30 квітня 2025 року США та Україна підписали у Вашингтоні угоду про створення Американсько-українського інвестиційного фонду відбудови. Президент США Дональд Трамп назвав цю угоду «відплатою» за кошти, витрачені Вашингтоном на оборону України.
«Рідкісноземельні метали називаються рідкісними не просто так, — додав він. — І ми уклали угоду, яка гарантує безпеку наших грошей».
Віцепрезидент США Джей Ді Венс раніше називав Україну «чорною дірою», а за кілька днів до повномасштабного вторгнення Росії заявляв, що йому «байдуже, що станеться з Україною». У квітні 2026 року він також хвалився тим, що адміністрація припинила постачання американської зброї Україні й фактично дала зрозуміти Європі: якщо вона хоче продовження допомоги, то має платити сама.
Такий підхід — коли Україну сприймають як тягар, статтю витрат чи спосіб повернути вкладені кошти — важко назвати стратегією. Радше це публічний прояв глибшого страху: що ядерні погрози Владіміра Путіна можуть бути не блефом. І саме цей страх значною мірою пояснює, чому Україна може перемогти у війні на полі бою — і водночас втратити країну, за яку бореться.
Два способи програти війну
Росія почала цю війну з імперської брехні. Багато років я працював у Чорнобильській зоні відчуження, спостерігаючи, як радянська система перекроювала правду про власну ядерну катастрофу. Ці методи не змінилися: Путін назвав вторгнення «денацифікацією», бо імперії завжди шукають собі моральне виправдання. Українці зірвали цю маску ціною власної крові. Країна не впала. Не стала на коліна. Вона знову довела: нація — це не адміністративна одиниця на чиїйсь мапі, а люди, готові страждати за право залишатися собою.
Є й інший, менш помітний спосіб програти. Країна може витримати бомбардування — і все одно повільно занепадати: втрачати людей, родини, працездатне населення, інституції та віру у власне майбутнє. Сьогодні Україна одночасно стикається з обома загрозами: зовні — російським насильством, зсередини — наслідками затримок і обмежень західної допомоги, демографічної кризи, боргової залежності та внутрішнього визиску.
Жорстока арифметика «дозованої» підтримки
Союзники допомогли Україні вистояти. Без західної зброї, розвідданих, фінансування, навчання військових і санкцій становище України було б значно гіршим. Вдячність за реальну допомогу — це не покірність, а чесність.
Але чесність має бути взаємною. Вашингтон і його союзники значною мірою дозували свою підтримку: її вистачало, щоб Україна продовжувала воювати, але надто часто вона надходила із запізненням або в обмежених обсягах. Росія витрачає метал, людей і власні імперські марення. Захід витрачає гроші, техніку зі складів і політичний капітал. Україна ж витрачає те, чого не здатен відновити жоден бюджет, — живих людей. Кожен місяць затримки залишає по собі нові втрати: нових вдів, людей з ампутаціями, осиротілих дітей, зруйновані села — і дедалі глибше вкорінює війну в суспільстві, яке й без того несе на собі надто важкий історичний тягар.Тепер Вашингтон уже відкрито говорить про підтримку України як про угоду, у якій США мають повернути свої витрати. Саме в такому ключі у Вашингтоні презентують Фонд відбудови та інвестицій. Інтереси США у цій війні реальні й цілком зрозумілі: стримування агресії, безпека східного флангу НАТО та довіра союзників у Азії до американських гарантій. Але коли війну за існування країни зводять до контракту на корисні копалини, це не захищає жоден із цих інтересів. Війна — не бізнес-угода.
І ця суперечність чітко простежується у публічних заявах американської влади. 13 березня 2026 року Трамп заявив в ефірі Fox News Radio, що США не потребують українського досвіду у сфері дронів, бо «знають про дрони більше за всіх». Але вже за кілька днів керівник програми Pentagon’s Drone Dominance сказав Air and Space Forces Magazine прямо протилежне: «Найкращі дрони у світі — з погляду бойових можливостей і масштабованості виробництва — зараз є в Україні».
Тепер американські військові намагаються переконати українських виробників дронів перенести виробництво до США. Коли влада публічно знецінює те, що її ж армія намагається отримати, це вже не стратегія, а радше політична гра.
Політика страху
Така схильність зводити все до транзакції частково приховує інший, невисловлений страх: що надто сильний тиск на Путіна може спровокувати ядерну ескалацію. Під час зустрічі в Овальному кабінеті 28 лютого 2025 року Трамп сказав Зеленському, що той «грає в азартні ігри з Третьою світовою війною». Венс роками просував схожі аргументи, заявляючи, що не готовий ризикувати американцями через Україну в умовах «ядерної Третьої світової війни».
До цього страху варто ставитися серйозно. Ядерна війна — найгірший із можливих сценаріїв у будь-якому конфлікті за участі ядерної держави. Але політику США не можуть визначати погрози супротивника. Із 2022 року саме Путін, а не Зеленський, неодноразово погрожував застосуванням ядерної зброї.
Саме Путін у лютому 2026 року назвав розвиток ядерної тріади «абсолютним пріоритетом». Відмова називати речі своїми іменами — тобто ядерним шантажем з боку держави, яка порушила власні гарантії Україні за Будапештським меморандумом 1994 року, — не знижує ядерних ризиків. Вона лише заохочує шантаж. А шантаж, який спрацював, неминуче повторюється.
