Перші місяці війни піаністка та засновниця хору Анна Мінакова провела в Польщі. Згодом вона повернулася до рідного Харкова й почала знову збирати свій музичний колектив, чиї учасники після повномасштабного вторгнення опинилися в різних країнах Європи.
Тепер репетиції та концерти знову стали частиною крихкого культурного життя міста. Для виконавців і слухачів це можливість хоча б ненадовго видихнути, відчути близькість одне до одного й відволіктися від реальності, у якій комендантська година, повітряні тривоги та загроза російських ударів стали буденністю.
За кілька хвилин ходи від Харківського оперного театру та саду Шевченка люди спускаються вузькими металевими сходами до підвального концертного простору в самому центрі міста. Ззовні майже нічого не вказує на те, що всього за кілька десятків кілометрів від фронту тут, пізнього березневого вечора, на концерт зібралися близько сотні людей.
Усередині — тепло, тісно й гамірно. Простір уже наповнений музикою та розмовами. Над сценою ледь погойдуються кольорові декорації, а на задній стіні повільно рухаються світлові проєкції. У місті, яке й досі живе під постійною загрозою російських обстрілів, є щось особливо символічне в тому, що концерт відбувається саме під землею.
Концерт під містом
Гурт, який цього вечора грає на сцені, називається Fever. Це їхній перший концерт у такому складі. У центрі сцени — вокаліст із гітарою. Поруч ще один гітарист, басист, барабанник і троє бек-вокалісток, які м’яко погойдуються в унісон під музику. Українські тексти звучать десь між м’яким роком, поп-мелодіями й чимось дуже особистим.
Хтось тихо підспівує зі свого місця. Інші поступово підводяться й підходять ближче до сцени.
За електропіаніно сидить Анна Мінакова.
Вона часто грає із заплющеними очима, ніби повністю розчиняючись у музиці. Світлі дреди з рожевими пасмами спадають їй на плечі, а пальці впевнено ковзають по клавішах. Час від часу вона майже непомітно підхоплює окремі вокальні партії.
40-річна Анна зовсім не схожа на людину, яка прагне бути в центрі уваги. Радше навпаки — здається, ніби вона повністю занурюється в музику. У якийсь момент Анна відсуває електропіаніно й бере до рук маленьку мелодику з тонкою пластиковою трубкою. І музика раптом змінюється — стає легшою, майже фанковою.
На кілька годин усе довкола ніби перестає існувати.
Після останнього бісу музиканти поволі зникають за лаштунками, і відчуття віддаленості від реальності, яке на кілька годин подарував концерт, починає розчинятися.
Люди знову вдягають куртки, хтось майже несвідомо перевіряє час — і натовп поволі рушає до виходу, назад угору вузькими сходами, що ведуть на вулицю.
У Харкові вечори рідко тривають допізна. Життя тут давно підлаштоване під комендантську годину й постійне відчуття небезпеки.
«Накопичувати енергію багатьох людей»
Інструменти складають у чохли, кабелі змотують, декорації одна за одною зникають зі сцени. За якийсь час до зали повертається й Анна. Вона виглядає втомленою, але спокійною. Навколо тим часом ще триває післяконцертна метушня.
Анна народилася й виросла в Харкові. Вона закінчила Харківську консерваторію за класом фортепіано, а згодом заснувала власний музичний колектив — хор ХОССП.
Колись усе починалося з невеликої компанії людей, які просто любили музику й співали пісні Radiohead, Pink Floyd, The Doors та The Beatles у власних аранжуваннях. З роками з цієї компанії однодумців виросла велика спільнота, через яку пройшли вже сотні людей.
Тепер на репетиції регулярно збираються близько 40 учасників основного складу та групи для початківців, яку Анна називає «лабораторією». Серед них — викладачі, люди з інвалідністю й двоє чоловіків, які зараз служать у війську.
У січні хор ХОССП відзначив своє 15-річчя двома аншлаговими концертами в Харкові.
Анна говорить про все це дуже обережно, майже невпевнено — ніби не хоче перебільшувати власне значення в історії, яка давно стала більшою за неї саму.
«Мені здається, це моя головна місія», — каже вона в якийсь момент. Потім ненадовго замовкає, підбираючи слова.
«Накопичувати енергію багатьох людей».
Під час розмови Анна часто робить паузи. Іноді починає речення, але не завершує його, а потім повертається до тієї ж думки вже з іншого боку. Вона називає себе інтроверткою й, на відміну від багатьох артистів, які постійно перебувають у публічному просторі, майже не прагне наділяти свою роботу якимось великим символічним сенсом.
Натомість Анна говорить про дуже прості речі.
«Людям хочеться, щоб у житті залишалося щось хороше, — каже вона. — Я намагаюся ділитися піснями, у яких є надія, світло і, можливо, навіть щастя».
