Весняного дня 25 травня 1926 року в Парижі єврейський годинникар Шолом Шварцбард підійшов до Симона Петлюри, який розглядав книжки в ятці на вулиці Расін у центрі міста. Він дістав револьвер і п’ять разів вистрілив у спину українському лідерові у вигнанні.
Шварцбард не тікав. Він залишився на місці й сказав поліції, що вбив убивцю.
Це була справжня помста чи політична операція, за якою стояла Москва?
Шварцбард стверджував, що мстився за загиблих.
Під час збройної боротьби України за незалежність, яка відбувалася паралельно з російською громадянською війною між «червоними» та «білими», тисячі євреїв були вбиті під час погромів — масових убивств, скоєних різними силами: білогвардійськими арміями, більшовицькими загонами Червоної армії, розрізненими українськими націоналістичними формуваннями та незалежними бандами, які скористалися хаосом війни.
Втім, після вбивства Петлюри та суду над Шварцбардом саме тема погромів почала визначати міжнародне сприйняття його постаті, а його ім’я для багатьох стало уособленням цієї трагедії.
Для українців Петлюра був далекоглядним лідером, який очолював армію недовговічної Української Народної Республіки в її відчайдушній боротьбі за незалежність від більшовицької Росії.
Він точно не був ані екстремістом, ані антисемітом. Демократ, соціаліст, журналіст, літературознавець і символ спротиву російському імперіалізму, Петлюра у 1918 році навіть очолив повстання проти короткотривалого консервативного українського уряду гетьмана Павла Скоропадського, який спирався на підтримку Німеччини.
Для багатьох євреїв, однак, ім’я Петлюри насамперед асоціювалося з погромами 1918–1920 років, коли неконтрольовані сили, що лише формально підпорядковувалися його командуванню, вбивали єврейське цивільне населення. Для них Шварцбард був не вбивцею, а месником — людиною, яка покарала організатора погромів тоді, коли жоден суд не зміг притягнути його до відповідальності.
Французьке журі присяжних із цим погодилося. У жовтні 1927 року, після гучного й резонансного судового процесу, на якому фактично судили не лише Шварцбарда, а й сам український національний рух, його виправдали.
Та чи було це справедливістю? І ким насправді був Симон Петлюра — героєм чи лиходієм, визволителем чи катом? І яким був рух, який він уособлював? Шовіністичним і жорстоким — чи радше нашвидкуруч зібраним об’єднанням патріотичних добровольців, яке так і не перетворилось на дисципліновану модерну армією?
Через століття, коли Україна знову бореться за своє виживання в умовах російської агресії, ці питання потребують чітких і остаточних відповідей.
Людина, яка відстоювала вільну Україну
Петлюра став одним із провідних організаторів українських військових сил у хаосі 1917 року, коли розпадалася Російська імперія. У травні 1917 року 38-річного журналіста й соціалістичного діяча обрали головою Українського генерального військового комітету — рішення ухвалила Центральна Рада, тодішній український парламент, що лише формувався. До 1919 року Петлюра став провідною фігурою Директорії — керівного органу Української Народної Республіки — та Головним Отаманом військ УНР.
Він відстоював ідею незалежної демократичної України, вільної від російського імперського впливу та більшовицького тоталітаризму. Петлюра виступав за парламентську демократію, земельну реформу та право національного самовизначення — у час, коли ці ідеали ще здавалися досяжними.
Але це вікно можливостей швидко закрилося. Україну оточували вороги: Червона армія зі сходу, польські війська із заходу та білогвардійські армії, які не визнавали української незалежності. Сили Петлюри воювали одразу на кількох фронтах, маючи недостатньо ресурсів і людей.
До 1920 року, попри тимчасовий союз із Польщею, який коштував йому підтримки частини західних українців, що не приймали польського домінування, більшовики захопили Україну. Її включили до складу Радянського Союзу як формально «незалежну» союзну республіку, яка насправді залишалася колонією.
Решту життя Петлюра провів у Парижі, очолюючи уряд у вигнанні, аж поки його не вбили в 1926 році.
Найважчий спадок Петлюри
Як Головний Отаман військ УНР, Петлюра не віддавав прямих наказів убивати євреїв і публічно засуджував насильство. Водночас історики й досі дискутують про ступінь його відповідальності. Однак суд над Шварцбардом у 1927 році фактично перетворився на суд над самим українським національним рухом, а виправдувальний вирок присяжних став радше моральною оцінкою погромів, ніж юридичним рішенням щодо особистої провини Петлюри.
