24 чотири роки тому французи не дали Жану-Марі Ле Пену стати президентом республіки. У другому турі виборів 2002 року Жак Ширак набрав 82,21% голосів, Ле Пен – 17,79%. Присутність Ле Пена у другому турі розглядалася як політична надзвичайна ситуація, що вимагала чогось на кшталт загальнонаціональної мобілізації. Три роки по тому на федеральних виборах у Німеччині НПД, яка на той час була найпомітнішою ультраправою партією, набрала лише 1,6% голосів. ХДС/ХСС та СДП разом набрали майже 70% відсотків голосів німецького електорату. Ультраправі навіть близько не мали можливості чинити серйозний вплив на федеральний уряд.
До літа 2026 року та Європа залишилася лише в політичній пам’яті. За результатами опитування Ifop, проведеного в липні, Марін Ле Пен вступає у президентські перегони 2027 року з 36% у першому турі. На минулорічних виборах у Німеччині партія «Альтернатива для Німеччини» (АдН) набрала 20,8%, а влітку цього року її рейтинг сягає вже 27%, що достатньо для першого місця. В Італії Джорджія Мелоні вже зробила те, чого досі намагається досягти Ле Пен, і від чого «АдН» ще далеко: праві прийшли до влади, утримали її, а потім збільшили свою підтримку під час наступного великого виборчого випробування.
Найпростіше пояснення полягає в тому, що Європа просто стала радикальнішою. Це також найбільш поверхневе пояснення.
Європа 2005 року
Політичний устрій Європи на початку цього століття ґрунтувався на широкому консенсусі між партіями лівоцентристського та правоцентристського спрямування. Вони розходилися в поглядах на оподаткування, соціальну політику, ринок праці та темпи європейської інтеграції, але їхні основні переконання були спільними. Глобалізація приносила більше вигод, ніж витрат. Європейська інтеграція розширювала простір для процвітання та стабільності. Міграція була явищем, з яким держава могла впоратися. Промислову конкурентоспроможність Європи вважали стійкою перевагою.
Це був останній період, коли значна частина європейського електорату могла вірити, що традиційні партії, можливо, помиляються в окремих політичних рішеннях, але сама система в цілому працює. Протягом наступного десятиліття це припущення почало розсипатися. Фінансова криза 2008 року та боргова криза єврозони поставили більш фундаментальне питання: хто платить, коли система дає збій? Банки рятували за рахунок державних коштів, уряди запроваджували заходи жорсткої економії, а в промислових регіонах змінювалася структура виробництва і слабшали гарантії зайнятості.
Для значної частини освіченої міської Європи відкритість, мобільність та інтеграція означали більшу свободу та більше можливостей. Для багатьох європейців із середнього класу та робітничого класу ці самі зміни дедалі частіше означали менш стабільні робочі місця, слабшу економічну безпеку та відчуття, що від них вимагають нести наслідки рішень, на які вони майже не мали впливу.
2015 рік: зміни в політичній арифметиці
Міграційна криза не створила європейські праві сили. Праві увійшли в цю кризу, маючи вже сформовану базу підтримки. На президентських виборах 2012 року Марін Ле Пен набрала 17,90% голосів, а за два роки «Національний фронт» посів перше місце у Франції на виборах до Європейського парламенту. У Німеччині «АдН» ледь не увійшла до Бундестагу в 2013 році – всього за кілька місяців після свого заснування.
Потім настав 2015 рік. Того року в Європейському Союзі було зареєстровано понад 1,25 мільйона осіб, які вперше подали прохання про надання притулку, — це більш ніж удвічі перевищувало показник попереднього року. До осені імміграція стала однією з найважливіших проблем для європейських громадян. Міграція стала тісно пов’язаною з питаннями кордонів, національного суверенітету, інтеграції, державних послуг, безпеки та культурної ідентичності.
Тепер праві партії мали нагоду продемонструвати те, про що говорили роками: що держави більше не здійснюють достатнього контролю над своїми кордонами та над рішеннями, які безпосередньо впливають на життя їхніх громадян. Після тієї кризи їхнє зростання прискорилося. У 2017 році Марін Ле Пен вийшла до другого туру президентських виборів, а «АдН» вперше увійшла до Бундестагу як третя за величиною політична сила Німеччини.
Політичний центр Європи роками неправильно тлумачив цей підйом. Голоси за нові праві партії часто пояснювали радикалізацією, популізмом, ксенофобією чи дезінформацією. Усі ці явища існують. Однак жодне з них саме по собі не може пояснити, чому політичний зсув триває роками, поширився на різні соціальні групи та витримав зміни лідерів, скандали й окремі кризи. Виборці почали оцінювати уряди за набагато простішим критерієм: чи здатна держава й надалі контролювати ті сфери, за які вона несе відповідальність?
2021 - 2026
Пандемія тимчасово змінила політичні пріоритети, але не відновила довіру до старого політичного ладу. На виборах у Німеччині 2021 року «АдН» отримала лише 10,4% голосів. Чотири роки по тому вона набрала 20,8%. Між цими двома голосуваннями європейські виборці отримали рахунок за кілька криз одночасно.