Коли музика раптом втратила сенс
У соцмережах хору досі можна знайти старі фотографії з репетицій — тісні кімнати в чиїхось квартирах у спальних районах Харкова, люди, які співають рок- і альтернативні кавери під дешеві пластикові клавішні.
Ще тоді, задовго до повномасштабного вторгнення, цей проєкт був для людей чимось більшим за музику. Це було місце, куди хотілося повертатися знову й знову.
Допоки не настав ранок 24 лютого 2022 року.
«Наша остання репетиція в мирний час була 23 лютого, — згадує Анна. — А наступного дня почалася війна».
Майже всі тоді виїхали з Харкова. Анна теж.
Спочатку Анна оселилася неподалік Гдині на півночі Польщі, а згодом переїхала до Вроцлава.
Як і мільйони інших українців, які через війну опинилися за кордоном, вона раптом звикала до життя на валізах — між тимчасовими квартирами, постійною невизначеністю й необхідністю щоразу починати все заново. У той час Анна працювала з іншими українськими митцями — багато хто з них теж був із Харкова — організовуючи творчі проєкти та хорові заняття для дітей, які були змушені тікати від війни.
Іноді, каже вона, це нагадувало арттерапію, навіть якщо ніхто прямо так це не називав. Але навіть попри те, що вона продовжувала займатися музикою, щось важливе в ній самій змінилося.
«На початку війни мені здавалося, що все, чим я займаюся, — музика, усе це — більше не має жодного сенсу, — згадує Анна. — Тоді потрібно було просто вижити».
Навіть тепер, більш ніж через чотири роки війни, вона зізнається, що це досі лишається з нею.
«Не думаю, що це відчуття непотрібності колись зовсім зникне, — каже Анна. — Але порівняно з першими місяцями, коли мені здавалося, що моя робота геть не важлива, зараз уже трохи легше».
«Продовження спільної історії»
Один із моментів, який Анна пам’ятає найяскравіше, стався влітку 2022 року, коли хор отримав запрошення виступити на фестивалі в німецькому Бад-Нойштадті. На той момент учасники колективу вже кілька місяців були розкидані по різних країнах Європи. Багато хто не бачився відтоді, як виїхав із Харкова.
За п’ять днів до фестивалю вони знову зібралися у Вроцлаві.
«Учасники хору стояли біля маленького клубу з валізами в руках, — згадує Анна. — Це було ніби уві сні».
Дехто плакав під час зустрічі. Інші мовчки стояли в репетиційній залі, ніби намагаючись усвідомити, що хор узагалі продовжує існувати.
«Ми зрозуміли, що наша спільна історія не обірвалася, — каже Анна. — Що ми знову можемо співати разом, хай і вже в зовсім інших обставинах».
«Якщо ми живі, то маємо робити те, що вміємо найкраще».
Чим довше тривала війна, тим більше люди потроху почали повертати у своє життя речі, які колись були звичними — концерти, виставки, репетиції, маленькі культурні ритуали.
Не тому, каже Анна, що стало легше жити. Просто всім потрібно було якось далі існувати в цій реальності.
І поступово щось почало змінюватися й у ній самій.
Відродження хору
«У нас є вибір — жити чи померти, — розмірковує Анна. — А якщо ми живі, то маємо робити те, що вміємо найкраще».
Так Анна поступово знову повернулася до музики. А у 2023 році — й до Харкова.
«Тут моє коріння, мій дім, — твердо каже вона. — Виявилося, що тут я потрібніша».
Більшість учасників першого складу хору, однак, залишилися за кордоном. Майже 80% колективу довелося формувати заново.
«Ми воскресили хор», — каже Анна трохи ламаною англійською й ледь усміхається, ніби сама відчуває незвичність цього формулювання.
Наближається десята вечора. До комендантської години залишається трохи більше години. Анна все ще виглядає втомленою після довгого вечора, коли зрештою прямує до метро, яке незабаром теж зачиниться. Як і щоночі, Харків скоро майже повністю спорожніє.
Радість знову співати разом
За кілька днів потому, в центрі міста, люди збираються навколо великого рояля у світлій репетиційній залі Палацу студентів Харківського політехнічного інституту.
Зовнішній світ нікуди не зникає — але на мить його хватка слабшає.
Ноти й аркуші з текстами пісень переходять із рук у руки. Одні пісні — українською, інші — англійською. З одного боку залу звучать вищі голоси, з іншого — нижчі партії. Анна сидить за піаніно й майже без слів веде хор — короткими підказками, поглядами, ледь помітними жестами.
Тут, далеко від сцени, світла й оплесків, по-справжньому видно інший бік її роботи. Кожен приходить сюди зі своїм досвідом війни — виснаженням, вимушеними переїздами, невизначеністю, життям, яке поступово змінилося до невпізнаваності.
