Захід у Києві розпочався хвилиною мовчання.
Потім пролунали цифри: 695 задокументованих випадків тортур, 406 підтверджених смертей, понад 700 оборонців Маріуполя, які досі залишаються в російському полоні — через чотири роки після того, як вони здалися за міжнародних гарантій і вийшли з руїн «Азовсталі», сподіваючись зрештою повернутися додому.
У п’ятницю в Києві українські правозахисники, представники розвідки, колишні військовополонені та родини полонених презентували документаційний проєкт «Зроблено в Росії. Доставлено в полон» — систематизований виклад фактів про промисловий масштаб жорстокого поводження з українськими військовополоненими у російських місцях утримання. Представлені матеріали охоплюють свідчення колишніх полонених, результати судово-медичних експертиз тіл, повернених в Україну, а також розвідувальні дані про майже 200 встановлених місць утримання — від окупованого Донецька до далекосхідних регіонів Сибіру.
«Росія експортує тортури, жорстокість і насильство», — сказав Олександр Кузьменко, ветеран 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», який обороняв Маріуполь, потрапив у полон 16 травня 2022 року і провів там два роки до обміну. Під час перебування в полоні російський суд заочно засудив його до 25 років ув’язнення.
«Знаєте, що було найгірше? Погрози моїй родині. Вони назвали адресу, де живе моя сім’я, — розповідали, хто, де, що і як. Соціальні мережі. Facebook. Instagram. Фізичні тортури я можу витримати. Я чоловік. Але це було найтяжчим».
Це не ексцеси — це система
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні опитала понад 800 звільнених українських військовополонених. Із них 96% повідомили про тортури або жорстоке поводження під час перебування в полоні. Понад 60% заявили, що зазнали сексуального насильства.
«Найбільше вражає те, — сказала заступниця голови місії під час презентації проєкту в Києві, — наскільки схожими є їхні свідчення. Військовополонені — чоловіки й жінки — яких утримували в різних місцях, як у Росії, так і на окупованих територіях України, дуже часто описують майже ідентичні методи насильства».
Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець навів конкретні цифри, які свідчать про системність такого поводження. Його офіс задокументував 695 окремих форм тортур, які застосовувалися в російських місцях утримання: побиття, удари струмом, удушення, нацьковування собак, тривале перебування у стресових позах, сексуальне насильство та голод як метод примусу. Окремо підтверджено 860 випадків неналежних умов утримання. За словами Лубінця, українська розвідка встановила 186 місць утримання на території Росії та окупованої України — тоді як міжнародні організації, зокрема Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), офіційно визнають лише 29.
«Не існує міжнародної системи захисту прав людини для країн, які катують військовополонених, — сказав Лубінець. — Там не працює жоден міжнародний механізм. І ми маємо шукати додаткові інструменти тиску».
Окремою рисою свідчень тих, хто вижив у полоні, стала так звана «прийомка» — етап одразу після захоплення в полон. Лубінець заявив, що задокументовано п’ять етапів такого насильства. Кузьменко, який був серед перших важкопоранених захисників «Азовсталі», виведених із заводу, розповів, що побиття почалися одразу.
«У мене була роздроблена нога. Уже на першому обміні, куди мене привезли, мене викреслили зі списків — і зробили це зовсім не делікатно».
Після цього він чекав на обмін ще два роки.
Із 1400 захисників, які вийшли з «Азовсталі» у травні 2022 року… понад 700 досі залишаються в полоні.
Бійці «Азову»
У центрі цієї кризи — доля військовослужбовців «Азову» — 12-ї бригади спеціального призначення Національної гвардії України.
Із приблизно 1400 захисників, які залишили «Азовсталь» у травні 2022 року за наказом командування та під гарантії міжнародних організацій, понад 700 досі перебувають у полоні. У 2022 році Росія визнала «Азов» терористичною організацією. Українські посадовці та колишні військовополонені називають це юридичним приводом для сфабрикованих судових процесів. Близько 250 бійців «Азову» вже засуджені російськими судами. Загалом щодо українських військовополонених російські судові органи винесли 2112 вироків — із термінами покарання від 20 років до довічного ув’язнення.
«Їх оголошують терористами — за саму ідею спротиву, за готовність воювати», — сказав Кузьменко. За його словами, зараз українських військових судять у донецькому СІЗО за статтею 205 Кримінального кодексу РФ — статтею про тероризм.