Інфляція в ЄС у 2022 році сягнула 9,2%. Вартість житла, води, електроенергії, газу та інших видів палива зросла в середньому на 18%. Вторгнення Росії в Україну принесло на європейський континент повномасштабну війну, енергетична залежність стала питанням національної безпеки, а промислова політика знову перетворилася на питання робочих місць, виробництва та конкурентоспроможності.
Питання ідентичності та рівня повсякденного життя перестали бути окремими політичними проблемами. Сім’я, яка платить більше за енергоносії, має труднощі з пошуком житла, занадто довго чекає на прийом до лікаря, спостерігає навантаження на школу чи місцеві служби і водночас чує аргументи щодо нових європейських зобов’язань, не розкладає кожну проблему на окремі політичні категорії. Вона запитує: чи можуть ті, хто при владі, визначити пріоритети та виконати те, що обіцяли?
Під час європейських виборів 2024 року зростання цін і вартості життя були серед головних причин явки для 42% громадян ЄС, а стан економіки – для 41%. Навесні 2026 року вартість життя залишалася однією з найбільших турбот громадян у всьому Європейському Союзі. Ось чому сьогоднішнє зростання популярності правих сил не можна серйозно пояснити лише міграцією. Ціни, житло, промисловість, енергетика, кордони, злочинність, інтеграція та державні послуги — все це формує єдину оцінку виборців: хто ще здатний керувати країною?
Настрої змінюються вже не лише серед молоді
Франція, безперечно, пережила зміну поколінь. Серед виборців віком до 25 років підтримка «Національного об’єднання» (НО) зросла з 15% на виборах до Європейського парламенту 2019 року до 26% у 2024 році. Але підтримка різко зросла й серед жінок, представників професійно-технічних спеціальностей та частини виборців з вищою освітою. Список «НО», який очолює Жордан Барделла, набрав у Франції 31,37 % голосів. Це вже не партія, обмежена однією вузькою групою виборців.
Німеччина ще більше підважує уявлення про те, що це лише бунт наймолодших виборців. На федеральних виборах 2025 року «Die Linke» —демократично-соціалістична ліва партія — посіла перше місце серед виборців віком до 24 років. Партія «AдН» була найсильнішою серед виборців віком від 25 до 34 років і ще сильнішою — серед тих, кому від 35 до 44 років.
Європейські праві набирають сили завдяки двом процесам одночасно. Представники молодого покоління вступають у політику без тих історичних упереджень, які колись формували ставлення до таких партій, як «НО» та «АдН». Водночас відбувається набагато масштабніший зсув серед виборців, які роками підтримували соціал-демократів, християнських демократів, республіканців чи консерваторів, а тепер голосують за правих. Саме цей відхід від традиційного політичного центру пояснює масштаб змін. Нове покоління прискорює цей процес, але не є його єдиним джерелом.
Італія показує, що буде далі
Підйом правих сил відбувається в Європі, яка зберегла свої основні інститути та союзи. Навесні 2026 року 51% громадян ЄС висловили довіру до Союзу, підтримка євро досягла рекордних 74%, а 76% європейців підтримали продовження допомоги Україні до досягнення справедливого та тривалого миру. Іншими словами, Європа не перетворилася на континент масового антиєвропейства. Змінилися політичні пріоритети та довіра до тих, хто керує.
Саме тому кейс Італії має таке велике значення. У 2022 році Джорджія Мелоні привела до влади партію «Fratelli d’Italia» (Брати Італії), набравши близько 26% голосів. Коли два роки по тому італійці знову прийшли на виборчі дільниці для голосування на виборах до Європейського парламенту, вони вже два роки спостерігали за її правлінням, але не покарали її. Партія набрала 28,8% голосів і залишилася, безперечно, найсильнішою політичною силою в країні.
Ще важливішим є те, чого не сталося після її перемоги. Італія не вийшла з Європейського Союзу, не поставила під сумнів НАТО і не змінила позицію щодо російської агресії проти України. У 2026 році Мелоні й надалі підтверджувала свою підтримку Києву. Водночас вона не відмовилася від тієї політики, яка привела до неї значну частину її електорату: жорсткіший підхід до нелегальної міграції, посилений захист кордонів, підтримання громадського порядку та рішучіший захист національних інтересів у рамках Європейського Союзу.
Саме тому Мелоні має політичне значення далеко за межами Італії. Вона продемонструвала, що виборці можуть вимагати набагато жорсткішої міграційної та безпекової політики, а також більшого державного контролю, не бажаючи відвертатися від Європи чи розривати зв’язки із Заходом. Протягом багатьох років частина європейського політичного центру пропонувала виборцям фактично бінарний вибір: або існуюча політика, або ризик ізоляції, інституційного хаосу та авантюризму у зовнішній політиці. Італія серйозно послабила цей аргумент.
Це робить Мелоні для традиційних європейських партій набагато грізнішим супротивником, ніж політика, яка залишається на периферії. Вона позбавила їх зручного аргументу, що кожен крок управо — це стрибок у невідоме. Вона прийшла до влади, Італія не відмовилася від своїх європейських та євроатлантичних зобов’язань, а її партія здобула більшу частку голосів на наступних великих виборах, ніж мала тоді, коли формувала уряд.