Та щойно починається спів, усе це на якийсь час відступає перед гармонією, ритмом і простою радістю творити музику разом.
Зовнішній світ нікуди не зникає — але на мить його хватка слабшає.
Підтримувати існування такого колективу у воєнному Харкові означає постійно пристосовуватися до нових обставин. Анна називає це «постійним кризовим менеджментом». Може зникнути світло. Пропасти інтернет. Повітряні тривоги постійно змінюють плани й збивають графік репетицій.
«Ми намагаємося працювати так само добре, як і до війни, — каже вона. — Просто тепер усе доводиться робити в умовах постійного стресу».
«Справжня сила — у підтримці інших»
Попри все, хор і далі регулярно збирається на репетиції, а люди знову й знову повертаються сюди. Анна не змушує їх говорити про війну, травму чи зцілення. Вона ніби свідомо уникає гучних слів і великих узагальнень про музику.
«Люди просто приходять до мене й хочуть співати, — каже Анна. — І я даю їм таку можливість».
Що саме кожен знаходить у хорі, на її думку, залишається дуже особистим.
«Я не вирішую за людей, чого вони потребують, — пояснює вона. — Кожен бере тут щось своє».
Коли розмова заходить про жінок і війну, Анна теж уникає гучних формулювань.
Вона не погоджується з думкою, ніби жінки мають якусь особливу силу в таких обставинах. Люди надто зайняті тим, щоб просто жити далі, каже Анна, надто зосереджені на щоденних турботах, щоб постійно міркувати про абстрактні речі на кшталт гендеру чи резилієнтності.
Та після короткої паузи Анна все ж знаходить слова, щоб пояснити свою думку.
«Справжня сила — у підтримці інших».
Для Анни це не філософія, а радше повсякденна реальність, яку вона бачить усюди — у війську, у волонтерстві, у репетиційній залі хору.
«Коли є завдання, — каже Анна, — на нього знаходяться сили».
Життя поза логікою війни
Можливо, саме цей принцип сьогодні багато в чому визначає життя в Харкові.
Чотири роки тому, каже Анна, люди ще вірили, що війна закінчиться швидко. Тепер ця надія майже зникла. Натомість залишилося щось тихіше й значно стійкіше — прагнення уявити для себе якесь життя поза війною.
«Зараз ми вже не думаємо про це постійно, — каже вона. — Але кожен із нас сподівається, що залишиться тут жити».
Як і багато мешканців міста, Анна виробила власні способи жити з постійною невизначеністю, яка давно вплелася в повсякденність. Вона говорить про йогу й медитацію, про спроби знаходити моменти тиші серед повітряних тривог, виснаження й постійної напруги, що непомітно накопичується в тілі.
«Удома мені найкраще, — каже Анна. — Іноді мені просто не хочеться нікуди йти й нікому відчиняти двері».
Здається, саме ця зосередженість на внутрішньому світі, а не втеча у зовнішні подразники, багато в чому допомагає їй триматися.
Особливо важко буває вночі, коли вибухи лунають зовсім поруч.
«Найстрашніший звук — це “шахед”, який наближається», — каже Анна. Для людини, чиє життя так тісно пов’язане з музикою, у цьому є якась особлива жорстокість.
Та більшість часу вона все ж намагається не думати про війну більше, ніж потрібно.
«Я просто намагаюся жити так, як ми зараз можемо, — пояснює Анна. — Помічати прості речі: птахів, дерева, небо. Цінувати спів чи прогулянку з собакою».
«Я хочу побачити цвітіння»
За дверима репетиційної зали містом і далі лунають сирени, а російські ракети й дрони продовжують бити по житлових районах. Але попри все люди тут і далі збираються по кілька разів на тиждень — намагаючись утримати бодай крихти нормального життя посеред реальності, у якій давно зникло відчуття стабільності.
Анна відмовляється називати це героїзмом. Навпаки — вона весь час ніби намагається применшити власну роль. Від самої думки, що музика може давати людям надію, Анна трохи ніяковіє.
«Я точно знаю, що якби мене тут не було, люди все одно знайшли б для себе інше джерело натхнення», — каже вона.
Мелодії непомітно перетікають одна в одну, поки Анна з-за піаніно тихо дає короткі вказівки. У залі — зосередженість, уважність і відчуття чогось безперервного, що триває попри все. Анна усміхається.
«Я проживу сто років. І буду щасливою», — каже вона.
Тут ці слова не звучать наївно. Навпаки — вони здаються невіддільними від тієї резилієнтності, яка живе всередині самої музики.
«Я хочу побачити цвітіння», — тихо каже Анна, перш ніж спів знову заповнює залу.