Війна Росії проти України спричинила масштабні геополітичні зміни — не лише у вигляді погіршення відносин Кремля із Заходом, а й у його багаторічній сфері впливу на просторі колишнього Радянського Союзу та за його межами.
У той час, як російський лідер Владімір Путін перебуває з державним візитом у Казахстані, Kyiv Post аналізує, як розвиваються відносини Москви з сусідніми країнами в міру того, як війна затягується.
Казахстан
Казахстан — найбільша країна Центральної Азії – має найдовший у світі суцільний сухопутний кордон з Росією та значну російську етнічну меншину у своїх північних регіонах.
Попри на неодноразові спроби російських націоналістів поставити під сумнів державність і територіальну цілісність Казахстану (особливо з 2022 року), президент Касим-Жомарт Токаєв дотримується обережної політики балансування, зберігаючи економічні та безпекові зв’язки з Москвою та водночас поглиблюючи відносини з Китаєм, Туреччиною, ЄС і США.
Астана також підтримує непрямі зв’язки з Києвом, відмовляючись визнавати претензії Росії на так звані «ДНР» і «ЛНР», аргументуючи це міжнародним правом.
Казахстан також відхилив пропозиції щодо поглиблення військової інтеграції в рамках ОДКБ (московського «аналога» НАТО), водночас намагаючись не стати повноцінною лазівкою для Москви в системі санкцій, незважаючи на тиск і складність своїх економічних відносин з Росією.
Натомість Казахстан розширив військове співробітництво з Туреччиною, яка є членом НАТО. У травні 2022 року під час візиту Токаєва до Анкари був підписаний меморандум про військово-технічне співробітництво, що передбачає складання та технічне обслуговування турецьких дронів ANKA за ліцензією.
Згодом Айбек Барисов, голова Асоціації підприємств оборонної промисловості Казахстану, відкрито заявив, що стандарти НАТО є «сучаснішими та безпечнішими», що робить їх привабливішими для оборонного сектору Казахстану.
Час від часу напруженість виходить на публіку. Під час зустрічі з Путіним у Кремлі в 2024 році Токаєв, зокрема, виголосив частину своєї промови казахською мовою — це був тонкий, але символічний жест, зважаючи на риторику Москви щодо російської мови та впливу на пострадянському просторі.
Відносини ще більше погіршилися після того, як «з технічних причин» Росія зупинила експорт казахстанської нафти до Німеччини трубопроводом «Дружба» – ключовим маршрутом постачання до стратегічно важливого німецького нафтопереробного заводу PCK Schwedt.
А тепер Суд Міжнародного фінансового центру в Астані (AIFC) санкціонував примусове стягнення активів «Газпрому» на користь української компанії «Нафтогаз» на суму 1,4 млрд доларів.
Напередодні візиту Путін опублікував статтю, в якій вихваляв «добрі відносини» між Москвою та Астаною. Проте, незалежно від результатів саміту, загальна напруга навряд чи зникне. Це одна з причин, чому Казахстан дедалі більше звертає увагу на транскаспійський маршрут, поглиблення зв’язків із Китаєм та розширення транспортних і енергетичних коридорів, що зменшують залежність від російської території.
Вірменія
Вірменія довгий час вважалася одним із найближчих союзників Росії на Південному Кавказі. На її території розташовувалася російська військова база, вона значною мірою покладалася на Москву як гаранта безпеки, входила до складу ОДКБ та залишалася тісно пов’язаною з російськими енергетичними та торговими мережами.
На початку повномасштабного вторгнення Єреван висловив лише обмежену підтримку Україні, але конфлікт у Нагірному Карабаху кардинально змінив його відносини з Москвою.
Протягом багатьох років Вірменія покладалася на Росію як на гаранта безпеки у протистоянні з Азербайджаном. Але коли Баку розпочав військові операції і зрештою відновив контроль над Нагірним Карабахом у 2023 році, багато вірмен сприйняли реакцію (радше відсутність реакції) Москви як зраду. У регіоні були присутні російські миротворці, проте Кремль майже нічого не зробив, щоб запобігти такому результату.
Відтоді Єреван поступово віддаляється від Москви.
Вірменія призупинила свою участь у ОДКБ, поглибила зв’язки з Європейським Союзом і Сполученими Штатами і стала дедалі більше позиціонувати себе як потенційний міст між Європою та Азією, а не лише як російський форпост на Кавказі.
Вона також розширила співпрацю з Україною. У 2023 році Вірменія надіслала до Києва першу партію гуманітарної допомоги, а 2024 та 2025-му – додаткові пакети допомоги.