Що втратив політичний центр Європи
Прийняття європейської інтеграції більше не означає готовності сприймати всі наслідки відкритих кордонів як неминучі. Підтримка «зеленого переходу» не означає байдужості до рахунків за електроенергію чи долі заводу. Солідарність із біженцями не скасовує вимоги, щоб держава знала, хто в’їжджає, хто залишається і за якими правилами. Підтримка України не скасовує питання про те, скільки коштує європейська безпека і хто за неї платитиме.
Партії, які колись були відсунуті на периферію, зрозуміли це раніше, ніж партії, що правили в Європі. Їхня найбільша перевага не обов’язково в тому, що вони пропонують кращі рішення. «НО» та «АдН» мають серйозні внутрішні суперечності, зокрема в економіці та у ставленні до Європейського Союзу й Росії. Їхня перевага в тому, що велика кількість виборців вірить: ці партії принаймні визнають проблеми, які політичний центр роками применшував, відкладав або пояснював мовою, що перестала мати будь-яке значення для цих виборців.
У Франції перемога Марін Ле Пен на президентських виборах вже не є чимось немислимим. У Німеччині питання вже не в тому, чи має «АдН» місця в Бундестазі, а в тому, як довго політична система зможе функціонувати з партією, яку підтримує приблизно кожний четвертий виборець, тоді як усі інші великі партії відмовляються з нею співпрацювати. В Італії цей поріг уже подолано: праві здобули владу й зберегли свою підтримку.
Якщо традиційні партії й надалі пояснюватимуть підйом цих партій з точки зору людей, які за них голосують, у цих виборців буде ще менше причин повертатися. Якщо вони лише запозичуватимуть їхню риторику, не демонструючи, що держава здатна контролювати свої кордони, забезпечувати енергопостачання, захищати промисловість, будувати житло, підтримувати громадський порядок і фінансувати соціальну державу, вони зміцнюватимуть оригінал, а не його імітацію.
Протягом десятиліть політичний центр Європи перемагав, бо уособлював стабільність. Для дедалі більшої кількості людей стабільність більше не означає збереження статусу-кво. Вони прагнуть змін такого масштабу, щоб повсякденне життя знову стало передбачуваним.
Мабуть, найважливіша зміна — це та, що найменше помітна в опитуваннях громадської думки. Колись виборець ультраправих мав пояснювати собі та іншим, чому він голосує за партію, яка виходить за межі прийнятної політики. Сьогодні в мільйонах європейських сімей, серед колег і друзів такий вибір вже не є поодиноким. Коли політичний вибір більше не потребує соціального виправдання, те, що було маргінальним, перестає бути таким.
Тому найбільша відповідальність лежить на партіях, які протягом десятиліть становили політичний центр Європи. Вони втратили підтримку не тому, що виборці раптом стали більш радикальними, а тому, що занадто довго вважали, що старий авторитет, історична репутація та страх перед альтернативою й надалі забезпечуватимуть їм голоси. У міру того, як змінювалися вартість життя, ситуація на ринку праці, міграційний тиск і ризики для безпеки, традиційні партії часто реагували із запізненням і надто обережно, а мова, якою вони обговорювали ці проблеми, дедалі менше відповідала реальному життю людей.
Найбільша небезпека для політичного центру Європи сьогодні походить не від самої Марін Ле Пен, «АдН» чи Джорджії Мелоні. Вона полягає в тому, що центр вперто розглядає своїх виборців як проблему, замість того щоб визнати, що мільйони цих виборців відвернулися, бо більше не довіряють партіям, які десятиліттями керували Європою. Ця довіра була втрачена через те, що виборці надто часто бачили, що ті партії визнають проблеми лише тоді, коли вони переростають у кризи, що вони обіцяють зміни, яких не втілюють, і просять громадян ще більше терпіти наслідки політики, яку вони самі й проводили.
Після десятиліть перебування при владі багато традиційних партій почали ставитися до підтримки виборців як до чогось само собою зрозумілого. Італія продемонструвала, наскільки небезпечним стало таке припущення.
Джорджія Мелоні перемогла не тому, що італійці вирішили покинути Європу. Вона перемогла тому, що достатня кількість італійців перестала довіряти партіям, які роками наполягали, що лише вони можуть відповідально керувати країною. Коли вона обійняла посаду, Італія не вийшла з Європейського Союзу, не поставила під сумнів НАТО і не відвернулася від України. Змінилися політичний тон, пріоритети та підхід до питань, через які старий центр роками втрачав довіру виборців.
Саме тому Мелоні сьогодні має для Європи більше значення, ніж можна було б припустити, виходячи лише з сили її партії. Вона продемонструвала, що праві можуть зберігати свої політичні переконання та пріоритети, водночас беручи на себе повну відповідальність за управління державою. Виборці, зі свого боку, більше не мусять обирати між змінами та стабільністю. В Італії цей бар’єр уже впав. Якщо традиційні партії у Франції та Німеччині не зможуть зрозуміти, чому, то незабаром вони можуть виявити, що їхні виборці вже зрозуміли це.