Мені вдалося прожити на землі достатньо довго, щоб звикнути до відчуття тяглості історії. Там, де молодь бачить в бутті України якісь розриви, я бачу лише періодичні трансформації й перехід суспільства від однієї фази розвитку до іншої. Якби хтось зафільмував цей процес у стилі прискореної зйомки (time-lapse), то ми б отримали дивовижну картину зародження, зростання, а тепер і феєричного піднесення модерної України.
І початок того фільму мав би припасти навіть не на Київську Русь, зліпком якої ми були впродовж усього історичного часу. І навіть не на епоху Козаччини, духовну енергію якої українські еліти розсіяли у болотах Московії, прагнучи знайти в ній мілітарне опертя, але знайшовши натомість у ній кільсотлітнє небуття.
Початок моєї України заклав той Поет, якому з волі Небес увиразнилось майбутнє народу:
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Його «Кобзар» став Євангелієм стражденного народу й тим камертоном, від опорної ноти якого всі подальші покоління відраховували «тональності» своєї визвольної боротьби. Саме він заклав новітню парадигму буття українського народу.
А далі змінювалися епохи, проте незмінно знаходилися люди, які утверджували найголовніше: дух народу. Політично він був іще упокореним і неувиразненим, проте Леся Українка вже бачила досвітні вогні нової долі, Іван Франко вже виглядав українського Мойсея, що виведе народ із рабства. А вся Україна з тих пір вкладала і до сьогодні вкладає свою душу і серце у Лисенкову молитву «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».
Нові історичні обставини початку ХХ століття навстіж повідчиняли в долі України нові вікна і двері. Настала епоха революцій і збройної боротьби, що стала часом нових проб і помилок. Так, наше Відродження було розстріляне, але воно таки було відродженням. Так, спроби утвердити незалежну державу були короткотривалими, проте її обриси щоразу закарбовувалися в історичній пам’яті народу як поки що нездійснена, але здійсненна мета.
А тоді Бог сподобив «шістдесятників» увиразнити духовні та культурні обриси модерної України. Це був ніби спалах наднової зірки – так, наче згаслі жаринки й космічний попіл раптом спалахнули новим світлом. Саме з рук «шістдесятників» правозахисники Української Гельсінської групи взяли естафетну паличку і згодом передали її діячам Української Гельсінської спілки й першим політичним партіям.
Проте Українська держава, що з’явилася 1991 року, була лише ембріоном, якому ще довелося виборювати собі право на існування. Російське «гальмо», яке пригнічувало український дух і стримувало його розквіт, діяло далі, до того ж зі щораз більшою силою. Стрепенувся раптом чекістський інстинкт, який згадав те, що добре знали слідчі КГБ у 1970-х роках: український «газон» слід періодично прополювати від «бандерівського будяччя». А тут його понад 30 років ніхто не прополював – і «газон» невпізнанно змінився. Тож Путін не мав іншого виходу, як просто піти ва-банк.
Проте жодної мети з тих, що були так помпезно проголошені кремлівським диктатором, досягнути йому не вдалося. Україна стала сильнішою і ще більш українською. НАТО обступило Росію ще тісніше. Давні друзі Кремля дедалі виразніше перемикаються на інші партнерства. А ситуація в самій Росії підтверджує мій прогноз із 2022 року: «Україна кривавить, Росія – конає».
То який сенс у тому прискореному фільмі випробувань української історії? Що це – небесне прокляття, яке висить над нашим народом і щоразу вимагає нових жертв? Неподоланний наслідок фатального сусідства чи наших національних недуг? Що ж, усе це має певне значення, але головний сенс нашої історії не в цьому. Його можна легко вивести з формули, що її свого часу озвучив Євген Сверстюк: «Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії». З якоїсь незбагненної волі Господнього Провидіння долю України було «запечатано» невидимими печатями – і кожного разу нова духовна енергія, що виринає з пролитої крові, дає змогу зламати чергову печать.
Кінця цієї жорстокої війни ще не видно, і ніхто не може стверджувати, що Україна випила свою чашу страждань до дна. Проте я знаю твердо: кожне нове страждання даватиме Україні нову духовну енергію – й до краю обтяжуватиме карму Росії. Й неминуче настане такий момент, коли Бог скаже вселенському Злу: «Досить!». І тоді реалізується пророцтво українського національного гимну, до якого часом ставляться скептично: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Бо це пророцтво суголосне біблійному: «Так стрімко повержений буде Вавилон, великий город…» (Од. 18:21).
Спалахне тоді на повну силу наднова зірка геополітичного небосхилу – і навіть ті, що сьогодні ревниво поглядають на піднесення України, змушені будуть визнати справедливість її новітнього високого статусу. І стане Україна однією з опор майбутньої конструкції світової безпеки, чим завершиться той тривалий історичний цикл, який часом ставав таким нестерпним. І завершиться цей цикл перемогою Добра, чого так прагнуть стражденні душі в усій Україні.
І тоді справдиться візія св. Папи Івана Павла ІІ, яку він озвучив у Києві 2001 року: «Видіння, яке мав апостол [Андрій Первозванний] не стосується тільки вашого минулого; воно спрямоване і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця, насправді, бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло; це те світло, яке випромінює оновлене підтвердження вибору, зробленого далекого 988 року, коли Христос був прийнятий українським народом як “Дорога, Правда й Життя” (див. Йо. 14:6)».