Чи був Шварцбард агентом СРСР?
Петлюру ненавиділи росіяни — комуністи, монархісти й навіть ліберали — як ворога Росії. Так, уродженець Києва, російський письменник Міхаіл Булгаков у романі «Біла гвардія» змалював Петлюру як уособлення дикого українського «селянського бунту». Показово, що більша частина роману вперше вийшла друком у Москві в 1925 році, а повна версія — у Парижі, де існувала велика російська емігрантська громада, — у 1927-му. У самій Москві театральна адаптація роману — «Дні Турбіних» — стала улюбленою виставою Іосіфа Сталіна.
То ким був Шварцбард — незалежним анархістом, який прагнув особистої помсти, чи радянським агентом, що усував політичного противника? Остаточної відповіді на це питання досі немає.
Українці давно переконані, що вбивство Петлюри було організоване Москвою. Колишній співробітник КДБ Петро Дерябін, який утік на Захід, згодом заявляв, що Шварцбард справді був радянським агентом. Під час громадянської війни він служив у більшовицькій Червоній гвардії, тож версія про його вербування виглядає цілком правдоподібною.
І саме вбивство добре вписується у знайому модель: Москва систематично ліквідовувала українських національних лідерів за кордоном — Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938 році, Лева Ребета та Степана Бандеру в Мюнхені у 1950-х. Якщо саме зі Шварцбарда все почалося, то далі це перетворилося на багаторічну кампанію політичних убивств.
Так чи інакше, внаслідок цього Україна втратила одного зі своїх найпомітніших лідерів спротиву, а Москва закріпила практику політичних убивств, до якої поверталася ще багато десятиліть.
Сам Шварцбард після виправдання емігрував і зрештою помер у Південній Африці в 1938 році, забравши свої таємниці із собою в могилу.
Як Росія перетворила історію на зброю
Сьогодні Росія й далі використовує постать Петлюри та тему погромів як «доказ» того, що український національний рух нібито є небезпечним і нелегітимним. Абсурдні заяви Кремля про «денацифікацію» України фактично повторюють радянську пропаганду.
Росія використовує пам’ять про страждання євреїв, щоб виправдовувати власне імперське завоювання України — попри те, що демократично обраний президент України сам є євреєм.
Прецедент Андрія Мельника
Україна вже почала повертати Петлюру у власну історичну пам’ять. У Києві його ім’ям названа вулиця, що веде від Центрального вокзалу, а в її кінці встановлено скромний пам’ятник — визнання, яке все ще не відповідає масштабу його історичної постаті.
Цього місяця за участі президента Володимира Зеленського в Києві відбулося державне перепоховання іншого діяча українського національного руху — Андрія Мельника. Його останки з державними почестями перевезли до Києва та поховали в новому Національному пантеоні України.
Мельник (1890–1964) — західноукраїнський військовий діяч і соратник Петлюри — разом із Євгеном Коновальцем та іншими однодумцями заснував у Відні Організацію українських націоналістів (ОУН) у 1929 році. Згодом він очолив одну з фракцій організації, тоді як іншу очолював Степан Бандера.
Як і багато його соратників, які виступали і проти польського панування, і проти радянського тоталітаризму, Мельник співпрацював із нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Водночас він швидко переконався, що Гітлер не мав жодного наміру підтримувати незалежну Україну.
Одну з найвідоміших прихильниць Мельника — поетесу Олену Телігу — та її чоловіка нацисти розстріляли в Бабиному Яру. Саме там після захоплення Києва у вересні 1941 року нацисти вбили близько 30 тисяч євреїв. Сам Мельник у 1944 році кілька місяців провів у в’язниці.
Україна також має повернути додому прах Петлюри. Сьогодні українці гинуть, захищаючи ту саму незалежність, за яку Петлюра боровся у 1918–1920 роках. Вони заслуговують на Національний пантеон, у якому є місце для всієї правди — складної, суперечливої, але своєї.
А першим кроком могло б стати державне вшанування 22 січня — дня, коли у 1918 році Центральна Рада, одним із ключових діячів якої був Петлюра, проголосила незалежність України.
У Києві досі немає гідного пам’ятника Петлюрі — як і багатьом іншим українським героям. Українські діти мають знати: право їхньої країни на існування не залежить від бездоганності її героїв. Воно тримається не на міфах, а на готовності чесно прийняти власну складну історію — і на рішучості захищати свободу, за яку віддали життя попередні покоління українців.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.