Спогади Леоніда Фінберга — це не просто хроніка приватної біографії, а живий зріз епохи, що охоплює повоєнний Київ, побут радянської інтелігенції та механізми виживання в умовах системної дискримінації й русифікації.
Від дитячої мрії про великий футбол і закритих через псевдонаукові бар’єри дверей КПІ до підпільного інтелектуального життя 1970-х, неформальних клубів та самвидаву.
Kyiv Post продовжує публікувати головне з його спогадів, зібраних у книгу, яка побудована навколо інтерв’ю з головним героєм. Вашій увазі частина ІІ нашої підбірки.
На ваше становлення як інтелектуала впливали й інші особистості?
Леонід Фінберг (ЛФ): Величезний вплив на мене мали московські інтелектуали Вікторія Чалікова та Юлій Шрейдер. Чалікова — соратниця Андрія Сахарова — у 1970–80-х робила майже неможливе: через систему закритих радянських видань відкривала людям доступ до західної гуманітарної думки.
Вона працювала в ІНІОНі — Інституті наукової інформації із суспільних наук, де для партійної верхівки й академіків готували переклади та аналітику західних авторів. Ці книжки виходили під грифом «Для службового користування» накладами у кількасот примірників і фактично були інтелектуальним самвидавом для вузького кола.
Саме завдяки цим виданням ми вперше читали Тоффлера, Белла, Вебера, Ортеґу-і-Ґассета не в радянському ідеологічному переказі, а майже без цензурних спотворень.
Кожного разу, приїжджаючи до Москви, я повертався до Києва зі стосами таких книжок. Вони передавалися з рук у руки, їх читали до дірок. Для багатьох це було перше справжнє знайомство зі світовою гуманітарною думкою за «залізною завісою».
Це було ризиковано. За таку літературу можна було отримати термін. Люди боялися навіть возити її в громадському транспорті.
Але для Вікторії Чалікової це була не лише інтелектуальна робота. Вона гостро переживала трагедії ХХ століття — Голокост, Голодомор, репресії, радянське насильство у Східній Європі. Вона підтримувала дисидентів, підписувала листи протесту, виходила на акції, ризикуючи свободою.
Після смерті Сахарова вона написала мені: «Без нього — порожньо». Згодом ці слова я подумки адресував уже їй самій.
Ви ще згадували про Юлія Шрейдера…
ЛФ: Юлій Шрейдер був одним із найсильніших мислителів свого часу — дослідником логіки, етики, філософії пізнання. Він умів писати про складні речі просто й переконливо. Його тексти читали й передавали один одному в Києві, перекладали українською.
Водночас він був не лише академічним ученим. Шрейдер співпрацював із дисидентами, допомагав репресованим, поширював самвидав, зберігав заборонені рукописи. Саме від нього я отримав на переховування поезії Варлама Шаламова — і досі їх зберігаю.
Коли стався Чорнобиль, одним із перших пролунав саме його дзвінок із Москви: він кликав мою родину до себе й просив негайно вивозити дітей із Києва. Цю людську солідарність я пам’ятаю досі.
У перші дні після розпаду СРСР Шрейдер сказав мені фразу, яку я не забув: «Ми перебуваємо на руїнах ГУЛАГу й досі зберігаємо психологію в’язнів». Він вважав, що саме інтелігенція має відстоювати свободу, людську гідність і ненасильство — навіть тоді, коли суспільство рухається в інший бік.
Важливою для мене була й дружба з мистецтвознавицею Анною Заваровою — дослідницею українських шістдесятників і одним із центрів неформального культурного життя Києва. У її квартирі зберігалися заборонені книжки й архіви, через що КҐБ регулярно проводив обшуки.
Пам’ятаю її фразу про ті часи: після обшуків книжки в інтелігентських квартирах часто залишалися лежати «догори ногами». Для мене це стало метафорою радянської епохи.
Чесно кажучи, були моменти, коли й я, очікуючи обшуків, палив самвидав і заборонені тексти, аби не наражати на небезпеку інших.
А як загалом виглядав книжковий ринок у 1960–80-х?
ЛФ: Це був зовсім інший світ. У наукових бібліотеках існували величезні «спецхрани» — закриті фонди з книжками, які читати заборонялося. У книгарнях домінували ідеологічні тексти: псевдоісторія, псевдофілософія, література «проти українського націоналізму» чи «буржуазного сіонізму».
