Спогади Леоніда Фінберга — це не просто хроніка приватної біографії, а живий зріз епохи, що охоплює повоєнний Київ, побут радянської інтелігенції та механізми виживання в умовах системної дискримінації й русифікації.
Від дитячої мрії про великий футбол і зачинених через псевдонаукові бар’єри дверей КПІ — до підпільного інтелектуального життя 1970-х.
Kyiv Post завершує публікацію найважливіших фрагментів його спогадів, зібраних у книжці, основу якої становлять інтерв’ю з Леонідом Фінбергом. До вашої уваги — четверта, завершальна частина нашої добірки.
Ваш інтерес до образотворчого мистецтва?
Леонід Фінберг: Мій інтерес до образотворчого мистецтва давній і сталий. У приватній бібліотеці зібрано численні мистецькі альбоми, зокрема видання про український авангард, спадщину Сергія Параджанова та сучасне мистецтво України.
Я багато спілкувався з художниками, і серед них чимало справжніх майстрів. З Борисом Лєкарем ми були друзями: він розповідав про історію мистецтва, я організовував його виставки. Його акварелі, в яких світло ніби йде зсередини, залишаються для мене унікальним явищем.
Окреме місце посідає Ольга Рапай-Маркіш — видатна керамістка, творчість якої ми неодноразово представляли на виставках і в альбомах, а згодом осмислили в документальному фільмі. Її творчість і життєва історія стали важливою частиною культурної пам’яті.
Серед ключових постатей — скульптор Вадим Сидур, чия антитоталітарна мова мистецтва десятиліттями існувала поза офіційним каноном, але згодом стала символом епохи.
Високо оцінюю й творчість Людмили Бруєвич — однієї з найцікавіших представниць сучасної української графіки, чия методична, майже «повільна» робота сьогодні виглядає винятком на тлі швидкого мистецького виробництва.
За ці роки мені вдалося перетнутися з багатьма талановитими українськими митцями — цей список довгий і, по суті, потребує окремої розмови або навіть книжки.
Ви не лише цікавитеся мистецтвом, а й формуєте власні різноманітні колекції. Як виникла славетна колекція цеглин?
ЛФ: Колекціонування для мене — радше спосіб взаємодії з містом і його історією, ніж системне хобі. Ідея колекції цеглин виникла майже випадково — завдяки зауваженню дослідниці історії Києва Влади Осьмак про те, що варто звертати увагу на цеглу під час реконструкцій старих будівель.
Перші знахідки з’явилися на місцях зруйнованих київських будинків. Це були цеглини з клеймами колишніх заводів — своєрідні «підписи» міста XIX–XX століть. Згодом колекція почала поповнюватися завдяки друзям і знайомим, які приносили нові експонати.
Сьогодні це близько 60 цеглин із клеймами київських виробництв. Частина з них має майже музейну цінність, адже відображає індустріальну історію міста, де колись працювало близько сотні цегельних заводів.
Попри неформальний характер зібрання, я сприймаю його як елемент міської спадщини й планую передати його Могилянці як частину історії Києва, яку ще потрібно навчитися читати в деталях.
Яким є ваш Київ і що вас із ним пов’язує?
ЛФ: Київ для мене — це місто родинної пам’яті й особистої історії. Тут жили мої рідні в кількох поколіннях, тут загинув мій дід — один із тих, кого 1941 року без зброї кидали під німецькі танки.
Тут я одружився з Оленою, з якою ми разом уже понад 40 років. Якщо мені щось вдалося в житті, то значною мірою завдяки їй. Вона лікарка, яка непомітно гуртує навколо себе велику родину й численних друзів.
У Києві народилися наші діти й онуки. Син створив проєкт «Цікавий Київ», донька стала лікаркою. Це місто — простір нашого життя й праці.
Я майже ніколи надовго не виїжджав із Києва. Навіть коли мене запросили читати лекції до Женеви, погодився лише на один семестр — тоді здавалося, що Україну не можна надовго залишати.
Для мене Київ — це також місто культури й пам’яті. У 1970-х тут можна було побачити вистави Таганки, Георгія Товстоногова, Резо Габріадзе. Водночас це було місто втрат — знищення «Стіни пам’яті», пожеж у бібліотеках, руйнування культурної спадщини.
Тому сьогодні для мене важливо, щоб Київ повертав собі справжні імена й пам’ять — через перейменування вулиць, меморіальні дошки, культурні ініціативи. Місто має пам’ятати не псевдогероїв радянської доби, а тих, хто справді творив українську культуру й свободу.
Ви були серед тих, хто активно підтримував перейменування київських вулиць і встановлення меморіальних дошок. Чому це для вас важливо?
ЛФ: Бо національна пам’ять складається не лише з підручників, а й із простору, в якому ми живемо. Значно природніше ходити вулицями, названими на честь Івана Світличного, Сергія Параджанова чи Євгена Сверстюка, а не радянських функціонерів або вигаданих «героїв».
Київ має пам’ятати людей, які формували українську культуру й гуманітарну традицію. Саме тому ми в Українському ПЕН-клубі підтримували ініціативи з перейменування вулиць і створення меморіальних просторів.
Для мене важливо, щоб це були не лише формальні рішення. Якщо вулиця названа на честь Параджанова, там мають показувати його фільми. Якщо відкривається меморіальна дошка, люди повинні знати історію людини, якій вона присвячена.
Так ми поступово змінюємо сам образ Києва — від радянського міста до європейського культурного простору.
У 2007 році ви отримали відзнаку «За інтелектуальну відвагу» разом із Мустафою Джемілєвим. Що для вас означають такі нагороди?
ЛФ: До нагород я ставлюся спокійно, інколи навіть іронічно. Але ця відзнака була особливою — передусім через людей, які її отримували. І для мене було великою честю стояти поруч із Мустафою Джемілєвим — людиною надзвичайної гідності й сили.
Та якщо говорити серйозно, то найважливіше в житті — це підтримка рідних, друзів і людей, з якими ти проходиш свій шлях.
Історія Леоніда Фінберга — це не лише біографія одного видавця чи інтелектуала. Це розповідь про покоління людей, які в умовах цензури й несвободи зберігали культурну пам’ять, будували незалежні інтелектуальні середовища та закладали підвалини сучасної європейської України. Через особистий досвід Фінберга проступає історія країни — від повоєнного Києва й самвидаву до Чорнобиля, незалежності та формування нової гуманітарної традиції.