Ця зміна стала особливо помітною цього року, коли в Єревані відбувся Єревані саміт Європейського політичного співтовариства, участь у якому взяли, серед інших лідерів, Емманюель Макрон і Володимир Зеленський.
Кремль пригрозив Вірменії, що вона втратить пільгові ціни на газ, якщо продовжить віддалятися від очолюваних Росією структур (це супроводжувалося дедалі ворожішою російською державною пропагандою, спрямованою проти прем’єр-міністра Нікола Пашиняна), але Єреван продовжує дотримуватися власної лінії.
26 травня держсекретар США Марко Рубіо відвідав Єреван, де підписав із міністром закордонних справ Вірменії Араратом Мірзояном Хартію всеосяжного та стратегічного партнерства.
Сторони також підписали рамкову угоду щодо «Маршруту Трампа для міжнародного миру та процвітання», який передбачається як частина торгівельної мережі «Середнього коридору» і пов’язаний із тимчасовою мирною угодою між Вірменією та Азербайджаном, підписаною минулого року у Вашингтоні.
Тим часом Пашинян, який зараз веде передвиборчу кампанію, пообіцяв домогтися безвізового режиму з ЄС протягом двох років. Його партія «Громадянський договір» наразі лідирує в опитуваннях.
Молдова
Протягом десятиліть переговори щодо Придністров’я — окупованого Росією сепаратистського регіону Молдови — зосереджувалися на наданні цій території певного «особливого статусу» в рамках Молдови як частини ширшого політичного врегулювання.
Зараз цей підхід змінюється.
Замість того, щоб зосереджуватися переважно на політичній символіці та домовленостях про автономію, Кишинів дедалі більше надає пріоритет технократичній реінтеграції: економічній гармонізації, уніфікованим митним і податковим системам, інтеграції інфраструктури та поступовій демілітаризації.
Частина цього зрушення вже помітна на практиці. Молдова почала скасовувати спеціальні податкові та митні пільги, якими раніше користувалися придністровські підприємства, поступово інтегруючи регіон у ширшу економічну та регуляторну систему Молдови.
І Європейський Союз, схоже, дедалі більше підтримує цю стратегію.
Під час нещодавнього візиту до Кишинева глава зовнішньої політики ЄС Кая Каллас заявила, що виведення російських військ з Придністров’я має стати частиною майбутніх вимог Європи до Москви. Вона також наголосила, що невирішений конфлікт не повинен перешкоджати європейській інтеграції Молдови.
Однак для Кремля цей зсув є прямим викликом його впливу.
Не зумівши втрутитись у парламентські вибори 2025 року в Молдові, на яких перемогла проєвропейська президентка Мая Сандурета, Москва знову зробила акцент на паспортизації та наративі про «захист російських громадян».
У травні Путін підписав указ, яким спростив процедуру видачі російських паспортів мешканцям Придністров’я, що викликало занепокоєння як у Києві, так і в Кишиневі.
Азербайджан
Президент Ільхам Алієв продовжує підтримувати прагматичні відносини з Москвою та уникає відкритого протистояння з Кремлем.
Проте відносини між Росією та Азербайджаном помітно погіршилися після повномасштабного вторгнення в Україну.
Одним із поворотних моментів стала катастрофа азербайджанського пасажирського літака поблизу Актау в Казахстані в грудні 2024 року, яку азербайджанські чиновники та аналітики дедалі частіше пов’язували з ударом російської ракети. Відмова Москви повністю визнати відповідальність викликала хвилю антиросійських настроїв в Азербайджані та сприяла посиленню напруженості.
Відносини ще більше погіршилися у 2025 році після того, як рейди російської поліції, спрямовані проти етнічних азербайджанців у Єкатеринбурзі, призвели до смертей затриманих, що викликало обурення в Баку. Азербайджан відреагував призупиненням низки культурних обмінів з Росією, скасуванням дипломатичних зустрічей та рейдом на місцеве представництво російського державного ЗМІ «Спутник Азербайджан».
Водночас Азербайджан непомітно розширив співпрацю з Україною.
У січні 2025 року Зеленський зустрівся з Алієвим на тлі зростаючої напруженості між Баку та Москвою через послідовну підтримку Азербайджаном територіальної цілісності України та надання Києву гуманітарної та енергетичної допомоги.
