з терором.
Чи вистачить їм сил чинити спротив? Ось у чому питання. І якщо спротиву не буде, то чи знайдуться сили всередині самої армії та спецслужб, які — бодай із патріотичних міркувань — зрозуміють, що країна руйнується, і спробують зупинити війну, поки не пізно? Ми цього не знаємо.
Цілком можливо, що єдиною альтернативою залишаються такі масштабні поразки Росії, після яких навіть режим Путіна втратить здатність і далі закидати фронт людьми. Увага світу нині певною мірою переключилася на війну в Ірані, і це зрозуміло. Але справжнє питання для майбутнього світу — це майбутнє російсько-української війни.
США могли б зробити значно більше, щоб посилити тиск на Росію й не допустити нової хвилі терору — зокрема масового відправлення непідготовлених людей у м’ясорубку війни. Сьогодні ми бачимо наслідки злочинності, яка охопила Росію після розпаду Радянського Союзу. Багато хто сприймав ледь не як жарт те, що все створене спільною працею цілого суспільства опинилося в руках наближених до влади людей. Але система, яка постала внаслідок цього, зрештою почала триматися на терорі та безперервній брехні державних ЗМІ.
Росія — не нормальна країна. Це країна з ментальністю постійного руху. І щоб виправдовувати саму себе, вона мусить постійно творити міф про власну велич і право домінувати.
Теперішній курс Росії, схоже, веде її до самознищення. Окрім союзу з Іраном, Москва активно посилює вплив по всій Африці — зокрема в Нігері, Буркіна-Фасо та Малі. Росія десятиліттями працює в Африці та Латинській Америці, тож якою є глобальна мета цієї стратегії?
Чому для них так важливо мати «Африканський корпус» і втручатися в Сирію? Хіба у Росії немає власних проблем? Чому після розпаду Радянського Союзу так звана демократична Росія за дуже короткий час перетворилася на ворога Заходу? Як усе це пояснити?
Реальність полягає в тому, що Росія — не нормальна країна. Це країна з ментальністю постійного руху. І щоб виправдовувати саму себе, вона мусить постійно творити міф про власну велич і право домінувати.
В очах пересічних росіян будь-які труднощі мають сенс, якщо в результаті Росія залишається великою державою, якщо Росія може визначати долю світу, якщо решта світу боїться Росії.
Я пам’ятаю, як колись стояв у черзі за картоплею в Радянському Союзі, і один чоловік почав кричати: «Скільки ще ми будемо терпіти ці черги?». Стара жінка обернулася до нього й відповіла: «А ну тихо, нас же весь світ боїться!»
Росіянам подобається відчуття власної величі й того, що світ їх боїться. Вони можуть не жити так, як живуть люди на Заході, і певною мірою це усвідомлюють. Але водночас відчувають себе частиною чогось великого. Колись ішлося про «блага» комунізму. Путін спробував замінити їх «благами» «русского мира». Згодом це може перетворитися на будь-яку іншу форму виправдання російського домінування. Але світ не хоче російського панування.
І доки це мислення пануватиме, Росія залишатиметься загрозою. Будь-яке злочинне угруповання, яке приходить до влади в Росії, може використовувати цю ментальність у власних цілях — зокрема й у цілях, які не мають нічого спільного з добробутом людей, що її поділяють. Небажання росіян сприймати себе як окремих особистостей і готовність бачити себе частиною руху, де індивід нічого не важить, створює ґрунт для відчайдушної боротьби за владу. Адже за таких умов можновладці можуть робити з населенням усе, що заманеться.
Під час боротьби за владу в Росії перше, що намагаються захопити ворогуючі фракції, — телевежа. Бо контроль над телебаченням дає змогу зомбувати все населення. У 1993 році, коли Єльцин розстрілював російський парламент, він та його союзники використовували російське телебачення, щоб дискредитувати парламентські сили. Хоча, зрештою, ті так само мріяли захопити телевежу, аби дискредитувати самого Єльцина.
Нікому навіть на думку не спадало, що державне телебачення має об’єктивно інформувати людей. Така ідея просто не могла виникнути в їхніх головах. Телебачення існує для маніпуляції — а для чого ж іще?