Є й інший стратегічний момент, який Вашингтон, схоже, не хоче визнавати. Той самий географічний аргумент, який Трамп використовує щодо України — «це не наша війна», вона надто далеко від американських берегів, — тепер він застосовує і до Тайваню, називаючи його «складною проблемою» за 9,5 тисячі миль від США.
Ця логіка повторюється знову і знову. За цим уважно спостерігають у Пекіні. Так само — у Пхеньяні, Тегерані та інших ревізіоністських столицях, де оцінюють, чи може сила знову стати інструментом зміни кордонів. Навіть союзники США — Австралія, Японія, Польща та Південна Корея — вже готуються до сценарію, за якого Вашингтон може відступити, і прискорюють власні оборонні програми. У Сеулі вже відкрито говорять і про можливість створення власної ядерної зброї.
Трамп відкрито прагне отримати Нобелівську премію миру. Але її присуджують за завершення конфліктів, а не за створення умов для їхнього затягування.
Європа та людська ціна війни для України
Схильність дивитися на війну крізь призму вигоди властива не лише США. Європа також отримала певну користь від наслідків російського вторгнення: понад 4,3 мільйона українців нині живуть у країнах ЄС під тимчасовим захистом — і це додаткова робоча сила, за появу якої Брюсселю не довелося платити окрему ціну. Багато з них — освічені люди, які швидко знаходять роботу та інтегруються в нове середовище.
Це не аргумент проти українських біженців, які не мають просити вибачення за те, що рятували своїх дітей. Моральна відповідальність — на Росії, яка змусила людей тікати; на союзниках — якщо вони почнуть сприймати українців лише як трудовий ресурс; і на самій українській державі — якщо вона не зможе створити умов, за яких повернення додому знову стане реальним і можливим.
Про цю небезпеку прямо йдеться і в українському Ukraine Plan 2024–2027. У документі визнають, що для швидкого економічного відновлення до 2032 року країні можуть знадобитися мільйони додаткових працівників — більше, ніж Україна здатна забезпечити власними ресурсами. Це фактично офіційне визнання масштабної демографічної загрози.
Якщо українці не повернуться, відбудова дедалі більше залежатиме від іноземної робочої сили, дешевшої праці та зовнішнього капіталу. А українські інституції формуватимуться в умовах постійного зовнішнього тиску й дефіциту власних ресурсів, а не навколо довгострокових потреб самого українського суспільства.
Внутрішні вороги
Жодна критика союзників не матиме сенсу, якщо Україна сама не наведе лад у власному домі. Українське громадянське суспільство, незалежні антикорупційні органи та критична преса ведуть жорстку боротьбу з системою зловживань — у багатьох випадках попри спротив виконавчої влади та людей із оточення президента Зеленського.
Але корупція в мирний час — це крадіжка. Корупція під час боротьби за виживання країни — це співучасть у її руйнуванні. Кожна сфальсифікована закупівля, кожен прикритий картель, кожен чиновник, який перетворює війну на джерело особистого збагачення, краде не лише гроші. Він краде довіру — а довіра під час війни не менш важлива за зброю. Не можна вимагати від солдатів віддавати життя, поки чиновники шукають способи уникнути відповідальності. І сім’ї не повернуться до країни, де закон існує лише формально, а влада працює за логікою домовленостей і вигоди.
Національна зрілість
Відповіддю на все це мають бути не істерика і не покірність, а державна зрілість по обидва боки Атлантики.
Для України це означає запропонувати реальну стратегію повернення людей: безпеку, роботу, школи та житло всередині країни; суди, яким довіряють; прозорі закупівлі; і ставлення до діаспори як до частини нації, а не людей, які просто виїхали. Це також означає вимагати більшого від союзників — без інфантильної невдячності: своєчасної зброї у достатніх обсягах, менше штучних обмежень, довгострокових гарантій безпеки та умов відбудови, які не підриватимуть суверенітет країни.
Для США це означає визнати: вільна, правова й успішна Україна — не стаття витрат. Це одна з найвигідніших стратегічних ставок у зовнішній політиці: демократія, інтегрована в безпековий простір НАТО, з величезним аграрним і ресурсним потенціалом, армією, загартованою війною, та суспільством, яке чотири роки вчилося стримувати ядерну автократію без американських солдатів на своїй землі.
Йдеться не про вибір між підтримкою Києва і захистом американців. Вибір — між Україною, яка вистоїть і десятиліттями повертатиме цей внесок через стримування агресії, довіру союзників і спільне процвітання, та Україною, яку хвалять, фінансують і озброюють рівно настільки, щоб вона не програла одразу, реформують ззовні, розкрадають зсередини й повільно знекровлюють, поки сама перемога не почне втрачати сенс.
Прапор над демографічно спустошеною, обтяженою боргами та захопленою корупцією територією — це не та перемога, за яку борються українці. Відповіддю на фальшиву московську «денацифікацію» мають бути не відчай, не залежність і не контракти. Нею має стати національна зрілість — сильна, озброєна, правова й чесна держава, яка не дозволить використовувати себе ні ворогам, ні покровителям, ні власним корупціонерам.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.