До 2026 року зв’язки між Києвом і Баку поглибилися ще більше. Зеленський домовився з Алієвим про безпекову та енергетичну співпрацю. Алієв публічно наголосив на стратегічній незалежності Азербайджану в умовах мінливого регіонального порядку.
Енергетика та логістика відіграють центральну роль у значенні Азербайджану як держави.
У міру того, як Європа зменшує залежність від російських енергоносіїв, Азербайджан дедалі більше слугує частиною інфраструктури, що з’єднує Центральну Азію та Південний Кавказ із європейськими ринками через маршрути, які повністю оминають Росію, і це – один із найважливіших довгострокових геополітичних наслідків війни.
Грузія
Грузія є певним регіональним винятком — принаймні на урядовому рівні.
Хоча Росія вторглася в Гоузію в 2008 році, окупувавши Абхазію та Південну Осетію (приблизно 20% її міжнародно визнаної території), і роками тиснула на Тбілісі, останніми роками уряд Грузії рухається у все більш дружньому до Росії напрямку.
Після повномасштабного вторгнення в Україну правляча партія «Грузинська мрія» зайняла обережну позицію щодо Москви, відмовившись вводити санкції, уникаючи різкої антиросійської риторики та неодноразово наголошуючи, що Грузія не повинна стати «другим фронтом» проти Росії.
Прем’єр-міністр Іраклі Кобахідзе та інші високопосадовці дедалі частіше зображують Захід — а не Росію — як силу, яка нібито намагається втягнути Грузію у війну.
Відносини між Тбілісі та ЄС різко погіршилися після ухвалення суперечливого закону про «іноагентів» (аналогом російського, який використовується для придушення громадянського суспільства та незалежних ЗМІ). Цей крок викликав масові протести, засудження з боку Брюсселя та Вашингтона і фактично заморозив процес вступу Грузії до ЄС, хоча переважна більшість її населення підтримує вступ до блоку.
Тим часом непомітно поглиблювалися економічні зв’язки з Росією.
Після 2022 року значно зріс товарообіг, до Грузії масово переїхали російські мігранти та підприємства, а після багаторічної перерви відновилися прямі авіарейси між Росією та Грузією.
Проте саме грузинське суспільство залишається глибоко антиросійським.
Після парламентських виборів 2024 року, результати яких опозиція вважає явно сфальсифікованими, масові проєвропейські протести продемонстрували, що багато грузинів досі вважають Росію головною загрозою для своєї країни. Опитування постійно показують переважну підтримку інтеграції в ЄС та НАТО, попри на дедалі більш конфронтаційну позицію уряду щодо західних інституцій.
Угорщина та Сербія
Відносини Угорщини з Росією увійшли в нову фазу після того, як Петер Мадяр замінив на посаді прем’єр-міністра прихильного до Москви Віктора Орбана.
Уряд Орбана неодноразово блокував пакети санкцій проти Москви, критикував військову допомогу Україні та позиціонував Брюссель, а не Москву, як головну загрозу угорському суверенітету.
Хоча Мадяр навряд чи повністю солідарний з Києвом (особливо на тлі напруження навколо прав угорської меншини Закарпаття), його уряд, тим не менш, наблизив Угорщину до європейського мейнстріму щодо України.
Одним із найяскравіших сигналів стало те, що Будапешт нарешті розблокував мільярди європейської підтримки для Києва.
Угорщина також викликала російського посла після ударів по Закарпаттю — таких кроків уряд Орбана послідовно уникав.
Сербія є більш несподіваним випадком.
Москва десятиліттями культивувала образ Сербії як «братнього» слов’янського та православного народу, емоційно пов’язаного з Росією через релігію, антизахідні настрої та спільні претензії щодо НАТО та Косово.
Але зараз, як видається, навіть ці відносини змінюються.
У нещодавньому інтерв’ю Politico спікерка сербського парламенту Ана Брнабіч відкрито заперечила твердження, що Сербія підтримує «братські» зв’язки з Росією.
«Я б не сказала, що ми маємо братні стосунки з Росією», — зазначила вона, попри те, що президент Александар Вучич продовжує підтримувати зв’язки з Путіним.
Брнабіч наголосила, що Сербія «повністю поділяє» основні цінності ЄС, і підтвердила підтримку Белградом територіальної цілісності України, пояснивши відмову Сербії ввести санкції проти Москви спадщиною санкцій, накладених на Югославію у 1990-х роках.
Водночас Сербія непомітно розширила військовий експорт, який, на думку західних аналітиків, опосередковано потрапляв до України через треті країни — чого Белград ніколи повністю не заперечував.