«Мені пощастило — коли мене обміняли у 2024 році, мене ще не встигли звинуватити за цією статтею. Якби все склалося інакше, я б зараз сидів десь у Мордовії, Карелії чи на далекому сході Росії».
За словами Кузьменка, ці судові процеси є процедурним театром, побудованим на свідченнях, отриманих під примусом. Його власна справа налічувала близько 50 сторінок. Призначений державою адвокат під час засідання грався в ігри на телефоні. Матеріальних доказів не було. Не було й свідків, які давали б свідчення без примусу. Загиблих не визнавали потерпілими. Попри це суд виніс вирок — 25 років ув’язнення.
«Усі ці судові вироки — не фікція, — сказав Кузьменко. — Вони абсолютно реальні. Утримання в колонії суворого режиму — це психологічне знищення зсередини. День за днем наші захисники ведуть боротьбу за виживання».
Він розповів про бійця, якого під тортурами змусили свідчити проти нього. Увесь час у полоні той жив із переконанням, що зрадив свого командира. Коли ж його нарешті повернули під час останнього обміну, першими його словами були:
«Пробачте мені — я не міг вчинити інакше».
Голова Об’єднаного центру координації пошуку та звільнення військовополонених при СБУ Андрій Пастернак заявив, що такі вироки безпосередньо ускладнюють процес обмінів.
«Вони подають це так: “Ми передаємо вам засуджених осіб”, — і, за їхньою логікою, помилувати їх може лише лідер їхньої держави. У такий спосіб вони намагаються підвищити ціну обміну».
Закатовані до смерті
Уранці перед презентацією проєкту в Києві Святослав Паламар із позивним «Калина» — командир оборони «Азовсталі» — повідомив у соцмережах, що Олександр Крохмалюк, головний бойовий медик гарнізону, загинув у російському полоні внаслідок тортур. Його тіло повернули ще минулого року.
За офіційними українськими даними, 149 військовополонених були закатовані до смерті — і це підтверджено Міжнародним комітетом Червоного Хреста (МКЧХ). Загалом за допомогою ДНК-ідентифікації підтверджено смерть у полоні 406 громадян — військовополонених і цивільних заручників. Ще щодо 229 повернутих тіл факт смерті внаслідок тортур вдалося встановити завдяки свідченням полонених, яких утримували разом із загиблими.
Секретар Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Дмитро Юсов описав це прямо:
«Можна з абсолютною впевненістю сказати, що їх закатували до смерті. Нам повернули тіло військовополоненого, у якого були переламані майже всі ребра. Такі травми неможливо отримати просто через падіння».
Справа журналістки Вікторії Рощиної стала показовою історією того, як Росія, за словами української влади, приховує сліди тортур. Рощина померла в російському полоні. Після повернення тіла українські судмедексперти встановили, що причиною смерті стали тортури. Російська влада видалила кілька її внутрішніх органів — за словами українських посадовців, це могло бути зроблено для того, щоб приховати причину смерті. Після цього тіло поховали на території, контрольованій Росією. За словами Лубінця, його повернення в Україну потребувало окремої таємної операції.
«Російська сторона сама була здивована, що тіло опинилося у нас — що воно взагалі з’явилося на підконтрольній Україні території».
Росія заперечує систематичні тортури українських військовополонених і не відповіла на конкретні звинувачення, озвучені під час презентації проєкту в Києві.
96% звільнених українських військовополонених повідомили про тортури в російському полоні. Понад 60% заявили про сексуальне насильство.
Іноземні добровольці та міжнародний вимір
Під час дискусії після презентації проєкту окремо обговорили долю іноземних добровольців, які досі залишаються в російському полоні. Це питання порушив Шон Піннер — колишній британський військовий, який воював у складі української морської піхоти, потрапив у полон у Маріуполі в травні 2022 року, згодом був обміняний, а нині працює журналістом London Business News.
«Моє запитання таке: що ви могли б сказати родинам добровольців, які вступили до українського війська й зараз перебувають у російському полоні?» — запитав Піннер, згадавши чотирьох людей — Девіса, Джеймса, Андерсона та Дженкінса.
Лубінець відповів прямо, заявивши, що українські переговорні групи щодня працюють одразу за кількома напрямками, а пропозиції, які постійно подає українська сторона, продовжують давати результат.
