Спогади Леоніда Фінберга — це не просто хроніка приватної біографії, а живий зріз епохи, що охоплює повоєнний Київ, побут радянської інтелігенції та механізми виживання в умовах системної дискримінації й русифікації.
Від дитячої мрії про великий футбол і закритих через псевдонаукові бар’єри дверей КПІ до підпільного інтелектуального життя 1970-х, неформальних клубів та самвидаву.
Kyiv Post продовжує публікувати головне з його спогадів, зібраних у книгу, яка побудована навколо інтерв’ю з головним героєм. Вашій увазі частина ІІІ нашої підбірки.
Ваше зацікавлення соціологією переросло у професійну діяльність, а робота в журналі «Філософська і соціологічна думка» стала новим етапом життя?
Леонід Фінберг (ЛФ): Так. Для мене це була велика школа. Журнал став однією з головних інтелектуальних трибун України кінця 1980-х, а Інститут філософії — середовищем, де формувалося нове гуманітарне мислення. Ми намагалися говорити про складні суспільні зміни іншою мовою — живою, відкритою, без радянської академічної зарозумілості.
То був час, коли межі дозволеного стрімко змінювалися. Пам’ятаю: приношу головному редакторові Юрію Прилюку текст і кажу: «Ми такого ще не друкували». А він відповідає: «Публікуй. Поки вийде номер — це вже стане можливим».
Тоді поруч були люди, які згодом багато в чому визначили гуманітарне життя України: Євген Головаха, Костянтин Сігов, Євген Бистрицький, Мирослав Попович, Наталя Паніна та багато інших.
Я проводив експертні опитування, ставив інтелектуалам запитання про те, що відбувається з країною після десятиліть тоталітаризму. Серед моїх співрозмовників були Мирослав Маринович, Василь Лісовий, Григорій Померанц, Тарас Возняк та інші дисиденти й філософи.
Саме тоді редакторська та видавнича робота стали для мене справою життя. Співпраця з видавництвом «Дух і Літера» дала змогу працювати з текстами Ханни Арендт, Мартіна Бубера, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, митрополита Андрея Шептицького та інших мислителів ХХ століття.
Коли у вас з’явився інтерес до юдаїки?
ЛФ: Наприкінці 1960-х. У родині про це майже не говорили: дідусі й бабусі знали їдиш, але я був ще дитиною, коли їх не стало. Інформацію доводилося буквально вишукувати між рядків радянських антисемітських і пропагандистських книжок про «сіонізм» та юдаїзм. Так я випадково відкрив для себе Бялика, Жаботинського та інших авторів.
Їдиш я почав вивчати разом із бухгалтеркою Поліною Яківною, але наші уроки швидко припинилися: у відділі кадрів їй «порадили» цього не робити.
У часи перебудови я зрозумів: без повернення історичної пам’яті неможливо будувати майбутнє. Тоді ми з однодумцями почали створювати єврейські громадські організації, а згодом — осередок юдаїки, з якого постали Інститут юдаїки та Центр досліджень історії й культури східноєвропейського єврейства НаУКМА.
Починали майже з нуля — без учителів і готової школи. Спершу просто збирали людей, слухали лекції, організовували конференції. Згодом до нас почали приїздити науковці з Ізраїлю та США, а ми самі взялися за перші дослідження.
Я ніколи не вважав себе великим знавцем юдаїки — не знаю ані івриту, ані їдишу так добре, як хотілося б. Тому бачив свою роль радше як організатора й менеджера: створити середовище, у якому з’являться фахівці. І, здається, це вдалося.
Чи виникало у вас бажання виїхати з країни?
ЛФ: Питання «їхати чи залишатися» обговорювали майже в кожній радянській єврейській родині. Я вирішив залишитися там, де народився. Вірив і вірю в модель багатонаціональної європейської держави, у якій усім громадянам гарантовані рівні права. Сподіваюся, це і є шлях України.
Для мене Україна без єврейської, кримськотатарської, польської та вірменської спадщини не була би повноцінною європейською країною. Без Шолом-Алейхема, Булгакова чи Бруно Шульца її культурний ландшафт неможливо уявити.
У радянські часи кілька поколінь євреїв були фактично відрізані від власної історії та культури. Більшість носіїв традиції загинула під час Голокосту або була знищена радянською системою. А коли почалася перебудова, багато хто емігрував до Ізраїлю чи США.
Попри це, наприкінці 1980-х почалося відродження єврейського життя: виникали громади, школи, студентські організації, бібліотеки. Саме тоді з’явилося відчуття, що цю культурну пам’ять можна повернути.
Коли ви вперше потрапили за кордон?
ЛФ: Моя перша поїздка за кордон була до Брюсселя — на громадські слухання при Європарламенті. Для багатьох із нас це була перша зустріч із «справжньою Європою». Ми приїхали автобусом майже без грошей, жили на спортивній базі за містом і пересувалися за талончиками на метро.
Найяскравіше запам’яталися не офіційні заходи, а саме місто: середньовічний парад, музеї, атмосфера свободи. Після конференції я залишився на засідання Всесвітнього єврейського конгресу — фактично випадково. Пригадую, як служба безпеки довго перевіряла мене, перш ніж допустити всередину. Там же виступав президент Леонід Кравчук.
Пізніше була перша поїздка до США — у межах проєкту Американського єврейського комітету, який мав на меті діалог і порозуміння між різними спільнотами. Для нас це стало справжнім відкриттям Америки: університети, медіа, громадські інституції, культура публічного діалогу.
Пам’ятаю, як нас привезли до величезного супермаркету — після порожніх радянських магазинів це виглядало майже фантастикою. Ми розгублено ходили між вітринами, маючи в кишені кілька доларів, і намагалися зрозуміти, що взагалі тут купують люди.
Ті поїздки дали не лише новий досвід, а й відчуття того, як працює відкрите демократичне суспільство.
До яких книжок ви повертаєтеся найчастіше?
ЛФ: Найчастіше — до власних щоденників, які веду понад сорок років. Це і робочий інструмент, і простір для нових ідей, книжкових проєктів та культурних ініціатив.
Із книжок постійно перечитую твори Януша Корчака: його гуманістичні тексти, як на мене, багато в чому сформували ХХ століття. Важливими для мене є й книжки Світлани Алексієвич — не просто література, а глибокі свідчення про трагедії радянської людини.
Сильне враження на мене справила книжка Михайлини Коцюбинської «Листи і люди» — про листування українських письменників і дисидентів. Вона показує, наскільки важливими можуть бути листи як частина культурної та духовної спадщини.
Втім, якщо чесно, часу перечитувати майже немає — більше думаю про нові книжки, які ще треба видати.
Що для вас особисто означає тема дисидентства?
ЛФ: Тема дисидентства стала для мене особливо важливою в останні роки. Я захоплююся мужністю цих людей і водночас відчуваю особисту відповідальність. Усвідомлення цієї відповідальності прийшло до мене значно пізніше, ніж до тих, хто був частиною цього середовища.
Саме тому я хотів залишити наступним поколінням книжку про феномен українського дисидентства. За порадами Мирослава Мариновича ми разом із Дмитром Стусом та Олексієм Сінченком створили антологію «Дисиденти. Антологія текстів» (2018).
Ця робота багато в чому перегукувалася з моїм попереднім досвідом — виданням антології про Голокост «Поза межами розуміння». Багато авторів тих текстів не витримували тягаря власних спогадів — повернення до пережитого часто ставало надто болісним випробуванням.