Це ментальність країни, яка переживає себе не нацією, а рухом. Саме тому вона настільки вразлива до лідерів як Путін. А така влада, отримавши контроль над населенням, здатна винищувати людей, якщо це відповідає її інтересам.
Звісно, усе це значно ускладнюється тим, що люди на Заході часто цього не розуміють. Ми постійно реагуємо на росіян так, ніби вони живуть логікою вільного суспільства — суспільства вільних людей із моральними принципами та здатністю до морального судження. Але це, звісно, не відповідає дійсності. Як то кажуть: те, що вони схожі на нас, ще не означає, що вони мислять так само, як ми.
Зараз у США таке керівництво, яке фактично пишається своїм невіглаством.
Тож дозвольте поставити вам запитання, яке здається простим, але насправді може бути значно складнішим, ніж виглядає на перший погляд: чим для пересічного росіянина є «російськість»? Що насправді означає «бути росіянином»? Що стоїть за цим поняттям?
Існує певна спільна етнічна основа, хоча насправді росіяни є доволі змішаним населенням. Є й відчуття причетності до держави, яка колись відігравала провідну роль у світі. Саме тому в Росії так постійно спекулюють на темі перемоги у Другій світовій війні. Це спосіб підкреслювати велич держави й водночас змушувати людей ототожнювати себе з режимом. Одна з речей, що й досі виправдовує владу навіть після краху комунізму.
Також існує схильність поклонятися владі, звеличувати тих, хто стоїть на чолі держави, або принаймні їх виправдовувати. Це політична пасивність і жорстокість до кожного, хто чинить спротив домінуванню. Прагнення домінувати над іншими теж є важливою частиною російської ментальності.
Ще у 1839 році маркіз де Кюстін писав, що мета Росії — панувати над сусідніми народами й тримати решту світу в страху. І відтоді мало що змінилося.
У Росії давно зруйнований баланс між державою та правами людини. У країні, де люди не звикли до думки, що особистість має права, зрештою залишається лише право сили. Що ми маємо на увазі, коли говоримо про права? Це певна недоторканна межа, за яку держава не може заходити. Права обмежують владу держави. Саме тому в Росії їх ніколи по-справжньому не існувало.
Сьогодні росіяни фактично не мають жодних прав, тому що немає нічого такого, чого влада не могла б зробити. Формальні закони існують, але держава може порушити їх будь-якої миті. А коли люди живуть без прав, вони перетворюються на стадо — бездумне стадо. І таким стадом дуже легко керувати. До речі, саме відчуття належності до стада приносить людям емоційне задоволення — і в Росії, і на Заході.
Ми бачимо, наскільки безглуздими часом бувають так звані активісти та їхні прихильники на Заході у своїй відданості різним ідеям. Вони пишаються тим, що є частиною руху. Але свою агітацію вони ведуть у межах правової держави. У Росії та Радянському Союзі самим рухом була держава.
І думка окремої людини в такій системі не має жодного значення. Замість того щоб знаходити сенс у власній індивідуальності, люди отримують задоволення від причетності до чогось великого й могутнього — чогось, що існує поза межами їхнього життя, що нібито здатне визначати долю світу й надавати сенс їхньому існуванню.
Вони не просто живуть звичайним життям, думаючи про те, як прогодувати родину чи звести кінці з кінцями. Вони відчувають себе частиною великого руху за «порятунок людства». А якщо не за порятунок — то зрештою за його підкорення. І російське державне телебачення надзвичайно майстерно підтримує це відчуття.
Причому люди, які цим займаються — найвідоміші антиукраїнські та антизахідні коментатори, — часто самі не вірять у те, що говорять. Вони просто заробляють на цьому гроші.
Картина доволі похмура. І зрештою саме від цього Україна намагається відірватися. Звісно, українці скажуть, що воюють за свою націю, власну культуру і право самостійно визначати своє майбутнє. І все це правда.
Але на глибшому рівні — з огляду на спільну історію багатьох українців і росіян — ідеться про спробу вирватися з цієї руйнівної ментальності й стати нормальним суспільством. Не дозволити Україні знову пережити ті жахіття, яких вона зазнала під російським пануванням.