Втім, сам цей обмін репліками продемонстрував ще один вимір проблеми, який, за словами українських посадовців і правозахисників, міжнародна спільнота досі повною мірою не усвідомила. Йдеться про те, що Росія ставиться до іноземних добровольців так само, як і до українських військовополонених: судить їх як «терористів», використовує полон як політичний важіль і застосовує до них ті самі задокументовані тортури та жорстоке поводження.
На це звернула увагу й голова Медійної ініціативи за права людини Тетяна Котриченко.
«Ми можемо говорити про злочин переслідування, — сказала вона. — Російська Федерація проводить політику переслідування громадян України, українців, а також громадян інших держав. Громадян інших держав, які діяли у складі Сил оборони України. Їх також піддають тортурам. Їх також переслідують. Їх також утримують у місцях несвободи».
Кузьменко ж говорив про ширші наслідки — як про небезпечний прецедент.
«Росія показала на прикладі України, що людей можна катувати й убивати, що їхню ідентичність можна повністю знищити. І цим вона ніби говорить нашим колегам на Близькому Сході, на Далекому Сході: дивіться, ви можете робити те саме».
Закон і його межі
Презентація проєкту збіглася з новими закликами українських посадовців реформувати систему міжнародного гуманітарного права. Лубінець публічно закликав до створення П’ятої Женевської конвенції — міжнародного договору, який передбачав би чітку відповідальність держав за порушення чинних чотирьох конвенцій.
Він запропонував три невідкладні механізми: розрив дипломатичних відносин із державами-порушниками; застосування принципу універсальної юрисдикції, який дозволив би будь-якій країні-підписанту відкривати кримінальні провадження проти російських посадовців; а також створення альтернативного механізму екстреного моніторингу на випадок, якщо Міжнародному комітету Червоного Хреста (МКЧХ) відмовляють у доступі.
Із трибуни окремо звернули увагу на відсутність представників МКЧХ.
«Вони не хочуть ще раз чути, що існує проблема з виконанням їхнього мандата, — сказав Лубінець. — Яких додаткових кроків ви вживаєте, щоб змінити цю ситуацію? Просто переговори — так, можливо, вони дадуть певний результат, але точно не той, на який ми очікуємо».
Кузьменко детально розповів, що за два роки полону жодного разу не бачив представників Червоного Хреста. Під час перебування в полоні він читав мемуари Адріана Картона де Віарта — британського генерала бельгійського походження, який перебував в італійському полоні під час Другої світової війни та у своїх спогадах багато писав про допомогу Червоного Хреста.
«Сер Адріан Картон де Віарт писав: “Я буду вдячний Червоному Хресту все життя за допомогу, яку він мені надав”. Він говорив, що хотів би такого ставлення до кожного солдата. Моє запитання таке: чому сьогодні ми не можемо повторити це?»
Координаційний штаб також повідомив, що підготував так званий Київський протокол — проєкт змін до міжнародного гуманітарного права, який нині узгоджується з міжнародними партнерами як додатковий інструмент до запропонованої реформи Женевських конвенцій.
Досі в очікуванні
Від початку повномасштабного вторгнення Україна повернула з російського полону 9260 своїх громадян. Під час останнього обміну, який відбувся 15 травня, вдалося повернути 205 військовослужбовців і чотирьох цивільних. Наразі тривають переговори щодо обміну у форматі «1000 на 1000», а етап перевірки списків уже завершений з обох сторін.
Від виходу захисників з «Азовсталі» минуло чотири роки. Понад 700 людей, які залишили територію заводу під міжнародні гарантії, досі чекають на повернення додому.
Євгенія Синельник, яка представляє Асоціацію родин захисників «Азовсталі», звела чотири роки боротьби й публічних звернень до одного запитання:
«Скільки вже написано звітів, скільки статей, скільки живих свідчень існує сьогодні? І питання в тому — скільки ще потрібно, щоб нарешті почалися дії? Дії з боку міжнародних організацій, з боку наших країн-партнерів, які наразі просто приходять і слухають».
Вона зробила паузу.
«Учора його катували. Сьогодні його катували. І катуватимуть ще ввечері, і завтра».
Наприкінці заходу модераторка озвучила попередження, яке на той момент уже звучало як юридичний висновок: якщо Росія уникне відповідальності за задокументовані злочини, диктаторські режими по всьому світу зроблять власні висновки — що груба сила здатна перекреслити будь-які міжнародні домовленості.