Багато років я спостерігаю за тим, як змінюється українське суспільство. Інститут соціології НАН України з 1992 року щороку проводить моніторинг суспільних змін. Тому, коли сьогодні мене запитують, якою стала Україна за 35 років відновлення Незалежності, я можу відповісти, спираючись на тривалі спостереження.
І мій головний висновок позитивний: Україна подолала кілька дуже важливих суперечностей, які тривалий час заважали їй рухатися вперед.
Певне прискорення цього процесу ми побачили після 2014 року. Але принципово все змінилося у 2022-му.
Україна стала інтегрованою країною
Перша надзвичайно важлива зміна — Україна подолала гострі регіональні суперечності, які ми спостерігали ще до 2014 року.
Відмінності між Сходом і Заходом, Півднем і Центром нікуди не зникли. Але вони перестали бути принциповими. Україна стала значно ціліснішою та інтегрованішою на регіональному рівні.
Для мене це одна з найпозитивніших змін за роки незалежності. Вона значно посилює солідарність у суспільстві.
А без солідарності неможливо мати нормальну перспективу в такій страшній війні, яку ми зараз переживаємо.
У цьому сенсі я навіть сказав би, що сьогодні ми більш інтегровані, ніж багато інших демократичних країн. Подивіться на Сполучені Штати: там регіональний і політичний поділ значною мірою визначає, кого обирає суспільство та яким буде подальший розвиток країни. В Україні ці відмінності втратили колишню гостроту.
Росія більше не «найближча»
Є ще одна надзвичайно важлива зміна. У соціології існує методика вимірювання соціальної дистанції. Вона показує, наскільки близькими ми вважаємо представників різних груп і наскільки готові прийняти їх — аж до готовності бачити членами своєї родини.
До 2014 року соціальна дистанція між українцями та росіянами й білорусами була найменшою. Вони традиційно були для нас «найближчими». Після Євромайдану, анексії Криму та початку російської агресії все змінилося.
Сьогодні громадяни Росії та Білорусі опинилися серед груп, до яких українці мають найбільшу соціальну дистанцію. І тут важливо наголосити: йдеться саме про громадян цих держав, а не про етнічне походження людини.
Натомість ми суттєво наблизилися до європейців. Це дуже важлива зміна, адже раніше виникала парадоксальна ситуація: ми декларували європейський вибір, але пересічний українець психологічно тримав європейців на більшій дистанції, ніж росіян.
Тепер ця дистанція скорочується.
Ми змінюємо систему цінностей
Українці завжди суттєво відрізнялися від росіян за політичною культурою. У нас інша історія — не монархічно-імперська традиція, а досвід життя в європейському політичному просторі, у Речі Посполитій, та козацькій державі.
Українці можуть бути емоційними, іноді охлократичними, але ми все ж таки демократичні.
Змінюється і наша система цінностей. Останніми роками ми суттєво відходимо від радянської спадщини.
Я бачу рух від безпеки та матеріального добробуту як головних цінностей до самореалізації, свободи, взаємодопомоги й толерантності.
Особливо важливо, що цей рух прискорився після 2022 року. Ми стали ближчими до європейської системи цінностей і дедалі більше віддаляємося від тієї системи, яку колись поділяли з російським суспільством.
Толерантності нам, безумовно, ще бракує. Війна загострює емоції, і це природно. Але важливо, що в Україні точаться гострі публічні дискусії. Це частина демократичної політичної культури.
Війна змінила нас
Водночас я не хочу малювати надто оптимістичний портрет.
Війна принесла величезні втрати. Майже не залишилося людей, яких вона не зачепила. Хтось втратив близьких, хтось — житло, роботу, майно чи місце проживання. Це не може не позначатися на психологічному та моральному стані суспільства.
Настрої українців сьогодні гірші, ніж восени 2022 року, коли ми переживали найвищий рівень оптимізму. Якщо тоді майбутнє країни позитивно оцінювали близько 70–80% людей, то тепер цей показник становить приблизно 60%.
Зростає і кількість людей, готових піти на значні поступки Росії заради припинення війни. За моєю оцінкою, їхня частка становить близько 20% населення.
Але це все одно меншість. Переважна більшість українців не готова пристати на умови агресора. З огляду на всі наші втрати та психологічне виснаження це дуже важливий показник.
Мені здається, що ми стали реалістичнішими. У 2022 році багато хто плекав нереалістичний оптимізм. Ми думали, що війна завершиться за кілька місяців або пів року. Тепер розуміємо, що вона триватиме довго.
Але відбулася одна принципова психологічна зміна: дуже важко жити, усвідомлюючи себе жертвою. Коли Україна почала системно знищувати російський військовий потенціал, українське суспільство побачило себе не лише жертвою агресії, а й суб’єктом, здатним завдавати ударів у відповідь.
Нам постійно потрібна надія. Не ілюзія, а саме надія — усвідомлення того, що ми можемо впливати на власне майбутнє.
Що буде через десять років?
Я обережно ставлюся до прогнозів. Якщо чесно, я розчарувався у прогностичних можливостях соціології в усьому світі.
Чому? Тому що сьогодні світом фактично керують два старі, хворі й закомплексовані політики, від чиїх рішень, амбіцій, забаганок, образ і особистих комплексів залежить доля мільярдів людей. Ми всі стали заручниками цієї ситуації.
І це вже не лише проблема війни.
Світ стрімко змінюється під впливом технологічного прогресу, демографічних і кліматичних викликів та економічних потрясінь. На цьому тлі люди часто обирають лідерів, які пропонують найпростіші рішення складних проблем. Вони втрачають здатність критично мислити й починають вірити в месію. Зокрема, українці вірять у свого месію.
Тому я не ризикну намалювати точний портрет українця через десять років.
Але існує науково обґрунтований метод — екстраполяція, тобто перенесення виявлених закономірностей минулого розвитку на майбутнє. І я знаю, якими є тенденції.
Для нас головне — витримати цю війну. Нас, українців, не кинуть напризволяще, адже наслідки для європейців у такому разі будуть значно серйознішими, ніж нинішні витрати на допомогу Україні. Нам треба вистояти й виснажувати Росію, як ми робимо це впродовж останніх пів року.
Друга важлива умова — європейці мають послідовно підтримувати нас, а в європейських країнах не повинні перемогти ультраправі сили, які прагнуть зближення з путінською Росією.
За цих двох умов я бачу перспективу ціннісно-нормативного та інституційного наближення до Європи. Це означає, що в Україні з’являться реальна партійна система та дієве місцеве самоврядування. Тоді ми реалізуємо свою мету — станемо нормальною європейською країною. Хай бідною. Хай не найрозвиненішою. Але східноєвропейською. Не західноазійською, а саме європейською!
За 35 років незалежності ми стали більш інтегрованою країною. Ми значно чіткіше усвідомлюємо свою відмінність від Росії. Ми наблизилися до Європи не лише політично, а й психологічно та ціннісно.
І попри всі втрати ми зберегли головне — готовність більшості українців захищати своє право самим визначати своє майбутнє.
Саме з цим відчуттям я зустрічаю 35-річчя відновлення Незалежності: не без тривоги, не без втоми, але з розумінням, що українське суспільство за ці десятиліття стало значно сильнішим і зрілішим, ніж ми самі іноді схильні думати.