Україна виходить із тіні історії як один із творців нового світового порядку

Мирослав Маринович простежує духовну тяглість української історії — від Шевченка й шістдесятників до сучасної війни — та бачить Україну майбутньою опорою світової безпеки. Автор розглядає сучасну російську агресію як закономірну спробу імперії зупинити невідворотне визрівання української суб’єктності.

Мені вдалося прожити на землі достатньо довго, щоб звикнути до відчуття тяглості історії. Там, де молодь бачить в бутті України якісь розриви, я бачу лише періодичні трансформації й перехід суспільства від однієї фази розвитку до іншої. Якби хтось зафільмував цей процес у стилі прискореної зйомки (time-lapse), то ми б отримали дивовижну картину зародження, зростання, а тепер і феєричного піднесення модерної України.

І початок того фільму мав би припасти навіть не на Київську Русь, зліпком якої ми були впродовж усього історичного часу. І навіть не на епоху Козаччини, духовну енергію якої українські еліти розсіяли у болотах Московії, прагнучи знайти в ній мілітарне опертя, але знайшовши натомість у ній кільсотлітнє небуття.

Початок моєї України заклав той Поет, якому з волі Небес увиразнилось майбутнє народу:

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

Його «Кобзар» став Євангелієм стражденного народу й тим камертоном, від опорної ноти якого всі подальші покоління відраховували «тональності» своєї визвольної боротьби. Саме він заклав новітню парадигму буття українського народу.

А далі змінювалися епохи, проте незмінно знаходилися люди, які утверджували найголовніше: дух народу. Політично він був іще упокореним і неувиразненим, проте Леся Українка вже бачила досвітні вогні нової долі, Іван Франко вже виглядав українського Мойсея, що виведе народ із рабства. А вся Україна з тих пір вкладала і до сьогодні вкладає свою душу і серце у Лисенкову молитву «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

Нові історичні обставини початку ХХ століття навстіж повідчиняли в долі України нові вікна і двері. Настала епоха революцій і збройної боротьби, що стала часом нових проб і помилок. Так, наше Відродження було розстріляне, але воно таки було відродженням. Так, спроби утвердити незалежну державу були короткотривалими, проте її обриси щоразу закарбовувалися в історичній пам’яті народу як поки що нездійснена, але здійсненна мета.

А тоді Бог сподобив «шістдесятників» увиразнити духовні та культурні обриси модерної України. Це був ніби спалах наднової зірки – так, наче згаслі жаринки й космічний попіл раптом спалахнули новим світлом. Саме з рук «шістдесятників» правозахисники Української Гельсінської групи взяли естафетну паличку і згодом передали її діячам Української Гельсінської спілки й першим політичним партіям.

Проте Українська держава, що з’явилася 1991 року, була лише ембріоном, якому ще довелося виборювати собі право на існування. Російське «гальмо», яке пригнічувало український дух і стримувало його розквіт, діяло далі, до того ж зі щораз більшою силою. Стрепенувся раптом чекістський інстинкт, який згадав те, що добре знали слідчі КГБ у 1970-х роках: український «газон» слід періодично прополювати від «бандерівського будяччя». А тут його понад 30 років ніхто не прополював – і «газон» невпізнанно змінився. Тож Путін не мав іншого виходу, як просто піти ва-банк.

Проте жодної мети з тих, що були так помпезно проголошені кремлівським диктатором, досягнути йому не вдалося. Україна стала сильнішою і ще більш українською. НАТО обступило Росію ще тісніше. Давні друзі Кремля дедалі виразніше перемикаються на інші партнерства. А ситуація в самій Росії підтверджує мій прогноз із 2022 року: «Україна кривавить, Росія – конає».

То який сенс у тому прискореному фільмі випробувань української історії? Що це – небесне прокляття, яке висить над нашим народом і щоразу вимагає нових жертв? Неподоланний наслідок фатального сусідства чи наших національних недуг? Що ж, усе це має певне значення, але головний сенс нашої історії не в цьому. Його можна легко вивести з формули, що її свого часу озвучив Євген Сверстюк: «Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії». З якоїсь незбагненної волі Господнього Провидіння долю України було «запечатано» невидимими печатями – і кожного разу нова духовна енергія, що виринає з пролитої крові, дає змогу зламати чергову печать.

Кінця цієї жорстокої війни ще не видно, і ніхто не може стверджувати, що Україна випила свою чашу страждань до дна. Проте я знаю твердо: кожне нове страждання даватиме Україні нову духовну енергію – й до краю обтяжуватиме карму Росії. Й неминуче настане такий момент, коли Бог скаже вселенському Злу: «Досить!». І тоді реалізується пророцтво українського національного гимну, до якого часом ставляться скептично: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Бо це пророцтво суголосне біблійному: «Так стрімко повержений буде Вавилон, великий город…» (Од. 18:21).

Спалахне тоді на повну силу наднова зірка геополітичного небосхилу – і навіть ті, що сьогодні ревниво поглядають на піднесення України, змушені будуть визнати справедливість її новітнього високого статусу. І стане Україна однією з опор майбутньої конструкції світової безпеки, чим завершиться той тривалий історичний цикл, який часом ставав таким нестерпним. І завершиться цей цикл перемогою Добра, чого так прагнуть стражденні душі в усій Україні.

І тоді справдиться візія св. Папи Івана Павла ІІ, яку він озвучив у Києві 2001 року: «Видіння, яке мав апостол [Андрій Первозванний] не стосується тільки вашого минулого; воно спрямоване і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця, насправді, бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло; це те світло, яке випромінює оновлене підтвердження вибору, зробленого далекого 988 року, коли Христос був прийнятий українським народом як “Дорога, Правда й Життя” (див. Йо. 14:6)».