Найстрашнішим прикладом, безумовно, був Голодомор. Але далеко не єдиним. Багато трагедій, які пережила Україна — включно з Великим терором, ГУЛАГом і навіть «м’якшими» репресіями часів Хрущова та Брежнєва, — ніколи б не сталися, якби Україна змогла відстояти незалежність у 1917 році.
Я не стверджую, що тоді в Україні все було б ідеально. Ми не можемо знати, яким був би цей шлях. Але майже напевно він не був би настільки вбивчим і катастрофічним. Українці не пережили б тих жахів, яких зазнали у складі Радянського Союзу.
Думаю, на підсвідомому рівні люди в Україні це розуміють. Зрештою, українці хочуть бути нормальними людьми — з нормальними правами і свободами, можливістю робити власний вибір і бути частиною західної цивілізації, яка все це гарантує.
Ви говорите про спільну історію, що формувалася роками й поколіннями, про дуже тісні зв’язки між людьми. Але що можна сказати про пересічного росіянина сьогодні — людину, яка тепер ненавидить Україну?
Усе це сформувалося протягом останніх кількох років. Нещодавно я запитав одного росіянина, чому вони відчувають потребу знищити українців. Він відповів: вони сприймають це як зраду — мовляв, українці вирішили більше не бути частиною того спільного «ми», до якого росіяни звикли. Вони «зрадили» Росію тим, що не захотіли залишатися під її контролем і в підпорядкуванні. Це звучить майже як логіка чоловіка-аб’юзера.
У Росії безліч людей має українське коріння — так само, як і в Україні багато людей мають російське. І якщо українці зможуть стати нормальним суспільством, росіянам більше не буде чим виправдовувати самих себе. Саме тому вони й стали ворогами української свободи.
Але, між іншим, усе це штучне. Після війни — після української перемоги — ставлення росіян до України знову стане відносно дружнім.
Ви кажете, що між ними — спільна історія і дуже тісні зв’язки. Але яким буде майбутнє після цього «розлучення»? Адже ненависть плекали роками.
Саме на цьому й намагається грати режим. Але вся ця конструкція тримається лише на поєднанні війни та державного телебачення. І невдовзі її, цілком можливо, доведеться підтримувати вже терором.
Та все це — штучне. Що потрібно, аби зламати імперські амбіції Росії й подолати шовінізм, який пронизує цю країну? Росія має програти цю війну. Вона повинна програти, тому що якщо Росія не здатна домінувати над Україною, тоді безглуздо вважати себе імперією, яка має право панувати над іншими народами чи впливати на інші частини світу.
Найбільше Росії потрібна комісія з розслідування правди — така, що відкриє російському суспільству всі злочини, починаючи від вибухів у житлових будинках у 1999 рокці, які привели Путіна до влади, і закінчуючи Бесланом, Норд-Остом, збиттям малайзійського лайнера та вбивствами опозиціонерів.
Потрібно раз і назавжди дискредитувати ментальність, яка панувала в Росії, щоб створити можливість для іншого вектору розвитку. І Україна — попри всі страждання, які випали на долю її народу, — після своєї перемоги, в яку ми віримо і за яку молимося, може стати каталізатором процесу, що зрештою піде на користь самій Росії.
Ми перебуваємо в критичній точці. І викликає розчарування та глибоку тривогу те, що у Сполучених Штатах сьогодні є керівництво, знання якого про цей регіон фактично дорівнюють нулю. Раніше у нас були фахівці з Росії, які теж далеко не завжди добре її розуміли. Але вони принаймні могли розрізняти базові речі й мали бодай певну відданість загальновизнаним моральним принципам.
Тепер ми маємо керівництво, яке фактично пишається власним невіглаством. Воно не вважає знання чимось необхідним і натомість керується інстинктами зі світу брудного бізнесу, переносячи їх на ситуацію, в основі якої лежать фундаментальні моральні питання. Це трагедія для Росії й України. І це також трагедія для Сполучених Штатів та їхнього авторитету у світі.