Якісної сучасної гуманітарної літератури майже не було. Інколи щось важливе з’являлося в журналах «Новый мир», «Иностранная литература» або «Всесвіт». Української інтелектуальної книжки — філософської, культурологічної, історичної — фактично не існувало: вважалося, що такі речі слід читати російською.
Водночас саме тоді українська культура багато в чому трималася на геніальних перекладачах — Миколі Лукаші, Григорію Кочурі, Анатолю Перепаді, Євгенові Поповичу та інших. Якщо письменників душив соцреалізм, то перекладачі мали трохи більше свободи: вони могли говорити голосами Шекспіра чи Сервантеса.
Був і феномен літературних містифікацій: українські автори вигадували неіснуючих «давніх» письменників і публікували власні тексти як переклади. Це теж був спосіб обійти цензуру.
Справжнім потрясінням для мене стала книжка історика Михайла Брайчевського «Походження Русі», яка руйнувала радянські міфи про «єдиний народ» і пропонувала інше бачення української історії.
Пам’ятаю й його екскурсії київським Подолом — це була альтернативна історія міста, якої не існувало в радянських путівниках. Він розповідав про замовчувані факти, спростовував офіційні міфи й повертав Києву його справжню пам’ять.
Дисидентські тексти тоді теж існували, але їх було небагато, а ризик отримати термін за зберігання самвидаву був цілком реальним.
А чи було щось, окрім книжок?
ЛФ: Величезне значення мало кіно. У радянські часи фільми жорстко поділяли за категоріями: одні масово показували по всій країні, інші — фактично ховали від глядача.
Щоб подивитися «Пейзаж після битви» Анджея Вайди, ми з дружиною, яка тоді була на дев’ятому місяці вагітності, їхали мало не за місто — до клубу бетонного заводу, де відбувався єдиний показ. А деякі стрічки, як-от «Комісар» Олександра Аскольдова, взагалі клали «на полицю» й забороняли до прокату.
Доступ до інтелектуального кіно доводилося буквально виборювати. Наприклад, щоб подивитися «Сталкера» Тарковського, ми домовилися з обласною конторою кінопрокату провести суботник: десятки людей цілий день прибирали їхню територію в обмін на закритий показ фільму.
Так у радянські часи право на хорошу книжку чи важливий фільм ставало майже формою громадянського спротиву.
Ви брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.
ЛФ: Я б не перебільшував своєї ролі. У своєму «першому житті» я займався організацією будівництва електростанцій — теплових, а потім і атомних. До цієї сфери потрапив багато в чому випадково: після технікуму мене, як єврея, фактично не брали на роботу за фахом. Формула була стандартна: «місць уже немає».
Зрештою я опинився у проєктному бюро «Південенергобуду» й пропрацював там майже 25 років — від техніка до керівника відділу. Це була типова радянська інженерна установа, де працювало багато людей із родин репресованих. Страх, недовіра, внутрішня несвобода були частиною повсякдення.
Ми займалися будівництвом Запорізької, Рівненської та Чорнобильської АЕС. Тодішні «будови століття» — це десятки тисяч молодих людей, аварії, постійні похорони будівельників і майже повна зневага до людського життя.
Після аварії директор сказав нам: «Ми будували цю станцію — нам і думати, як ліквідовувати наслідки». Усіх записали добровольцями. Ніхто не відмовився.
Я двічі їздив у Чорнобиль уже після вибуху. Там панував хаос: десятки організацій, тисячі людей, мінімум інформації. Ніхто до кінця не розумів масштабу небезпеки й наслідків радіації. Я тоді сформулював для себе: «чим далі від Чорнобиля — тим страшніше». Біля самого реактора люди часто просто не встигали боятися.
Героями були ті, хто працював у перші дні й місяці біля реактора. Про цю трагедію, як на мене, найточніше написала Світлана Алексієвич у «Чорнобильській молитві». Український переклад книжки я згодом ініціював разом з Оксаною Забужко. Спочатку вона відмовлялася, але після прочитання подзвонила мені вночі й сказала: «Я проплакала всю ніч. Я це перекладатиму».
Після Чорнобиля почалося моє «друге життя» — гуманітарне. Наприкінці 1980-х країна змінювалася, з’являлося відчуття свободи, і мене дедалі більше захоплювали соціальні науки. Соціологію тоді доводилося вивчати майже самотужки — через польські книжки, випадкові переклади, самвидав. Польська мова стала для мене вікном у вільний світ.